Вирок до вироку: чому оприлюднення матеріалів слідства не є комунікацією з суспільством

Розкладені на підлозі пачки готівки. Фрагмент прослуханої розмови в офіційному Telegram-каналі. Фотографія чужої спальні. Усе це зʼявляється в публічному просторі за місяці, а іноді за роки до того, як суд скаже перше слово. Український процесуальний закон такої процедури не знає. Історія цього прийому знає його надто добре.

Сцена, яка стала звичною

10 листопада 2025 року Національне антикорупційне бюро оприлюднило аудіозаписи розмов у справі «Мідас», а разом з ними фотографії з обшуків, на яких видно сумки, заповнені готівкою в євро та гривнях. За даними самого Бюро, оприлюднені фрагменти походять з масиву в тисячу годин записів, зібраного за понад пʼятнадцять місяців роботи. Через два місяці, 14 січня 2026 року, аудіозаписи розмов супроводжували вже повідомлення НАБУ і САП про підозру керівниці депутатської фракції. 19 і 20 серпня 2026 року так само оприлюднили фрагменти перехоплених розмов у справах «Форест Гамп» і «Феміда», а 20 серпня до них додався ще й фоторепортаж з обшуків, де в кадрі знову великі суми готівки.

Було б помилкою вважати це особливістю одного органу. 21 липня і 22 серпня 2025 року Служба безпеки України оприлюднювала аудіозаписи розмов у справі керівника одного з міжрегіональних управлінь детективів НАБУ Руслана Магамедрасулова. 20 травня 2026 року Генеральний прокурор Руслан Кравченко опублікував у Telegram фотографії вилученого під час обшуків у керівників обласних управлінь Національної поліції, де в кадрі шість елітних автомобілів, пʼять швейцарських годинників, зброя і готівка на понад 22,6 млн грн. У жовтні 2024 року, після обшуків Державного бюро розслідувань у справі керівниці Хмельницького обласного центру медико-соціальної експертизи, мережею розійшовся кадр із її чоловіком на ліжку, засипаному доларами, і хто саме зробив це зображення публічним, достеменно не встановлено. А в грудні 2025 року в Telegram-каналах опинилися інтимні фотографії голови правління Центру протидії корупції Віталія Шабуніна, вилучені з його телефона під час обшуку.

Найкраще суть проблеми показує один епізод. 8 серпня 2025 року НАБУ і САП публічно закликали СБУ оприлюднити матеріали у справі проти працівників Бюро, а директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що проситиме дозволу опублікувати ці матеріали, бо не вбачає підстав приховувати їх «від суспільства, колективу та міжнародних партнерів». СБУ відповіла, що «матеріали досудового розслідування становлять таємницю слідства», а весь масив доказової бази буде надано «виключно суду» в порядку, передбаченому процесуальними нормами. Через три місяці НАБУ саме оприлюднило плівки у справі «Мідас». Виходить, що кожен орган посилається на таємницю слідства, коли розслідують його, і на суспільний інтерес, коли розслідує він, а це надійна ознака того, що перед нами не правова позиція, а тактика.

Чого немає в Кримінальному процесуальному кодексі

Почати варто з того, що заборона розголошення вбудована в саме визначення негласних слідчих дій. Частина перша статті 246 КПК визначає їх як дії, «відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню», за винятком випадків, передбачених самим Кодексом. Далі закон послідовно звужує коло тих, хто взагалі може дізнатися про результати. Стаття 253 зобовʼязує прокурора або за його дорученням слідчого письмово повідомити про факт і результати НСРД осіб, конституційні права яких тимчасово обмежувалися, а також підозрюваного та його захисника, і зробити це протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом. Стаття 254, навпаки, покладає заборону розголошення на всіх, кому ці відомості стали відомі внаслідок ознайомлення з матеріалами в порядку статті 290, тобто вже наприкінці розслідування, а частина третя цієї ж статті забороняє навіть виготовлення копій протоколів НСРД і додатків до них до прийняття рішення про розсекречення. Замикає конструкцію стаття 256, яка називає єдиним легальним каналом використання результатів НСРД доказування.

Наскільки послідовно закон обходиться з цими матеріалами, видно навіть із долі тих відомостей, які провадженню зрештою не знадобилися. Частина перша статті 255 КПК зобовʼязує невідкладно знищити речі й документи, які прокурор не визнав необхідними для подальшого розслідування, а частина друга забороняє використання саме цих матеріалів «для цілей, не повʼязаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб». Якщо закон окремо піклується про долю відомостей, які виявилися для справи зайвими, то тим більше він не має на увазі, що матеріали, які лишаються в провадженні, можна показувати публіці.

Норми, яка дозволяла б оприлюднення цих матеріалів для громадськості, у КПК немає взагалі. Стаття 222, на яку зазвичай посилаються, регулює зовсім інше, а саме дозволяє розголошувати відомості досудового розслідування «лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим», і покладає на слідчого та прокурора обовʼязок попередити про заборону розголошення тих осіб, яким ці відомості стали відомі у звʼязку з участю у провадженні. Іншими словами, це норма про дозвіл третім особам, а не про самодозвіл органу. До того ж для НСРД діє спеціальний і суворіший режим статей 246, 254 і 255, який має пріоритет перед загальним правилом статті 222.

Галузеве законодавство приводить до того самого висновку. Частина четверта статті 9 Закону «Про Національну поліцію» дозволяє поліції оприлюднювати інформацію з обмеженим доступом «лише у випадках та в порядку, визначених законом», однак закону, який визначав би такі випадки і порядок для матеріалів кримінального провадження, не існує. Стаття 6 Закону «Про прокуратуру» зобовʼязує органи прокуратури інформувати суспільство про свою діяльність не менш як двічі на рік, але це звітність про роботу органу, а не повноваження публікувати матеріали конкретної справи.

Окремо варто спинитися на Законі «Про Національне антикорупційне бюро України», бо саме на нього посилаються найчастіше. Стаття 30 цього Закону називається «Забезпечення прозорості в діяльності Національного бюро», і йдеться в ній зовсім не про плівки. Частина перша зобовʼязує Бюро регулярно інформувати суспільство про свою діяльність та оприлюднювати інформацію «в порядку, передбаченому Законом України «Про доступ до публічної інформації». Але саме цей Закон відносить відомості, зібрані в процесі оперативно-розшукової діяльності, до службової інформації (пункт 2 частини першої статті 9), а трискладовий тест частини другої статті 6 є підставою для обмеження доступу на запит, а не дозволом володільцеві публікувати такі відомості з власної ініціативи. Частина друга статті 30 зводиться до піврічних звітів, які оприлюднюються не пізніше 10 лютого і 10 серпня. Частина третя перелічує те, доступ до чого обмежити не можна, і цей перелік вичерпний: загальний бюджет Бюро, його компетенція, основні напрями діяльності та притягнення до відповідальності працівників самого Бюро. Матеріалів конкретних проваджень у ньому немає.

Підзвітність суспільству, названу принципом у пункті 6 частини першої статті 3, той самий Закон розкриває через статтю 26, тобто через контроль профільного комітету Верховної Ради, письмові звіти, Раду громадського контролю і зовнішню незалежну оцінку. Показово, що навіть членам Комісії з проведення такої оцінки доступ відкривається лише до матеріалів проваджень, розслідування в яких уже завершене, і при цьому вони прямо зобовʼязані не розголошувати відомості досудового розслідування. Якщо аудиторам, які перевіряють саме Бюро, закон дозволяє менше, ніж Бюро дозволяє собі щодо власних справ, то щось у цій конструкції не сходиться. Виходить, що практика оприлюднення існує не всупереч якомусь спеціальному дозволу, а поза правовим регулюванням узагалі.

Тим часом заборони, які цю практику охоплюють, цілком конкретні. Частина пʼята статті 17 КПК вимагає, щоб поводження з особою, вина якої не встановлена обвинувальним вироком, що набрав законної сили, «мало відповідати поводженню з невинуватою особою». Частина четверта статті 296 Цивільного кодексу дозволяє обнародувати імʼя затриманого, підозрюваного чи обвинуваченого лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком «та в інших випадках, передбачених законом», а закону, який передбачав би окремий випадок для потреб інформаційного супроводу розслідування, немає. Стаття 32 Конституції допускає поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди лише у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, тож «суспільного резонансу» серед цих підстав не знайти.

Найпомітніша з таких заборон міститься в частині другій статті 387 Кримінального кодексу, яка встановлює спеціальний склад для судді, прокурора, слідчого, дізнавача і працівника оперативно-розшукового органу, причому «незалежно від того, чи приймала ця особа безпосередню участь» у відповідній діяльності. На відміну від частини першої, ця диспозиція не містить застереження «без письмового дозволу», а отже, для перелічених осіб караним є розголошення як таке, і власним дозволом за статтею 222 КПК прокурор не може легалізувати власну публікацію. Якщо ж розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність, застосовується частина третя тієї ж статті.

Історична довідка

Техніка, про яку йдеться, не є винаходом епохи Telegram. Вона має задокументовану історію, і саме через цю історію сучасне європейське право забороняє її так наполегливо.

13 квітня 1928 року, за пʼять тижнів до відкриття Шахтинського процесу, Йосип Сталін у доповіді на зборах активу московської організації партії публічно назвав справу «економічною контрреволюцією», а обвинувачених групою, що пʼять років «совершала вредительство в нашей промышленности». 18 квітня доповідь надрукувала «Правда», рівно за місяць до початку слухань, які проходили у Колонній залі Будинку Спілок, розрахованій на сотні глядачів і журналістів. Два роки по тому, з 9 березня до 19 квітня 1930 року, процес у справі «Спілки визволення України» проходив у будівлі тодішньої Української державної опери в Харкові, транслювався по радіо, а залу заповнювали організованими колонами й «довіреними» особами, через що сучасники називали це «театром у театрі». 21 серпня 1936 року, коли процес над Зіновʼєвим і Каменєвим ще тривав, «Правда» надрукувала відкритий лист радянських письменників під заголовком «Стереть с лица земли!», за три дні до вироку. А 6 вересня 1936 року, уже після вироку, Сталін надіслав із Сочі шифротелеграму Кагановичу і Молотову, у якій заявив, що «Правда» у своїх статтях про процес «провалилася з тріском», і на кількох сторінках розписав, у якому дусі належало вести агітацію в пресі. Отже, редакційну лінію центрального органу щодо судового процесу задавав особисто глава держави.

Найближчу аналогію сучасним фотографіям розкладеної готівки дає епізод 1988 року, коли слідча група у так званій узбецькій справі скликала прес-конференцію у Прокуратурі СРСР і продемонструвала журналістам цінності, вилучені в осіб, які на той момент ще не були засуджені. У підписі до архівного знімка з цієї прес-конференції ті самі люди вже названі «преступниками». Показово, що держава згодом сама визнала таку практику недопустимою. У квітні 1989 року Пленум Верховного Суду СРСР виніс окрему постанову про порушення законності під час цього слідства, а 18 квітня 1990 року Верховна Рада СРСР постановою № 1438-1 засудила бездоказові публічні заяви керівників слідчої групи.

У нацистській Німеччині ту саму логіку доведено до межі. Народна судова палата, створена 24 квітня 1934 року, з серпня 1942 року працювала під головуванням Роланда Фрайслера. Процес над учасниками змови 20 липня 1944 року, що відбувся 7 і 8 серпня, знімався на кіноплівку за наказом Гітлера силами міністерства пропаганди, а підсудні мали зʼявитися у зношеному одязі без ременів і підтяжок перед приблизно трьомастами відібраними глядачами, серед яких були журналісти. Наступного дня Völkischer Beobachter вийшов із заголовком «Вісьмох злочинців 20 липня спіткала заслужена кара. Народ їх засудив». Паралельно Der Stürmer друкував фотографії людей, які купували в єврейських крамницях, і виставляв ці знімки, нерідко з іменами й адресами, у вуличних вітринах-«ганебних стовпах», цілком поза будь-якою судовою процедурою. Юліуса Штрайхера, видавця цієї газети, Нюрнберзький трибунал визнав винним за четвертим пунктом обвинувачення про злочини проти людяності за підбурювання до вбивства і винищення, виправдавши його за пунктом першим.

Найважливіше спостереження дає, однак, не цей процес, а протилежний випадок. Той самий режим у справі «Білої троянди» вчинив прямо навпаки. Процес над Гансом і Софі Шоллями та Кристофом Пробстом 22 лютого 1943 року завершився стратою всіх трьох того ж дня, а преса обмежилася кількома рядками, бо публічність тут працювала б на підсудних. Отже, публічність, якою розпоряджається сторона обвинувачення на власний розсуд, не є прозорістю. Це інструмент, який вмикають, коли він допомагає, і вимикають, коли заважає. Рівно це продемонстрували українські органи у 2025 році, обмінюючись протилежними позиціями залежно від того, хто кого розслідує.

Саме цей досвід і породив сучасну норму. Стаття 11 § 1 Загальної декларації прав людини 1948 року, стаття 6 § 2 Європейської конвенції 1950 року і стаття 14 § 2 Міжнародного пакту 1966 року зʼявилися як пряма реакція на практику держав, для яких вирок був формальністю після того, як винуватість уже встановила газета. Сучасним продовженням цієї лінії є стаття 4 Директиви (ЄС) 2016/343, яка забороняє публічним заявам органів влади до доведення вини називати особу винною, і стаття 5, яка забороняє представляти підозрюваного винним через застосування засобів фізичного стримування. Україну ця Директива безпосередньо не звʼязує, бо адресована державам-членам Європейського Союзу, але вона показує, куди рухається стандарт, до якого Україна зобовʼязалася наближати власне право. Директива, щоправда, лишає органам певний простір, оскільки частина третя статті 4 не перешкоджає поширювати інформацію про провадження, коли це «суворо необхідно» для розслідування або в публічному інтересі. Ключовим тут є слово «суворо».

Україна 2026 року не є ані СРСР, ані Третім Рейхом, і зіставлення тут не між державами. Наші суди виправдовують, визнають докази недопустимими і повертають обвинувальні акти, захист працює, а преса критикує правоохоронців щодня, зокрема й у справах, згаданих вище. Мотиви наших прес-служб теж цілком буденні і зводяться до охоплення, суспільного схвалення та підтвердження власної потрібності. Але прийом, до якого вони вдаються, має саме це походження, і європейське право забороняє його не через абстрактну делікатність, а тому що знає, чим це закінчувалося.

Практика Європейського суду з прав людини

Практика Суду розвивається двома паралельними лініями, і перша з них побудована на статті 6 § 2 Конвенції. У справі Allenet de Ribemont v. France (заява № 15175/89, рішення від 10 лютого 1995 року) Суд встановив, що презумпція невинуватості може бути порушена не лише судом, а й іншими органами влади, і сформулював межу, яка діє донині. За висловом Суду, стаття 6 § 2 «не може перешкоджати органам влади інформувати громадськість про кримінальні розслідування, що тривають, але вимагає, щоб вони робили це з усією стриманістю та обачністю, необхідними для дотримання презумпції невинуватості» (§ 38). Порушенням Суд визнає заяву, яка, по-перше, заохочує громадськість вважати особу винною і, по-друге, наперед визначає оцінку фактів компетентним судовим органом (§ 41).

Ця формула вже застосовувалася проти України щонайменше тричі. У справі Shagin v. Ukraine (заява № 20437/05, рішення від 10 грудня 2009 року) порушення визнано через пресконференцію Київської міської прокуратури, проведену за девʼять днів до предʼявлення обвинувачення. У справі Dovzhenko v. Ukraine (заява № 36650/03, рішення від 12 січня 2012 року) підставою стало те, що начальник міськвідділу міліції назвав затриманого злочинцем. У справі Krivolapov v. Ukraine (заява № 5406/07, рішення від 2 жовтня 2018 року) Суд врахував і заяви слідчого та посадовців СБУ у ЗМІ, і телевізійний фільм, знятий за підтримки органів влади, який містив фрагменти відеозапису «зізнання» заявника. Достатньо буває й одного епізоду, що показує справа Turyev v. Russia (заява № 20758/04, рішення від 11 жовтня 2016 року), де порушення констатовано через єдине інтервʼю заступника прокурора місцевій газеті.

Друга лінія побудована на статті 8 Конвенції, і саме вона прямо стосується публікації плівок і фотографій. У справі Craxi v. Italy (no. 2) (заява № 25337/94, рішення від 17 липня 2003 року) Суд визнав порушення через оприлюднення в пресі перехоплених телефонних розмов, зокрема приватних, які мало стосувалися обвинувачення, і вивів позитивний обовʼязок держави забезпечувати «safe custody» таких матеріалів та проводити ефективне розслідування витоку (§ 75). У справах Căşuneanu v. Romania (заява № 22018/10, рішення від 16 квітня 2013 року) і Apostu v. Romania (заява № 22765/12, рішення від 3 лютого 2015 року) Суд пішов далі й визнав, що сам витік до преси «непублічної інформації з матеріалів кримінальної справи» вже становить втручання у право на приватне життя (Căşuneanu, § 85, і Apostu, § 124). Причому в справі Căşuneanu державі поставлено у провину саме бездіяльність, адже не було ані спроби встановити винного, ані офіційного дистанціювання, ані публічного осуду витоку (§ 95). Невстановлення конкретного винуватця державу, отже, не рятує.

Щодо фотографій позиція Суду ще жорсткіша. У справі Sciacca v. Italy (заява № 50774/99, рішення від 11 січня 2005 року) порушення визнано через передачу пресі знімка, зробленого для матеріалів справи, причому вже на етапі перевірки законності, бо питання регулювалося не законом, а практикою (§ 30). У справі Khuzhin and Others v. Russia (заява № 13470/02, рішення від 23 жовтня 2008 року) фотографію з матеріалів справи передали телепрограмі, і Суд зазначив, що не вбачає для такого втручання жодної легітимної мети (§ 117). У справі Toma v. Romania (заява № 42716/02, рішення від 24 лютого 2009 року) журналісти місцевого телеканалу і газети зняли затриманого просто в кабінеті управління поліції, знімок із виразними слідами побоїв на обличчі вийшов наступного дня на першій шпальті, а супровідна стаття назвала цю людину «торговцем»; Суд і тут не знайшов легітимної мети для втручання (§ 92). У справі Khmel v. Russia (заява № 20383/04, рішення від 12 грудня 2013 року) начальник відділу поліції запросив знімальні групи і дозволив їм забрати запис, а передачу відео телебаченню Суд назвав «кричущим порушенням національного права» (§ 49).

Найсвіжіший і найнезручніший для української практики прецедент дає справа Margari v. Greece (заява № 36705/16, рішення від 20 червня 2023 року). Там публікація фотографії та персональних даних обвинуваченої відбулася на підставі прямої постанови прокурора, тобто мала законну основу і легітимну мету. Суд усе одно визнав порушення статті 8, бо особу не повідомили ані до публікації, ані після (§ 57), вона не мала права оскаржити постанову прокурора чи бути вислуханою (§ 58), а обробка даних, що стосуються кримінального обвинувачення, «потребує посиленого захисту з огляду на особливу чутливість таких даних» (§ 59).

Межа, яку насправді можна проводити

Із цього не випливає, що правоохоронні органи мають мовчати, і практика Суду показує радше протилежне. У справі Brisc v. Romania (заява № 26238/10, рішення від 11 грудня 2018 року) Суд визнав порушенням статті 10 Конвенції дисциплінарне стягнення у вигляді догани, накладене на прокурора за спілкування з пресою, наслідком якого стало усунення його з посади керівника прокуратури. Прокурор повідомив про операцію, кваліфікацію і стадію провадження, але, як зазначив Суд, «утримався від називання на імʼя будь-кого з причетних осіб» до завершення розслідування (§ 110). Саме це і є працездатна формула правомірної комунікації, яка обмежується фактом провадження, статтею і стадією, викладеними нейтральною процесуальною мовою, без імен, без плівок, без інтерʼєрів і без грошей на підлозі.

Схожу межу нещодавно провів і Верховний Суд. У постанові від 22 червня 2026 року у справі № 761/1004/20 (провадження № 61-7826сво24) Обʼєднана палата Касаційного цивільного суду сформулювала висновок, що частина четверта статті 296 ЦК має гарантійний характер і виконує функцію запобігання передчасній «кримінальній стигматизації» особи через публічну комунікацію, а обнародування імені затриманого, підозрюваного чи обвинуваченого допускається лише після набрання законної сили обвинувальним вироком або у випадках, прямо передбачених законом. Саме по собі інформування порушенням не є, якщо застосовується нейтральна процесуальна мова, бо вирішальними Суд назвав зміст і тональність висловлювання та його здатність сформувати у громадськості переконання про доведену вину.

Найважливіше для нашої теми сказано, однак, в іншому місці мотивувальної частини. Покладення на правоохоронний орган обовʼязку інформувати суспільство, зазначила Обʼєднана палата, «саме по собі не означає надання йому права розкривати персональні дані у спосіб, який здатний сформувати суспільне уявлення про винуватість особи до ухвалення обвинувального вироку щодо цієї особи», а тому такі положення не можуть вважатися правовою підставою для обнародування імені всупереч обмеженням статті 296 ЦК. Отже, ані стаття 30 Закону «Про НАБУ», ані стаття 6 Закону «Про прокуратуру», ані стаття 9 Закону «Про Національну поліцію» шуканим дозволом не є, і це сказано вже не в статті, а в постанові касаційного суду.

Фабула справи характерна. МВС провело терміновий брифінг для журналістів у прямій трансляції на загальнонаціональних телеканалах, за присутності Президента України та Генерального прокурора, і оприлюднило там прізвища, імена, фотографії та біографічні дані подружжя, підозрюваного у справі про вбивство журналіста, а слайд із їхніми фотографіями супроводжувався написом «Основні Виконавці». Позов подано в грудні 2019 року, остаточну крапку поставлено через шість з половиною років.

Відповідальність, якої немає

Формально українське право має інструменти реагування, однак фактично вони не працюють. За даними Офісу генерального прокурора, оприлюдненими у щомісячному звіті за формою № 1 «Єдиний звіт про кримінальні правопорушення», за статтею 387 КК обліковано 21 кримінальне правопорушення у 2023 році, 40 у 2024-му, 43 у 2025-му і ще 26 за сім місяців 2026 року, разом 130. За цей самий час повідомлення про підозру вручено у двох провадженнях, обидва у 2025 році, до суду з обвинувальним актом скеровано одне, а закрито сорок девʼять, причому всі до одного за пунктами 1, 2, 4-1, 6, 9-1 частини першої статті 284 КПК, тобто передусім за відсутністю події або складу кримінального правопорушення. Виходить, що на сто тридцять облікованих епізодів припадає один обвинувальний акт.

Пояснення дає сама конструкція норми. Жодна з трьох частин статті 387 не передбачає позбавлення волі, а отже, за частиною другою статті 12 КК усе це кримінальні проступки, включно з розголошенням, яке вчиняють суддя, прокурор, слідчий, дізнавач чи працівник оперативно-розшукового органу. Наслідки суто практичні. Розслідування ведеться у формі дізнання (стаття 215 КПК), а частина друга статті 246 КПК дозволяє аудіоконтроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та інші основні негласні дії виключно у провадженнях щодо тяжких і особливо тяжких злочинів. Виходить замкнене коло, адже щоб установити, хто саме передав плівки, потрібні ті самі НСРД, які в такому провадженні проводити заборонено. Додає до цього і давність, яка за пунктами 1 і 2 частини першої статті 49 КК становить для таких проступків два або три роки, тож епізоди, обліковані у 2023 році, цей строк уже вичерпали або вичерпують.

Показова тут і справа про злив фотографій Віталія Шабуніна. Провадження за частиною першою статті 182 і частиною другою статті 387 КК Офіс генпрокурора зареєстрував 24 грудня 2025 року, і то лише після того, як спершу відмовив, а відмову було оскаржено до суду. Наприкінці травня 2026 року, тобто через пʼять місяців, потерпілого, за його власною заявою, так і не допитали.

Європейський шлях теж не надто оптимістичний. У справі Alperin v. Ukraine (заява № 41028/20, рішення від 10 жовтня 2024 року) ЄСПЛ визнав скаргу на порушення презумпції невинуватості неприйнятною через невичерпання національних засобів. Суд нагадав, що ефективними він уже визнавав і заявлення такої скарги в межах самого кримінального провадження (Shagin, §§ 71–72, і Dovzhenko, § 42), і цивільно-правовий засіб захисту, який в Україні може бути дієвим щодо упереджених заяв посадовців, окремо або в поєднанні з кримінально-правовим (Rytikov v. Ukraine, заява № 52855/19, § 44, від 23 травня 2024 року).

Для захисту звідси випливає практичний висновок, який після постанови Обʼєднаної палати від 22 червня 2026 року доводиться формулювати точніше. Обидва засоби слід задіювати одразу, паралельно із заявою про кримінальне правопорушення, а не після того, як провадження зайде в глухий кут. Але позов має бути правильно збудований. Вимога визнати недостовірною інформацію про причетність особи до злочину не буде розглянута по суті взагалі, бо Обʼєднана палата визнала недопустимим ініціювання цивільного позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, і закрила провадження в цій частині. Суто деклараційні вимоги, як-от визнати незаконними оприлюднення імені чи демонстрацію фотографій, теж не спрацюють, бо таке рішення, за висновком Суду, матиме «виключно констатуючий характер» і не поновить порушеного права. Працездатною лишається вимога про відшкодування шкоди, і заявляти треба саме її.

Законодавча реакція вже почалася. 2 червня 2026 року народний депутат Сергій Власенко зареєстрував законопроєкт № 15289, який передбачає, що до направлення обвинувального акта до суду відомості досудового розслідування щодо осіб на політичних посадах можуть оприлюднюватися лише на підставі ухвали слідчого судді, за умови доведення переважного суспільного інтересу і відсутності ризику порушення презумпції невинуватості. Проєкт має очевидну ваду, оскільки стосується обмеженого кола адресатів, адже стаття 17 КПК не знає окремої презумпції невинуватості для депутатів. Але напрям обрано правильний, бо судовий контроль має заступити самодозвіл органу.

Висновок

Спокуса пояснити цю практику потребами боротьби з корупцією зрозуміла. Проблема в тому, що процесуальний закон не розрізняє «хороших» і «поганих» підозрюваних, а прийом, застосований до одного, наступного разу застосують до іншого. У 2025 році українські органи продемонстрували це буквально, помінявшись ролями протягом трьох місяців. Держава, яка показує суспільству гроші на підлозі й дає послухати чужі розмови до вироку, не інформує, а вимагає від суспільства винести вирок раніше за суд. Право забороняє це не з поваги до підозрюваних, а тому, що вже бачило, чим закінчується держава, у якій вирок є формальністю після газети.

Автор статті: Віталій Чаюн, адвокат АО Barristers