Історія справи

Ухвала ККС ВП від 14.03.2021 року у справі №202/4823/19

Ухвала

Іменем України

03 червня 2021 року

м. Київ

справа № 202/4823/19

провадження № 51-1265 ск 21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Чистика А. О.,

суддів Бородія В. М., Мазура М. В.,

розглянувши касаційну скаргу захисника Андрієнка Сергія Вікторовича, який діє в інтересах засудженої ОСОБА_1 на вирок Індустріального районного суду м.

Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року стосовно ОСОБА_1,

встановив:

За вироком Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України) і призначено їй покарання у виді 4 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки. Вирішено питання щодо речових доказів та цивільних позовів.

Харківським апеляційним судом ухвалою від 02 березня 2021 року апеляційні скарги представника цивільного відповідача - директора КП "Дніпровський електротранспорт" Дніпровської міської ради ОСОБА_2 та захисника Андрієнка С. В. залишено без задоволення, а вирок Індустріального районного суду м.

Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року - без змін.

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга захисника Андрієнка С. В., в якій він порушує питання про скасування зазначених судових рішень та направлення кримінального провадження на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої. Не погоджуючись з наданою судами оцінкою доказам, захисник вказує на неповноту та невідповідність висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження. Посилається на те, що судами залишено поза увагою суперечність викладеного обвинувачення, оскільки в обвинувальному акті вказано, що ОСОБА_1 повинна була діяти відповідно до вимог п. 8.7.5 Правил дорожнього руху, та водночас зазначено, що вона порушила вимоги п.п. 8.7.3е та 8.10 Правил дорожнього руху. Вказує, що судом першої інстанції не встановлено об'єктивну сторону кримінального правопорушення, причинний зв'язок між діями водія ОСОБА_1 і наслідками та не надано належної оцінки діям пішоходів. Посилається на те, що у вироку суду першої інстанції невірно встановлено місце наїзду на пішоходів.

Також зазначає, що суди, для підтвердження вини обвинуваченої, в порушення вимог КПК України, послались на показання свідка ОСОБА_3 надані ним під час слідчого експерименту. Вважає, що висновок інженерно-транспортної експертизи № 11/10.1/462 від 07 червня 2019 року є недопустимим доказом.

Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Так, згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Доводи, викладені в касаційній скарзі захисника Андрієнка С. В., якими він обґрунтовує заявлені вимоги, аналогічні доводам його апеляційної скарги, яким апеляційний суд дав належну оцінку під час апеляційного розгляду.

Так, в постановленій за наслідками апеляційного розгляду ухвалі, суд апеляційної інстанції, зазначив, що висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення є обґрунтованим, його зроблено на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, підтверджених доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду з дотриманням ст. 23 КПК України і оціненими відповідно до ст. 23 КПК України.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що у судовому засіданні, безпосередньо у встановленому законом порядку судом першої інстанції були допитані обвинувачена ОСОБА_1, потерпілі ОСОБА_4 та ОСОБА_5, свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, зміст показань яких детально викладений у вироку.

Крім того, судом першої інстанції було зазначено, що винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення підтверджується іншими дослідженими в ході судового розгляду доказами, зокрема, протоколом огляду місця події від 29 жовтня 2018 року; протоколом проведення слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_1 від 12 квітня 2019 року; протоколом проведення слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_3 від 10 травня 2019 року; висновком судово-медичної експертизи № 2349/909-Е від 17 грудня 2018 року; висновками судово-автотехнічних експертиз № 11/10.1/434 від 27 травня 2019 року, № 11/10.1/462 від 07 червня 2019 року та № 11/10.1/635 від 10 липня 2019 року; листом КП "Міськсвітло" ДМР від 07 червня 2019 року; листом КП "Дніпродорсервіс" ДМР від 14 червня 2019 року; актом перевірки технічного стану трамвайного вагона від 30 жовтня 2018 року; висновком акту службового розслідування від 01 листопада 2018 року.

Проаналізувавши усі докази, колегія суддів апеляційного суду прийшла до висновку про їх належність, допустимість та відсутність будь-яких процесуальних порушень при збиранні, дослідженні та оцінці доказів, які б ставили під сумнів рішення суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.

Не залишились поза увагою апеляційного суду й доводи захисника щодо невстановлення судом першої інстанції об'єктивної сторони кримінального правопорушення, причинного зв'язку між діями водія ОСОБА_1 і наслідками а також посилання на наявність суперечностей викладеного обвинувачення.

Так, апеляційний суд у своєму рішенні послався на обґрунтованість висновку суду першої інстанції, що сукупність встановлених фактичних обставин, зокрема рух трамваю під керуванням ОСОБА_1 на забороняючий, червоний сигнал світлофора, неналежне реагування на зміну дорожньої обстановки, відсутність будь-яких перешкод технічного характеру для виконання обвинуваченою Правил дорожнього руху України, поза всяким розумним сумнівом доводять те, що саме невиконання обвинуваченою вимог Правил дорожнього руху України потягло за собою проїзд трамваю повз зупинку громадського транспорту із несвоєчасним застосуванням гальм, внаслідок чого відбувся наїзд на пішоходів, оскільки за умови дотримання ОСОБА_1 правил безпеки дорожнього руху, вона мала технічну можливість запобігти дорожньо-транспортній пригоді. В даній дорожній обстановці дії водія трамваю ОСОБА_1 не відповідали вимогам п. 8.7.3 та п. 8.10 Правил дорожнього руху України, що знаходиться у причинно-наслідковому зв'язку із настанням даної дорожньо-транспортної пригоди. При цьому апеляційним судом зазначено, що п.
8.7.5 ПДР України не суперечить вимогам пунктів 8.7.3 та 8.10 ПДР, а навпаки доповнює їх і розкриває об'єктивну сторону кримінального правопорушення.

