Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2018 року у справі №208/202/17

Ухвала

Іменем України

31 липня 2018 року

м. Київ

справа № 208/202/17

провадження № 61-38457ск18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

Білоконь О. В., Хопти С. Ф.,

розглянув касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області, у складі колегії суддів:

Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Максюти Ж. І., від 15 травня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він перебував у трудових відносинах з

відповідачем з 20 грудня 2013 року, працюючи на посаді електромонтера з ремонту та обслуговування електрообладнання 4 розряду. 06 квітня

2015 року він був призваний на строкову військову службу під час особливого періоду до Збройних Сил України. 06 квітня 2015 року його було звільнено з посади у зв'язку з призовом на військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України згідно з наказом № 852-к

від 07 квітня 2015 року. Наказом № 1204-к від 16 листопада 2016 року наказ № 852-к від 07 квітня 2015 року був скасований, позивача було поновлено на роботі.21 листопада 2016 року він був звільнений за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. Зазначав, що відповідач у день звільнення не здійснив виплату належних йому сум, оскільки має перед ним заборгованість за несплату середнього заробітку за період

з 22 серпня 2015 року по 04 жовтня 2016 року, а також має виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 жовтня

2016 року по день звільнення.

Посилаючись на зазначені обставини, просив суд стягнути з

ПАТ "Дніпроважмаш" на його користь середній заробіток за період

з 22 серпня 2015 року по 04 жовтня 2016 року у розмірі 53 235 грн, середній заробіток з 04 жовтня 2016 року по 21 листопада 2016 року у розмірі

4 680 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 5 070 грн та 30 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області, у складі судді Похваліти С. М., від 22 червня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з

ПАТ "Дніпроважмаш" на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 04 жовтня 2016 року по 20 листопада

2016 року у розмірі 3 600 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 травня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з

ПАТ "Дніпроважмаш" на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 серпня 2015 року по 04 жовтня 2016 року у розмірі 55 759
грн. Стягнуто з ПАТ "Дніпроважмаш" на користь

ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період

з 05 жовтня 2016 року по 15 листопада 2016 року у розмірі 4 477 грн. Стягнуто з ПАТ "Дніпроважмаш" на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період

з 22 листопада 2016 року по 15 травня 2018 року у розмірі 54 741,05 грн.

Стягнуто з ПАТ "Дніпроважмаш" на користь ОСОБА_4 1 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ПАТ "Дніпроважмаш" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не конкретизовано, які саме редакції КЗпП України та Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" ним застосовано, оскільки протягом 2015-2016 років Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу"одавство неодноразово змінювалося. На думку відповідача, через недосконалість законодавства порушено принцип правової визначеності, а тому відсутня вина

ПАТ "Дніпроважмаш" у виникненні спору, а відтак, відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України, не повинна покладатися на роботодавця. На обґрунтування своєї позиції заявник посилається на постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 127/13998/17.

Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Суди встановили, що ОСОБА_4 з 16 серпня 2012 року був прийнятий на посаду електромонтера з ремонту та обслуговування

електрообладнання 4 розряду дільниці ремонту металургійного електрообладнання сервісного центру №59 ПАТ "Дніпроважмаш".

06 квітня 2015 року ОСОБА_4 був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил України.

На підставі наказу ПАТ "Дніпроважмаш" № 852-к від 07 квітня 2015 року позивач був звільнений з посади у зв'язку з призивом на військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.

Відповідно до довідки військового комісара Дніпродзержинського об'єднаного міського військового комісаріату Дніпропетровської області

від 17 листопада 2016 року ОСОБА_4 був призваний з 06 квітня

2015 року на строкову військову службу до Збройних Сил України під час особливого періоду.

04 жовтня 2016 року на підставі наказу № 230 командира військової частини А4324 ОСОБА_4 звільнений у запас по закінченню строку служби.

Наказом ПАТ "Дніпроважмаш" № 1204-к від 16 листопада 2016 року наказ № 852-к від 07 квітня 2015 року про звільнення ОСОБА_4 був скасований, позивача було поновлено на роботі та вирішено виплатити йому середній заробіток з моменту призову на військову службу до закінчення особливого періоду, тобто з 06 квітня 2015 року по 21 серпня 2015 року включно.

21 листопада 2016 року ОСОБА_4 був звільнений з роботи у

ПАТ "Дніпроважмаш" за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України відповідно до наказу № 1210-к від 21 листопада 2016 року.

РішеннямРади національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію" у зв'язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі оголошено часткову мобілізацію.

Відповідно до Указу Президента України "Про часткову мобілізацію"

від 15 січня 2015 року № 15/2015 оголошено часткову мобілізацію у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом.

Пунктом 7 зазначеного Указу до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності доведено, що згідно із статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.

Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань мобілізації та соціального захисту громадян України, які підлягають звільненню з військової служби під час особливого періоду або у зв'язку з оголошенням демобілізації" від 18 березня 2015 року, чинній на момент звільнення позивача) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або дня фактичної демобілізації, зберігається місце, посада і середній заробіток на підприємстві, установі, організації, фермерському господарстві, сільському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Згідно з частиною 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", діють у частині, що не суперечить Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

Верховний Суд у постановах від 08 лютого 2018 року у справі № 335/10496/16-ц (провадження № 61-1176св17), від 28 березня 2018 року у справі № 761/8873/16-ц (провадження № 61-2715св18), від 20 червня

2018 року у справі № 323/1252/17 (провадження № 61-844св17) дійшов висновку про те, що роботодавець не має право звільнити працівника у зв'язку з його призовом на військову службу під час мобілізації, на строк до закінчення особливого періоду або демобілізації, оскільки Законом гарантовано збереження за працівником місця роботи, посади, компенсація середнього заробітку на підприємстві, в якому він працював на час призову.

Встановивши, що призов позивача на строкову військову службу проводився 06 квітня 2015 року, тобто під час дії у державі особливого періоду, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що на нього поширювались гарантії та пільги, передбачені частиною другої

статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та частиною 3 статті 119 КЗпП України, у тому числі щодо збереження місця роботи (посада), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 127/13998/17 (провадження № 61-11716св18) не можуть бути прийняті до уваги колегією суддів, оскільки ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 року у зазначеній постанові виправлено описку шляхом виключення посилання на те, що особливий період пов'язується з тривалістю мобілізації, тобто 45 діб, і на момент укладення та дії кредитного договору особливий період в Україні не діяв.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у відкритті касаційного провадження у справі належить відмовити, якщо суд в порядку, передбаченому частинами четвертою, п'ятою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.

Частиною 4 статті 394 ЦПК України визначено, що у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (крім справ, які відповідно до Частиною 4 статті 394 ЦПК України розглядаються за правилами загального позовного провадження), а також у випадку оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд вже викладав в своїй постанові висновок щодо питання правильного застування норми права, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у відповідності з таким висновком.

Зі змісту касаційної скарги та оскарженого судового рішення не вбачається неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права, а також порушення норм процесуального права, застосування судом апеляційної інстанції положень законодавства України відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 08 лютого

2018 року у справі № 335/10496/16-ц (провадження № 61-1176св17),

від 28 березня 2018 року у справі № 761/8873/16-ц (провадження № 61-2715св18), від 20 червня 2018 року у справі № 323/1252/17 (провадження № 61-844св17).

На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.

Згідно з частиною 5 статті 394 ЦПК України, у разі якщо суддя-доповідач дійде висновку, що подана касаційна скарга є необґрунтованою, вирішення питання про відкриття провадження здійснюється постійною колегією суддів, до складу якої входить суддя-доповідач. Якщо жоден суддя із складу колегії не дійде висновку про необхідність відкриття касаційного провадження через необґрунтованість скарги, колегія суддів постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження.

Керуючись пунктом 5 частини 2 , частинами 4 , 5 та 6 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 травня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Синельников

О. В. Білоконь

С. Ф. Хопта