Історія справи

Ухвала ККС ВП від 16.03.2021 року у справі №414/1573/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 414/1573/19

провадження № 51-1243ск21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Бородія В. М., Чистика А. О.,

розглянув касаційну скаргу прокурора на вирок Кремінського районного суду Луганської області від 29 жовтня 2019 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, які постановлені в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019130460000270, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Садове, м. Антрацит Луганської області, зареєстрованого у тому ж місті (АДРЕСА_1), не маючого постійного місця проживання, раніше неодноразово судимого, останнього разу - за вироком Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 липня 2019 року за ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України), на підставі статей 70, 71 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 3 місяці,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 185 КК України.

Суть питання

За вироком Кремінського районного суду Луганської області від 29 жовтня 2019 року ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано у зв'язку із недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_1 у тому, що він 10 травня 2019 року приблизно о 10 год 00 хв діючи повторно, проник на територію чужого домоволодіння, яке знаходиться в АДРЕСА_2) та демонтував з обладнаної колонки для збору води побутовий електронасос, чим заподіяв потерпілій ОСОБА_2 матеріальні збитки на суму 1 тис. 632 грн 40 коп.

Тобто ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст.185 КК України - таємному викраденні чужого майна (крадіжці), вчиненому повторно, поєднаному з проникненням у житло.

Луганський апеляційний суд ухвалою від 10 грудня 2020 року залишив вказаний вирок місцевого суду без змін.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неповноту судового розгляду, неправильно надану оцінку доказам та допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону України і неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені стосовно ОСОБА_1 судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Обґрунтовуючи наведене, прокурор указує на те, що рішення місцевого та апеляційного судів є незаконними, необґрунтованими та невмотивованими. Так, на думку прокурора, місцевий суд неповно з'ясував обставини кримінального провадження, оскільки, всупереч вимог ч. 4 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), допит засудженого судом здійснено не було.

Внаслідок чого сторона обвинувачення була позбавлена права допитати обвинуваченого для доведення перед судом його винуватості у вчиненому ним кримінальному правопорушенні, а суд в порушення вимог ст. 23 КПК України у вироку необґрунтовано послався на показання обвинуваченого. При цьому прокурор посилається на висновки Верховного Суду у справах № 426/14810/18 і № 541/186/18.

Також прокурор зазначає про те, що доводи, викладені у доповненні до апеляційної скарги, всупереч ст. 419 КПК України, залишилися поза увагою апеляційного суду.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржених судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції, якщо відповідні висновки судів нижчої інстанції належним чином мотивовано.

Як видно зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів фактично зводиться до неналежної, на його думку, оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі статтями 433, 438 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК України передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред'явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Положенням ст. 17 КПК України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому ст. 17 КПК України, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК України випадках на потерпілого.

Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Тобто дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій.

Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, за наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ відповідно до ст. 94 КПК України із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку, дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 складу злочину передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України.

Так, місцевий суд обґрунтовано встановив, що стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення саме ОСОБА_1 крадіжки майна потерпілої ОСОБА_2.

При цьому суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, і зазначив мотиви, виходячи з яких, дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованому йому злочину не підтверджується поза розумним сумнівом. Зокрема, суд допитав у судовому засіданні обвинуваченого ОСОБА_1, який вину у скоєнні кримінального правопорушення не визнав і пояснив суду, що інкриміноване кримінальне правопорушення він не скоював.

Не погодившись із виправдувальним вироком, прокурор подав апеляційну скаргу з доповненнями, в яких, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону України, зазначав, що місцевим судом не було застосовано до обвинуваченого закон, який підлягав застосуванню, просив апеляційний суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_1.

Окрім того, у доповненнях до апеляційної скарги прокурор зазначав, що судом першої інстанції не виконані вимоги ч. 1 ст. 351 КПК України, тобто не допитаний обвинувачений, що встановлено в ході прослуховування технічних носіїв інформації, на яких зафіксовані судові засідання. На думку прокурора, сторона обвинувачення була позбавлена права допитати обвинуваченого для доведення перед судом його винуватості у вчиненні ним кримінального правопорушення, а суд в порушення вимог ст. 23 КПК України у вироку необґрунтовано послався на показання обвинуваченого.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі і у доповненні до неї та, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Так, апеляційний суд указав, що зі змісту протоколів судових засідань вбачається, що обвинувачений ОСОБА_1 постійно брав участь у судових засіданнях, висловлював свою думку щодо клопотань прокурора, під час допиту потерпілої ОСОБА_2, свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 26 червня 2019 року, задавав запитання та відповідав на запитання під час дослідження письмових доказів у судовому засіданні 12 вересня 2019 року (а. с.43-50,126-130), а тому колегія суддів не вважає, що сторона обвинувачення була позбавлена права допитати обвинуваченого для доведення перед судом його винуватості у вчиненні ним кримінального правопорушення.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд, не вбачаючи підстав вважати зазначені висновки сумнівними чи необґрунтованими.

Таким чином, Верховний Суд вважає безпідставними твердження прокурора про те, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою доводи викладені у доповненні до апеляційної скарги.

Крім того, Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання прокурора на висновки суду касаційної інстанції наведені у справах № 426/14810/18 і № 541/186/18, оскільки на відміну від установлених фактичних обставин у вказаних справах, у цьому проваджені, як видно з копії рішення місцевого суду, обвинувачений був допитаний у місцевому суді і надав показання про те, що інкриміноване кримінальне правопорушення він не скоював.

Незгода прокурора з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Беручи до уваги те, що в цьому кримінальному провадженні було постановлено виправдувальний вирок, безпідставним є і твердження прокурора про те, що суди не призначили засудженому покарання необхідне для виправлення та запобігання засудженим вчинення нових злочинів.

З огляду на зазначене, Верховний Суд приходить до висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.

Твердження, наведені прокурором у касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення було постановлено з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону або з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України відмовляє у відкритті касаційного провадження.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на вирок Кремінського районного суду Луганської області від 29 жовтня 2019 року та ухвалу Луганського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року стосовно ОСОБА_1.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

М. В. Мазур В. М. Бородій А. О. Чистик