Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.07.2025 року у справі №205/5788/20
Ухвала КЦС ВП від 11.02.2021 року у справі №205/5788/20

УХВАЛА

04 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 205/5788/20

провадження № 61-1040ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В.

В.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м.

Дніпропетровська від 03 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Нодарі Михайлович, про визнання договорів позики та іпотеки удаваними правочинами, переведення прав та обов'язків покупця,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договорів позики та іпотеки удаваними правочинами, переведення прав та обов'язків покупця.

Також, ОСОБА_2 подала заяву про забезпечення позову, в обґрунтування якої зазначила, що вона є співвласником домоволодіння АДРЕСА_1, в якому їй особисто на праві спільної часткової власності належить 75/100 часток, іншим співвласником у цьому домоволодінні до вчинення сторонами удаваних правочинів позики та іпотеки була ОСОБА_3, якій належало 25/100 часток.

Оскільки домоволодіння є цілісним майновим комплексом, що перебуває у спільній частковій власності, згідно із частиною 1 статті 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Застосувавши механізм укладання удаваного договору позики, реальність прихованих зобов'язань, в якому забезпечено псевдоіпотекою, ОСОБА_3 ухилилася від продажу частки домоволодіння їй, як співвласнику, хоча достовірно знала про її намір придбати цю частку. Згідно з інформацією з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно від 16 липня 2020 року право власності на 25/100 часток вищезазначеного домоволодіння, зареєстровано 18 червня 2020 року за ОСОБА_1, а підставою для державної реєстрації права власності на цю частку домоволодіння зазначено договір іпотеки № 426, посвідчений 07 травня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Н. М.

ОСОБА_1 у продану частину будинку не вселилася, на сьогодні там проживають невідомі люди, що створює загрозу можливого відчуження ОСОБА_1 цієї частини домоволодіння.

ОСОБА_2 вважає, що у разі задоволення позову про визнання договорів позики та іпотеки удаваними правочинами, переведення прав та обов'язків покупця, існує реальна загроза невиконання рішення суду, тому просила забезпечити його шляхом накладення арешту на зазначене нерухоме майно.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року, частково задоволено заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову.

Заборонено ОСОБА_1 відчужувати 25/100 частки домоволодіння АДРЕСА_1 до ухвалення рішення у справі та набрання ним законної сили.

Суд першої інстанції зазначив, що між сторонами виник спір щодо нерухомого майна, а позов майнового характеру дозволяється забезпечувати забороною вчиняти певні дії щодо майна, що належить відповідачу і знаходиться у нього або в інших осіб та дійшов висновку про доцільність забезпечення позову шляхом накладення заборони вчинення дій щодо спірного майна.

У січні 2021 року ОСОБА_1 направила поштовим зв'язком до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ленінського районного суду від 03 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року.

Касаційна скарга обгрунтована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, а саме норми статтей 149, 151, 154 ЦПК України, суди вийшли за межі прохальної частини заяви, оскільки позивач просила накласти арешт на спірне майно, проте суд першої інстанції вирішив заборонити заявнику відчужувати належну їй частку спірного майна. Застосований захід забезпечення позову недоцільно застосовувати, він не є співмірним із заявленими позовними вимогами.

Крім того, заявниця зазначає, що позивач просить перевести права а обов'язки покупця на себе як співвласника спірного домоволодіння, проте жодний договір купівлі-продажу не укладався, а тому стаття 362 ЦК України не може застосовуватись до спірних правовідносин. Укладені договори позики та іпотеки між заявником та ОСОБА_3 не можуть порушувати права позивачки, а тому позовні вимоги є необгрунтованими, надуманими, які спрямовані на заволодіння чужим нерухомим майном.

ОСОБА_1 вважає необгрунтованими оскаржувані судові рішення.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила скасувати ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.

У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених частини 1 та 2 статті 149 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Цивільний процесуальний закон не зобов'язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.

Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позову, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Судами встановлено, що між сторонами дійсно виник спір стосовно об'єкта нерухомості - домоволодіння, тому позов забезпечено для захисту матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі для попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Відповідно до частини 7 та 8 статті 158 ЦПК України у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти дії.

Відповідно до частини 3 статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Конкретний захід забезпечення позову повинен бути співмірним з позовними вимогами, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Доводи касаційної скарги, що укладені договори позики та іпотеки між заявником та ОСОБА_3 не можуть порушувати права позивачки не впливають на висновки судів, оскільки ці доводи є предметом розгляду справи по суті і не можуть встановлюватись та оцінюватись судом при розгляді питання про забезпечення позову.

Верховний Суд зазначає, що заборона відчужувати майно, щодо якого між сторонами виник спір, не є позбавленням права власності на це майно. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував суд першої інстанції, є співмірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки частина домоволодіння залишається в його володінні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час.

Отже, суди першої та апеляційної інстанції, ухваливши судові рішення, правильно виходили із того, що відповідно до частини 2 статті 149 ЦПК України підставою для забезпечення позову є наявність обставин, що можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або забезпечити ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, а також з огляду на те, що невжиття заходів по забезпеченню позову може зробити неможливим або утруднити виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог позивача.

Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті, та враховуючи можливий негативний вплив і наслідки на відновлення порушеного права позивача в разі встановлення неправомірних дій відповідача, дійшов до правильного висновку про забезпечення позову шляхом заборони відчужувати частину домоволодіння.

Доводи про незаконність ухвали, оскільки у заяві про забезпечення позову не зазначені пропозиції із зустрічного забезпечення позову і суд не вирішив питання про зустрічне забезпечення, Верховний Суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частин 1 , 2 , пункту 1 частини 3 , частини 6 статті 154 ЦПК України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову. Суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має іншого зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.

Питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Якщо клопотання про зустрічне забезпечення подане після застосування судом заходів забезпечення позову, питання зустрічного забезпечення вирішується судом протягом десяти днів після подання такого клопотання.

Таким чином, заявник не позбавлений права подати клопотання про зустрічне забезпечення після застосування судом заходів забезпечення позову. Відсутність зустрічного забезпечення на час подання заяви про забезпечення позову не є перешкодою для забезпечення позову, якщо для цього існують правові підстави.

Натомість ненадання зустрічного забезпечення на вимогу суду є підставою для скасування ухвали про забезпечення позову.

Також суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення за наявності одночасно таких підстав: 1) якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України; 2) якщо позивач не має майна, що знаходиться на території України.

Заявник не надав доказів існування зазначених підстав, згідно з якими суд зобов'язаний застосувати зустрічне забезпечення.

Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що між сторонами у справі виник спір, а також, що обраний спосіб забезпечення позову співмірний із заявленими позовними вимогами.

Отже, оскаржувані судові рішення ґрунтуються на засадах справедливості, добросовісності і розумності, відповідають положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на справедливий суд.

З огляду на те, що доводи та аргументи, наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі, не дають підстав для висновків про незаконність оскаржуваних судових рішень, тому правильне застосовування судом першої та апеляційної інстанції процесуальних норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування.

Порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення питання про права заявника у справі, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Правильне застосовування судами норм права є очевидним, а касаційна скарга - необґрунтованою.

Відповідно до частини 4 статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Керуючись статтями 149, 150, 151, 153, 158, 389, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Нодарі Михайлович, про визнання договорів позики та іпотеки удаваними правочинами, переведення прав та обов'язків покупця відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко