Історія справи

Ухвала КГС ВП від 02.03.2020 року у справі №910/509/18

УХВАЛА

21 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/509/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючий), Малашенкової Т. М., Селіваненка В. П.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О. М.,

представників учасників справи:

позивача - не з'явилися,

відповідачів - не з'явилися,

третіх осіб - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича

на рішення господарського суду міста Києва від 27.02.2019 та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2020

за позовом публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича

до: компанії Рабітурна Лімітед;

товариства з обмеженою відповідальністю "Проціон-Торг",

про визнання недійсним договору поруки від 18.08.2014 № П-2016019/1 та зобов'язання вчинити дії,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова В. В. (далі - ПАТ "Дельта Банк", скаржник) звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до компанії Рабітурна Лімітед (далі - відповідач 1) про визнання недійсним договору поруки від 18.08.2014 № П-2016019/1 (далі - договір поруки) та зобов'язання повернути оригінали кредитної справи та договорів, переданих відповідно до акту приймання-передачі від 30.12.2014.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що договір поруки укладений з порушенням законодавства України, а саме: договір фактично укладений не 18.08.2014, а 25.12.2014, після віднесення банку до категорії проблемних; договір укладений без погодження з куратором банку; поручителем (відповідачем 1) було здійснення погашення заборгованості товариства з обмеженою відповідальністю "Проціон-Торг" (далі - ТОВ "Проціон-Торг", відповідач 2) за кредитним договором в сумі 212 310 855,75 грн. шляхом перерахування коштів з інвестиційного рахунку, у зв'язку із чим відповідач 1, як кредитор банку, набув переваги перед іншими кредиторами банку; за вказаних обставин договір поруки відповідає ознакам нікчемності правочину, передбаченим пунктами 1, 2, 5, 7 частини 3 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.02.2019 (суддя Трофименко Т. Ю.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2020 (колегія суддів у складі: Козир Т. П., Кравчук Г. А., Коробенко Г. П. ) рішення господарського суду міста Києва залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності підстав нікчемності договору поруки, встановлених статтею 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а також відсутні підстави для визнання договору недійсним.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду і постановою апеляційної інстанції,
11.02.2020 (згідно зі штампом вхідної кореспонденції Касаційного господарського суду) ПАТ "Дельта Банк" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 27.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2020 у справі № 910/509/18 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Верховного Суду від 01.04.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" та призначено її до розгляду на 27.04.2020.

У зв'язку з необхідністю, що виникла, ухвалою Верховного Суду від 27.04.2020 відкладено розгляд касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" на 21.05.2020.

Скаржник обґрунтував наявність підстави касаційного оскарження пунктом 1 частини 1 статті 287 ГПК України, з обґрунтуванням того, в чому полягає порушення норм матеріального та процесуального права судом першої інстанції після апеляційного перегляду справи апеляційною інстанцією, з урахуванням вимог пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України й пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Касаційну скаргу подано 11.02.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX. Розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020.

Відповідно до частини статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених статті 287 ГПК України.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з
08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, з такого:

- необґрунтованими і недоведеними є доводи позивача про те, що укладення договору поруки було здійснено з порушенням обмежень, встановлених постановою Правління Національного банку України від 30.10.2014 № 692/БТ, про які вказує позивач, тобто без погодження з куратором банку;

- посилання позивача на те, що спірний договір поруки було укладено не
18.08.2014, а пізніше - 25.12.2014 позбавлені належного доказового обґрунтування;

- укладення спірного договору поруки на забезпечення виконання зобов'язань за договором кредитної лінії відповідає як умовам зазначеного кредитного договору, так і наведеним нормам ЦК України;

- наявні у матеріалах справи копії меморіальних ордерів від 25.12.2014 №101955775 на суму 205 378 650,75 грн. та від 25.12.2014 №101955777 на суму 6932
205,00 грн. свідчать про самостійне списання грошових коштів банком з рахунку відповідача 1 в порядку пункту 1.3 договору поруки, а не про здійснення відповідачем 1 погашення кредитної заборгованості, як вказує позивач;

- доводи позивача про те, що саме внаслідок укладення договору поруки без зустрічного отримання реальних коштів банк став неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами стало неможливим - не знайшли свого підтвердження;

- спірний договір поруки не підпадає під ознаки нікчемності, встановлені статтею 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Отже, судами попередніх інстанцій встановлено, що суду не надано належних доказів та не доведено нікчемності спірного договору поруки. Тобто судами попередніх інстанцій було надано оцінку обставинам щодо нікчемності договору поруки.

Аргументи касаційної скарги не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових актів, оскільки такі аргументи зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення ними обставин справи, містять посилання на обставини, які були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій та були спростовані ними.

Крім того, посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 19.07.2018 у справі №910/7084/16, від 10.04.2018 у справі №910/10919/16 від 18.04.2018 у справі 910/10917/16, від 16.05.2018 у справі №910/10916/16, - також були оцінені і відхилені апеляційним господарським судом, оскільки зазначені постанови прийняті за інших обставин справи та іншої фактично-доказової бази, ніж у даній справі.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що посилання скаржника в касаційній скарзі на постанови в інших справах - не можуть бути взяті до уваги, оскільки ці постанови прийняті за іншої, ніж у даній справі фактично-доказової бази, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) і прийнято судове рішення.

Верховний Суд зауважує, що зміст поданої касаційної скарги переконливо свідчить про неспростування скаржником зазначених фактичних обставин, покладених в основу оскаржуваних рішення та постанови.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 910/509/18.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ "Дельта Банк" на рішення господарського суду міста Києва від 27.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від
16.01.2020 у справі № 910/509/18

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United
Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A N32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича на рішення господарського суду міста Києва від 27.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2020 у справі № 910/509/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко