Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.05.2021 року у справі №159/2410/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 159/2410/19

провадження № 61-5810ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Волинській області, виконавчий комітет Ковельської міської ради про знесення самочинного будівництва,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Волинській області, виконавчий комітет Ковельської міської ради про знесення самочинного будівництва,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Волинській області, виконавчий комітет Ковельської міської ради про знесення самочинного будівництва.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року - без змін.

Не погоджуючись із рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постановою Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ЦПК.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Підставою касаційного оскарження рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанови Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Ковельський міськрайонний суд Волинської області виходив із того, що здійснена ОСОБА_2 прибудова до квартири АДРЕСА_1 проведена без відповідних дозвільних документів та з порушенням вимог пункту 3.25*ДБН 360-92* "Містобудування. Планування та забудова міських і сільських поселень".

Судом першої інстанції також установлено, що перебудова здійсненого ОСОБА_2 самочинного будівництва є можливою, проте відповідач не отримувала вимог контролюючих органів щодо здійснення відповідної перебудови.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Приймаючи постанову, апеляційний суд урахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 685/1537/17-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц, від 24 лютого 2021 року у справі № 320/5083/17, у постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-180цс14.

Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_2 та земельної ділянки площею 0,0453 га, кадастровий номер 0710400000:21:005:0030.

ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,0323 га, кадастровий номер 0710400000:21:005:0010.

Висновком експерта від 12 травня 2020 року № 8801 установлено, що на межі між земельними ділянками власників ОСОБА_5 та ОСОБА_1 влаштована огорожа з металопрофільних листів. Без відступу від огорожі на земельній ділянці ОСОБА_5 розташована прибудова до квартири АДРЕСА_1.

У результаті зведення добудови до квартири № 1 у просторі між стіною добудови, частиною зовнішньої стіни приміщення коридору 1-1 та частиною зовнішньої стіни приміщення кімнати 2-4 квартири № 2 утворилася ніша з обмеженим освітленням та підвищеною вологістю, наявними слідами замокання стін внаслідок відсутності системи водовідведення дощових вод з покрівлі прибудови.

Будівництво прибудови квартири № 1 на межі з суміжною земельною ділянкою власника ОСОБА_1 здійснено без отримання вихідних даних, містобудівних вимог та розроблення проектної документації з порушенням вимог пункту 3.25*ДБН 360-92* "Містобудування. Планування та забудова міських і сільських поселень" без забезпечення нормативної відстані до межі сусідньої ділянки від найбільш виступаючої конструкції стіни, що становить не менше 1 м. Не було також забезпечено влаштування необхідних інженерно-технічних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівлі прибудови.

Для приведення перебудови квартири АДРЕСА_1 до відповідності державним будівельним нормам та іншим нормативним актам в галузі будівництва необхідно забезпечити нормативну відстань не менше 1 м до межі земельної ділянки та забезпечення заходів стікання атмосферних опадів, що неможливо без демонтажу частини (коридору 1-6) прибудови. Проект на прибудову має бути розроблений ліцензованою проектною організацією згідно вихідних даних та містобудівних умов, з дотриманням вимог діючих будівельних норм та правил.

Вирішуючи спір, урахувавши норми права та оцінивши у наявні у матеріалах справи докази, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Судами попередніх інстанцій правильно зазначено про те, що збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами 4 та 7 статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення.

Розглядаючи позови про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості відповідно до вимог статті 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та положень частини 7 статті 376 ЦК України, мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкта та чи відмовляється ця особа від такої перебудови.

Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови.

Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18, відхиляються касаційним судом, оскільки вказане судове рішення ухвалене за інших установлених судами фактичних обставин справи.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи і оцінки доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Волинській області, виконавчий комітет Ковельської міської ради про знесення самочинного будівництва.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук