Стадо віслюків випустили в напівпустелю, і за 40 років вони змусили регіон розквітнути

У 1982 році в пустельному кратері Рамон на півдні Ізраїлю випустили 28 диких віслюків. Тоді ніхто не очікував, що через понад чотири десятиліття ці тварини стануть важливою частиною масштабного відновлення екосистеми одного з найбільш посушливих регіонів планети. Про незвичайний природоохоронний проєкт розповідає Times of India.

Як пише видання, дикі віслюки історично мешкали на цих територіях, але на початку XX століття через інтенсивне полювання зникли з регіону. Тому початковою метою ізраїльської влади було звичайне повернення виду до його історичного середовища існування.

Водночас тварини, яких випустили в пустелю, були не звичайними домашніми віслюками. Йшлося про перських онагрів та африканських диких віслюків – види, що перебували під загрозою зникнення. Історія їхнього повернення до Ізраїлю почалася ще раніше.

До Ісламської революції 1979 року Ізраїль та Іран підтримували дипломатичні відносини. У 1968 році генерал Авраам Йоффе, який очолював Управління природи та парків Ізраїлю, домовився із шахом Ірану Мохаммедом Резою Пехлеві про передачу тварин із королівських заповідників. Іран подарував Ізраїлю 11 онагрів, яких доправили до заповідника Йотвата, де започаткували програму розведення.

У 1970-х роках для розширення генетичного різноманіття до проєкту додали невелике стадо африканських диких віслюків з Ефіопії. Після більш ніж десяти років контрольованого розведення науковці вирішили, що тварини достатньо численні та здорові для повернення у дику природу. У 1982 році для цього обрали кратер Рамон.

Сьогодні, за даними публікації, чисельність диких віслюків у пустельному регіоні становить приблизно 500–600 особин. Особливо помітною їхня роль стала під час тривалих посух. Тварини здатні переносити температуру понад 40 градусів за Цельсієм і кілька днів обходитися без води.

Найважливішою особливістю віслюків виявилася їхня здатність знаходити воду. Твердими копитами вони розгрібають пісок і викопують невеликі водяні ями, іноді сягаючи глибини близько двох метрів. Цими джерелами користуються не лише самі тварини, а й лисиці, газелі, кажани та інші мешканці пустелі.

Не менш важливою виявилася роль тварин у поширенні рослин. Віслюків приваблюють, зокрема, стручки акації. Вони поїдають їх, а насіння згодом розносять разом із послідом. Травні соки послаблюють оболонку насіння, не пошкоджуючи його, завдяки чому воно швидше проростає.

Крім того, сліди від копит створюють у піску невеликі заглиблення, які утримують воду після дощів.

"Таким чином, самі того не усвідомлюючи, вони допомагають висівати й вирощувати нові дерева, відновлюючи зелені ділянки по всьому регіону", - йдеться у публікації.

Однак успіху цього екологічного проекту сприяли й певні рішення ізраїльських науковців. Замість прагнення до генетичної чистоти вони схрестили іранських онагрів з ефіопськими дикими віслюками. Гібриди отримали кращу стійкість до хвороб та здатність пристосовуватися до різких кліматичних коливань.

Паралельно в регіоні створили тераси та земляні дамби за мотивами давніх набатейських технологій, щоб затримувати зимові потоки води й підтримувати рівень ґрунтових вод.

У результаті поєднання цих заходів кратер Рамон та пустеля Негев, як зазначає Times of India, перетворилися з територій на межі деградації на приклад екологічної стійкості, який нині привертає увагу дослідників у різних країнах.

"Завдяки тихій роботі тварин вороже й екстремальне середовище перетворилося на екосистему, здатну дати другий шанс десяткам видів", - пише видання.

Як писав УНІАН, штучний риф із бетонованих шин створили у 1978 році біля узбережжя Массачусетса. Він забезпечив середовище існування для риб і лобстерів. Дослідження показали, що риба знаходить рифове середовище значно швидше, ніж голе піщане дно, а конструкції стали місцем колонізації морських організмів і розвитку аматорського рибальства.

Також ми розповідали, що після руйнування Каховського водосховища на його дні за три роки сформувався унікальний рівновіковий вербово-тополевий ліс площею близько 65 тисяч гектарів. Ці дерева-піонери швидко ростуть, але поступово відмирають через конкуренцію, створюючи умови для появи різновікових насаджень та інших порід.