Доводи захисника про те, що судом першої інстанції невірно встановлено місце наїзду на пішохода та про відсутність пішохідного переходу, також є необґрунтованими.

Так, судами встановлено, що загибла ОСОБА_10 разом з онукою рухались в межах пішохідного переходу, який перетинає Донецьке шосе у м. Дніпрі та переходить в частину дороги через трамвайні колії, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_3.

Водночас апеляційний суд обґрунтовано прийшов до висновку, що посилання захисника про те, що пішоходи ОСОБА_10 та ОСОБА_11 переходили трамвайні колії на ділянці місцевості, яка не має статусу пішохідного переходу, в даному конкретному випадку не має вирішального значення, оскільки не впливає на алгоритм дій водія ОСОБА_1, її можливість уникнути наїзду та не впливає на причинно-наслідковий зв'язок між порушенням нею вимог Правил дорожнього руху та наслідками, оскільки судами встановлено, що у напрямку її руху горів червоний (забороняючий) сигнал світлофора, який породжував для неї обов'язок зупинитись.

В порушення вимог пунктів 8.7.3е та 8.10 ПДР України, ОСОБА_1 не зупинила трамвай, в результаті чого скоїла наїзд на пішоходів.

Доводи захисника про те, що суди для підтвердження вини обвинуваченої, в порушення вимог КПК України, послались на показання свідка ОСОБА_3 надані ним під час слідчого експерименту від 10 травня 2019 року, також є необґрунтованими, з огляду на таке.

Так, відповідно до висновку викладеному в постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 вересня 2020 року (справа № 740/3597/17), приписи ч. 4 ст. 95 КПК України про те, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які отримано в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 95 КПК України, мають застосовуватися лише до відомостей, що відповідають ознакам показань як самостійного процесуального джерела доказів згідно зі ст. 95 КПК України. Показання необхідно розмежовувати з іншим самостійним процесуальним джерелом доказів - протоколом слідчого експерименту.

При цьому, апеляційним судом встановлено, що відповідно до протоколу слідчого експерименту від 10 травня 2019 року, свідок ОСОБА_3 на місці вчинення кримінального правопорушення детально розповів та показав де, як та при яких обставинах відбувся наїзд трамвая на пішоходів та вказав місце здійснення наїзду і свій темп руху.

Також, як вбачається з рішення апеляційного суду, у вступній частині висновку експерта № 11/10.1/462 від 07 червня 2019 року зазначено, що експерту надавались ухвали суду про призначення експертиз та матеріали кримінального провадження.

Таким чином, доводи сторони захисту про те, що висновок інженерно-транспортної експертизи від 07 червня 2019 року є недопустимим доказом, оскільки під час проведення експертизи експерт не дослідив жодних матеріалів кримінального провадження, судом апеляційної інстанції також є необґрунтованими.

Решта доводів касаційної скарги захисника Андрієнка С. В. висновків суду апеляційної інстанції також не спростовує та фактично зводиться до переоцінки доказів і встановлених по справі обставин, що в силу вимог статті 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Апеляційний суд, переглядаючи вирок врахував, що суд першої інстанції, дослідивши й зіставивши наявні у кримінальному провадженні фактичні дані, дав їм належну оцінку в аспекті ст. 94 КПК України з точки зору належності, допустимості та достовірності, а також з'ясував передбачені ст. 91 КПК України обставини, що належать до предмету доказування, й обґрунтовано вирішив, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв'язку доводять вчинення обвинуваченою ОСОБА_1 кримінального правопорушення проти безпеки руху.

Призначене засудженій покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, є необхідним для її виправлення та попередження вчинення нею нових злочинів.

Таким чином, на переконання колегії суддів касаційного суду, під час апеляційного розгляду, суд перевірив доводи апеляційної скарги сторони захисту та надав на них вичерпну відповідь, належним чином вмотивував своє рішення з наведенням докладних мотивів.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

В той же час, касаційна скарга захисника Андрієнка С. В. не містить конкретного обґрунтування істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення при розгляді кримінального провадження з огляду на положення статтей 412, 414 КПК України, а відтак й необхідності скасування судових рішень на підставах, передбачених ч.1 ст. 438 КПК України.

Оскільки з касаційної скарги захисника Андрієнка С. В. наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.

На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд

постановив:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника Андрієнка Сергія Вікторовича в інтересах засудженої ОСОБА_1 на вирок Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2020 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року стосовно ОСОБА_1 - відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

А. О. Чистик В. М. Бородій М. В. Мазур