УХВАЛА

06 липня 2021 року

м. Київ

справа № 911/713/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І. В. (головуючий), Бенедисюка І. М. і Селіваненка В. П.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О. Ю.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль",

представник позивача - Грищенко Д. С., адвокат (довіреність від 04.02.2021 № 38/21),

відповідач-1 - товариство з обмеженою відповідальністю "Вірма-Електросвіт",

представник відповідача-1 - не з'явився,

відповідач-2 - ОСОБА_1,

представник відповідача-2 - Поліщук О. В., адвокат (ордер від 22.06.2021 № 1012765),

відповідач-3 - ОСОБА_2,

представник відповідача-3 - не з'явився,

відповідач-4 - ОСОБА_3,

представник відповідача-4 - не з'явився,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення господарського суду міста Києва від 17.09.2020 (головуючий суддя Удалова О. Г. )

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2021 (головуючий Тищенко О. В., судді: Станік С. Р. і Дикунська С. Я.)

у справі № 911/713/20

за позовом акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - Позивач)

до: 1) товариства з обмеженою відповідальністю "Вірма-Електросвіт" (далі - Відповідач-1);

2) ОСОБА_1 (далі - Відповідач-2);

3) ОСОБА_2 (далі - Відповідач-3);

4) ОСОБА_3 (далі - Відповідач-4),

про стягнення 1 553 053,57 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до господарського суду Київської області з позовом до Відповідачів-1,2,3,4 про стягнення 1 553 053,57 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачами, Відповідачем-1 як боржником, а Відповідачами-2,3,4 як поручителями грошових зобов'язань з повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування за договором овердрафту від 20.11.2018 № 015/3187/0468192 (далі - Договір).

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.09.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2021, позовні вимоги задоволено у повному обсязі. Солідарно стягнуто з Відповідачів-1,2,3,4 на користь Позивача заборгованість за кредитом у розмірі 1 179 659,43 грн, заборгованість за відсотками по кредиту у розмірі 352 587,96 грн, пеню у розмірі 2 359,12 грн, інфляційні втрати у розмірі 18 447,06 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Відповідачем-1 як боржником, а Відповідачами- 2,3,4 як поручителями допущено порушення грошових зобов'язань з повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитом за Договором, виконання зобов'язань за яким було забезпечено порукою.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій у частині стягнення з поручителів (Відповідачів-2,3,4) заборгованості за відсотками по кредиту у розмірі 351 298,72 грн, Відповідач-2 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що суди при ухваленні оскаржуваних рішень не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 25.11.2019 у справі № 727/6738/16-ц, від 10.02.2021 у справі № 2-4003/11, від 27.02.2018 у справі № 910/16557/17, від 03.03.2021 у справі № 522/799/16-ц, від 05.02.2020 у справі № 534/711/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 548/981/15-ц, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, щодо застосування положень статей 625, 1048, 1050, 10561 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), які прийняті в інших справах у подібних правовідносинах, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині та ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у солідарному стягненні з поручителів (Відповідачів-2,3,4) заборгованості за відсотками по кредиту у розмірі 351 298,72 грн.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від Відповідачів-1,3,4 відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Перевіривши матеріали справи та касаційної скарги, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке.

За приписами пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідач-2 у касаційній скарзі посилається на те, що суди при ухваленні оскаржуваних рішень не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 25.11.2019 у справі № 727/6738/16-ц, від 10.02.2021 у справі № 2-4003/11, від 27.02.2018 у справі № 910/16557/17, від 03.03.2021 у справі № 522/799/16-ц, від 05.02.2020 у справі № 534/711/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 548/981/15-ц, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, щодо застосування положень статей 625, 1048, 1050, 10561 ЦК України у подібних правовідносинах.

Водночас у даній справі № 911/713/20 суди, ухвалюючи оскаржувані рішення у частині стягнення з поручителів (Відповідачів-2,3,4) заборгованості за відсотками по кредиту у розмірі 351 298,72 грн, встановили, що пунктами
1.1.1-1.1.4 договору поруки від 20.11.2018 № 015/3187/0468192/П1 (далі - Договір поруки), укладеним Відповідачем-2 (поручитель) та Позивачем (кредитор), визначено, що за Договором поруки поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором солідарно з позичальником за виконання забезпечених зобов'язань, у тому числі тих, що виникнуть у майбутньому, які випливають з умов договору, за умовами якого позичальник зобов'язаний повернути кредит у розмірі 3 600 000,00
грн., сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 24,4% або в будь-якому іншому розмірі, зміненому відповідно до умов кредитного договору, у тому числі на підставі додаткових угод до нього, укладених після набуття чинності цим договором.

Відповідно до пункту 4.2 Договору з дати скасування максимального ліміту та поточного ліміту з будь-яких підстав, зазначених у пунктах 8.2 та 8.3 (крім підпункту 8.3.4) Договору, проценти за користування кредитною заборгованістю розраховуються на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 40% річних.

На порушення пункту 5.1 Договору позичальником не було здійснено погашення використаного 25.02.2019 овердрафту протягом визначеного Договором 90-денного календарного строку, тому на підставі підпункту 8.3.1 пункту 8.3 Договору максимальний ліміт та поточний ліміт були скасовані, а дата закінчення строку овердрафту є такою, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1, внаслідок настання обставини перевищення позичальником наявності максимального строку безперервного дебетового сальдо.

Отже, Відповідач-1 свої грошові зобов'язання по сплаті кредиту та процентів за користування ним перед Позивачем належним чином не виконав, у зв'язку з чим у Відповідача-1 утворилась заборгованість перед позивачем по кредиту у розмірі 1 179 659,43 грн, Позивач повідомив боржника про наявність обставин наявності заборгованості вимогою від 11.02.2020 № 140/2/175 (належні докази надсилання якої наявні у матеріалах справи), тобто Позивачем обґрунтовано нараховано заборгованість за відсотками по кредиту у розмірі 352 587,96 грн. за період з
26.05.2019 по 13.03.2020, виходячи з ставки 40% річних на підставі пункту 4.2 Договору.

У свою чергу, умовами Договору поруки (підпункт 1.1.2) передбачено, що поручитель (Відповідач-2) поручається, у тому числі за зобов'язаннями сплати процентів будь-якому іншому розмірі, зміненому відповідно до умов Договору, а пунктом 4.2 Договору передбачено умови застосування ставки 40% річних, які настали у розумінні підпункту 8.3.1 пункту 8.3 Договору.

Також судами враховано, що згідно з пунктом 3.1.5 Договором поруки забезпечені зобов'язання - це всі та окремі зобов'язання позичальника перед кредитором, що випливають з умов кредитного договору, щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, сплати комісій, пені, штрафів та інших платежів, у тому числі відшкодування витрат та збитків кредитора (банку), пов'язаних з належним та неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору; поручитель належним чином і в повному обсязі ознайомлений з положеннями кредитного договору та договорів, що забезпечують його виконання, цілком, розуміє їх зміст і будь-яке посилання в тексті цього договору на кредитний договір чи окремі його положення є достатньою підставою вважати, що ці положення застосовуються рівною мірою до виконання прав і обов'язків сторін за цим договором (Договору поруки).

Таким чином, Відповідач-2, підписуючи Договір поруки, був повністю обізнаний з його умовами, у тому числі і з умовою про відсоткову ставку у розмірі 40%, передбачену пунктом 4.2 Договору, поручився за виконання всіх і кожного з зобов'язань Договору, а тому суди дійшли висновку, що стягнення солідарно, зокрема з Відповідача-2 заборгованості за відсотками за неправомірне користування овердрафтом за ставкою 40% річних за період з 26.05.2019 по
13.03.2020 є законним та обґрунтованим.

При цьому у справах:

- № 727/6738/16-ц суди, розглядаючи первісні позовні вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, які, зокрема, обґрунтовані неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору та зустрічні позовні вимоги про захист права позичальника як споживача шляхом поновлення порушеного права, які мотивовані тим, що банк незаконно збільшив відсоткову ставку, але про дану зміну всупереч вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" боржника не повідомив, встановили, що заборгованість щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами необхідно обчислити з урахуванням лише первісно встановленої відсоткової ставки у розмірі 21,99%, а ставку 25,94% не слід брати до уваги, оскільки боржник про зміну відсоткової ставки не була сповіщена належним чином;

- № 2-4003/11 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у частині вирішення позовних вимог до відпоівдача-2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та приймаючи у скасованій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині, виходив з того, що ні суд першої інстанції, ані апеляційний суд не звернули уваги на те, що матеріали справи не містять і банком не надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладення між ним та позичальником додаткової угоди про внесення змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки. У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки без відповідної умови у договорі поруки або без згоди поручителя не дає підстав для покладення на нього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком. Таким чином, банк в односторонньому порядку змінив забезпечене порукою зобов'язання шляхом підвищення розміру процентів за кредитом, що збільшило обсяг відповідальності поручителя та потребувало його згоди на таке збільшення.

- № 910/16557/17 суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним пункту кредитного договору, встановили, що при укладенні кредитного договору як позивач, так і відповідач, здійснюючи господарську діяльність на власний ризик, керувались принципами свободи договору та свободи підприємницької діяльності, а відтак були вільні у визначенні умов кредитного договору, у тому числі і умов, викладених у спірному пункті 5.2.2 договору. При цьому безпідставними є твердження позивача про те, що застосування банком процентної ставки в розмірі 18% річних є збільшенням фіксованої ставки банком в односторонньому порядку, оскільки таке збільшення погоджено обома сторонами на підставі їх вільного волевиявлення шляхом підписання кредитного договору уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками товариств. Позивач погоджував та підписував кредитний договір без жодних застережень, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення договору можливих наслідків виконання та порушення зобов'язань. Таким чином, погодження сторонами у пункті 5.2.2 кредитного договору збільшеної фіксованої ставки, у залежності від належності виконання зобов'язань, відповідає принципу свободи договору та вимогам чинного законодавства, тобто позивачем не було доведено за допомогою належних та допустимих доказів наявності підстав, передбачених статтею 215 ЦК України, для визнання недійсним пункту 5.2.2 кредитного договору;

- № 522/799/16-ц Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення частини заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії, виходив з того, що відповідно до частини 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом. Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що у законі передбачено три способи визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги). Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині 4 статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються. Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права, кредитор вчиняти не вправі. З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію такого виду забезпечення виконання зобов'язань застосоване у другому реченні частини 4 статті 559 ЦК України словосполучення "пред'явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання як умови чинності поруки необхідно розуміти як пред'явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливість пред'явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак й у такому разі кредитор може звернутися з названою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Керуючись положеннями частини 4 статті 559 ЦК України, необхідно зробити висновок, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту, в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною 2 статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем);

- № 534/711/16-ц суди, відмовляючи у частині задоволення позовних вимог про стягнення з поручителя заборгованості за кредитним договором, виходили з того, що позивачем не надано доказів повідомлення поручителя про збільшення обсягу його відповідальності та згоди поручителя на збільшення його відповідальності внаслідок укладення банком та позичальником додаткової угоди до кредитного договору;

- № 548/981/15-ц Велика Палата Верховного Суду, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначила, що розірвання кредитного договору має наслідком припинення на майбутнє зобов'язання кредитодавця та позичальника, а також припинення на майбутнє поруки і застави (іпотеки) за обов'язками позичальника, які можуть виникнути, зокрема, за статтею 625 ЦК України після такого розірвання. Порука та застава (іпотека) не припиняються за обов'язками позичальника щодо заборгованості за кредитом, процентів і неустойки, які існували на момент розірвання кредитного договору. Тобто розірвання кредитного договору не є підставою для припинення поруки та застави (іпотеки), які можуть забезпечувати виконання зобов'язання, що виникло до моменту такого розірвання. Крім того, передача справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у ній;

- № 912/1120/16 суди, розглядаючи у межах справи про банкрутство заяву ПАТ "Ощадбанк" про визнання поточних грошових вимог до банкрута, які виникли під час проведення процедур банкрутства за період з дати порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ "АЙ. ТІ. ДЖІ-ІНВЕСТ" - 05.04.2016 по 15.03.2018, тобто до дня визнання боржника банкрутом включно, встановили, що ПАТ "Ощадбанк" 18.04.2016 подало до ТОВ "АЙ. ТІ. ДЖІ-ІНВЕСТ" позов про звернення стягнення на предмет застави на суму 76 540 230,68 грн, який задоволено у повному обсязі рішенням господарського суду від 10.05.2016. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії договору кредитної лінії, а також припиняє право ПАТ "Ощадбанк" нараховувати передбачені пунктом 2.7.2 договору кредитної лінії проценти та пеню відповідно до пункту 7.1.1 цього договору.

Тобто у кожній із зазначених справ судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду (справи № 305/1180/15-ц, № 922/2383/16, № 757/31606/15-ц).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).

Отже, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб'єктами, об'єктами та змістом (правами й обов'язками суб'єктів правовідносин) у конкретній справі, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин.

Також Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Враховуючи наявність підстав для закриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про залишення без розгляду повторно поданого Відповідачем-2 клопотання про зупинення виконання судового рішення.

У зв'язку з тим, що касаційне провадження зі справи закривається, судові витрати в даній справі з урахуванням вимог статей 129, 130 ГПК України розподілу не підлягають. Адже за змістом зазначених норм покладення судових витрат на ту чи іншу сторону або компенсація таких витрат здійснюється у випадках розгляду справи по суті або у разі визнання позову, закриття провадження у справі чи залишення позову без розгляду (причому закриття провадження у справі є процесуальною дією, відмінною від закриття касаційного провадження).

Керуючись статтею 234 та пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду міста Києва від 17.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.03.2021 у справі № 911/713/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя В. Селіваненко