Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.05.2021 року у справі №275/790/20

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 275/790/20

провадження № 61-5671ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Брусилівська селищна рада Брусилівського району Житомирської області,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нестеренко Микола Миколайович, на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Брусилівської селищної ради Брусилівського району Житомирської області про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування за законом,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Брусилівської селищної ради Брусилівського району Житомирської області про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

В обґрунтування позову вказала, що її мати ОСОБА_2 проживала разом з ОСОБА_3 у будинку на АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після якого відкрилася спадщина на 1/2 частку житлового будинку на АДРЕСА_1.

Спадщину після ОСОБА_3 прийняла його рідна сестра ОСОБА_4, якій також належала 1/2 частка вказаного житлового будинку. За таких обставин ОСОБА_4 набула у власність весь житловий будинок, в якому вона проживала та була зареєстрована разом з ОСОБА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.

ОСОБА_1 вважала, що оскільки вона проживала однією сім'єю з ОСОБА_4 більше п'яти років до часу відкриття спадщини, а саме з 2005 року, вона є спадкоємцем за законом четвертої черги і такою, що прийняла спадщину після ОСОБА_4.

Крім того, вказала, що їй відмовлено у внесенні виправлень до актового запису про смерть ОСОБА_3, у якому помилково зазначено написання прізвища "ОСОБА_5" замість вірного "ОСОБА_6".

Вважаючи себе єдиним спадкоємцем, ОСОБА_1 просила:

- встановити факт неправильності написання прізвища ОСОБА_3 як "ОСОБА_5" в актовому записі № 12 Книги реєстрації смертей від 22 серпня 2008 року;

- встановити факт її постійного проживання на АДРЕСА_1 однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини з ОСОБА_4;

- визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок на АДРЕСА_1.

Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року - без змін.

Не погоджуючись із рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року та постановою Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нестеренко М. М., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ЦПК.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Підставою касаційного оскарження рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 367/404/16-ц, у постановах Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Брусилівський районний суд Житомирської області виходив із того, що заявником не надано доказів на підтвердження позовних вимог, зокрема, доказів ведення ОСОБА_1 та ОСОБА_4 спільного господарства, наявності спільного бюджету, участі у витратах на утримання житла, тощо. Відмова у задоволенні цих позовних вимог має наслідком відсутність у позивача права на спадкування, тому неправильність написання прізвища ОСОБА_3 у актовому записі про смерть не порушує права позивача.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що 11 жовтня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули у власність будинок у рівних частках на АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

ОСОБА_4, як спадкоємець другої черги, прийняла спадщину після ОСОБА_3, до складу якої увійшла 1/2 частка будинку на АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4, яка проживала та була зареєстрована разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_7 на АДРЕСА_1.

Заяву про прийняття спадщини після ОСОБА_4 до нотаріальної контори подала ОСОБА_1.

Постановою приватного нотаріуса Брусилівського районного нотаріального округу Житомирської області Отрищенко О. В. від 11 лютого 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після ОСОБА_4 у зв'язку із ненаданням заявником доказів на підтвердження факту спільного проживання однією сім'єю разом зі спадкодавцем.

Урахувавши норми права та оцінивши у наявні у матеріалах справи докази, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав недоведеності належними та допустимими доказами існування саме сімейних відносин, що склалися між позивачем та ОСОБА_4 протягом п'яти років до дня відкриття спадщини.

Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 367/404/16-ц, відхиляються касаційним судом, оскільки вказане судове рішення ухвалене за інших установлених судами фактичних обставин справи.

У випадку визначення підставою касаційного оскарження судових рішень

пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, касаційна скарга має містити посилання на постанови саме Верховного Суду, в яких зроблено висновок щодо застосування норми права, із зазначенням, у чому саме полягає невідповідність оскаржених судових рішень сформованій практиці у подібних правовідносинах.

Тому посилання заявника на незастосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні ~law16~ № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" касаційним судом не приймаються.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи і оцінки доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нестеренко М. М., на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нестеренко М. М., на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нестеренко Микола Миколайович, на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 8 грудня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Брусилівської селищної ради Брусилівського району Житомирської області про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук