Справа «Свердлова та Шевченко проти України» (Заява № 73596/13) | від 23.01.2025:

Справа «Свердлова та Шевченко проти України» (Заява № 73596/13)

СТРАСБУРГ
23 січня 2025 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Свердлова та Шевченко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Армен Арутюнян (<…>), Голова,
Андреас Зюнд (<…>),
Микола Гнатовський (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 73596/13), яку 15 листопада 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двоє громадянок України, пані Олександра Ігорівна Свердлова (далі — перша заявниця) та пані Олена Олегівна Шевченко (далі — друга заявниця, разом — заявниці), 1989 та 1982 років народження відповідно, які проживають у м. Києві, і яких представляла пані Є. Закревська — юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини пані Ольга Давидчук з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 19 грудня 2024 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Згідно з постановою суду заявниці були змушені змінити місце проведення запланованого ними заходу на підтримку прав ЛГБТІ. Вони скаржилися на те, що ця постанова становила порушення їхніх прав за 14 Конвенції.

2. 25 березня 2013 року Київська міська державна адміністрація (далі — адміністрація) затвердила програму святкування Дня Києва, яке було заплановане на 25 травня 2013 року. День Києва — це щорічний захід, який відбувається в центрі міста в останню неділю травня. Як частина святкування 2013 року було заплановано проведення різноманітних заходів в центральній частині міста, а саме, на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Бессарабській площі.

3. 0 квітня 2013 року друга заявниця повідомила адміністрацію про свій намір організувати 25 травня 2013 року «Марш Рівності» — публічний захід на підтримку прав ЛГБТІ. Захід планувалося провести на перехресті вулиць Хрещатик та Богдана Хмельницького. Друга заявниця очікувала, що у ньому візьмуть участь близько 500 осіб. 17 квітня 2013 року адміністрація попросила другу заявницю змінити маршрут проведення маршу.

4. 19 квітня 2013 року організаційний комітет «Київ Прайд 2013» повідомив адміністрацію про намір провести 25 травня 2013 року «Марш Рівності» по вулиці Великій Васильківській від торгово-розважального центру «Арена» до площі Льва Толстого.

5. 22 травня 2013 року перша заявниця повідомила адміністрацію про свій намір організувати «Марш Рівності» 25 травня 2013 року з 11 год. 00 хв. до 14 год. 00 хв. у центральній частині міста (від торгово-розважального центру «Арена» (Бессарабська площа) до площі Льва Толстого), з орієнтовною кількістю учасників 500 осіб.

6. У період з 17 квітня по 18 травня 2013 року декілька інших організацій повідомляли адміністрацію про намір організувати 25 травня 2013 року демонстрації в центральній частині міста.

7. 20 травня 2013 року адміністрація звернулася до другої заявниці та організаційного комітету «Київ Прайд» з проханням змінити місце проведення запланованих заходів. Вони відмовилися це зробити. Згодом адміністрація повідомила другу заявницю, що звернулася до суду з адміністративним позовом про встановлення обмеження на проведення всіх масових заходів 25 травня 2013 року в «центральній частині міста», враховуючи вулицю Велику Васильківську, вулицю Богдана Хмельницького та площу Льва Толстого.

8. 22 травня 2013 року перша заявниця повідомила адміністрацію про свій намір провести «Марш Рівності» у період з 11 год. 00 хв. до 14 год. 00 хв. від торгово-розважального центру «Арена» до станції метро «Площа Льва Толстого».

9. 23 травня 2013 року Окружний адміністративний суд міста Києва задовольнив позов адміністрації та заборонив проведення всіх масових заходів у центральній частині міста Києва, «а також по вулиці Великій Васильківській, вулиці Богдана Хмельницького та на площі Льва Толстого». Суд посилався на статтю 182 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд зазначив, що 25 травня 2013 року адміністрація планувала провести низку масових заходів у центрі міста в межах святкування Дня Києва. Декілька інших організацій та осіб повідомили адміністрацію про намір провести демонстрації в центрі міста 25 травня 2013 року, зокрема, католицькі та православні релігійні організації, громадська організація (далі — ГО) «Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді», організаційний комітет «Київ Прайд 2013» та Всеукраїнська громадська організація «Рух «Любов проти гомосексуалізму». Суд встановив, що за таких обставин адміністрація не змогла б забезпечити громадський порядок у центрі міста 25 травня 2013 року, внаслідок чого між учасниками різних заходів могли виникнути конфлікти та сутички. Згідно з твердженнями заявниць єдиною організацією, чий запланований маршрут збігався з їхнім, було «Об’єднання віруючих Української Правовірної Греко-Католицької Церкви».

10. У невизначену дату після 10 квітня 2013 року дві вебсторінки опублікували інструкції, як противники маршів могли завадити їхньому проведенню. Декілька організацій, у тому числі ГО, в якій працювала перша заявниця, подали заяву про злочин з вимогою розпочати розслідування інформації, що містилася на відповідних вебсторінках. Результат розгляду цієї скарги залишається невідомим.

11. «Марш Рівності» відбувся 25 травня 2013 року за маршрутом, який відрізнявся від первинно запланованого. 24 травня 2013 року організатори змінили маршрут для забезпечення безпеки учасників: марш рушив із центру міста проспектом Перемоги в напрямку кіностудії імені О. Довженка. Лише учасники, які зареєструвалися на спеціальному вебсайті, були повідомлені про зміну маршруту та змогли взяти участь у марші. Незареєстровані на вебсайті особи не були повідомлені про зміни та не відвідали захід. У марші взяло участь близько шістдесяти осіб замість 600, як планувалося спочатку. Заявниці не брали участі в марші. Першу заявницю не повідомили про зміну маршруту, а друга заявниця хвилювалася за свою безпеку під час маршу.

12. Друга заявниця не оскаржувала постанову від 23 травня 2013 року. 24 липня 2013 року Київський апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу першої заявниці. 26 березня 2014 року Вищий адміністративний суд України задовольнив касаційну скаргу першої заявниці та скасував рішення судів нижчих інстанцій, зазначивши, що вони не змогли встановити, що різні масові заходи в центрі міста дійсно могли становити загрозу громадській безпеці та порядку. У 2020 році заявниці повідомили Суд про постанову від 26 березня 2014 року.

13. Заявниці стверджували, надавши копії взятих із відкритих джерел матеріалів, що як до, так і після 25 травня 2013 року низка народних депутатів публічно закликали заборонити «Марш Рівності», але жодних заходів у зв’язку із закликами застосування насильства до учасників маршу вжито не було.

ОЦІНКА СУДУ

I. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

14. Уряд стверджував, що заявниці не повідомили Суд про постанову Вищого адміністративного суду України, і, як такі, зловжили своїм правом на подання індивідуальної заяви до Суду.

15. Заявниці стверджували, що у 2020 році вони повідомили Суд про постанову Вищого адміністративного суду України. Вони також зазначили, що постанова цього суду була ухвалена через десять місяців після дати події, тому така постанова не могла вважатися ефективним засобом юридичного захисту, і, як така, не становила важливу для розгляду їхньої заяви у Суді інформацію.

16. Суд зауважує, що заявниці повідомили Суд про постанову Вищого адміністративного суду України у 2020 році, і відхиляє заперечення Уряду у зв’язку з цим.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ 11 КОНВЕНЦІЇ

17. Посилаючись на 11 Конвенції, заявниці скаржилися на те, що захід, який вони мали намір організувати, не зміг відбутися, як було заплановано. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скарга, щодо якої заявниці посилалися на статті 10 і 11 Конвенції, підлягає розгляду лише за статтею 11 Конвенції. Зокрема, на думку Суду, за обставин цієї справи статтю 10 Конвенції слід розглядати як lex generalis щодо статті 11 Конвенції, яка є lex specialis (див. рішення у справах «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, пункт 35, Серія A № 202, та «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (<...>) [GC], заява № 37553/05, пункт 91, ЄСПЛ 2015). Отже, Суд розгляне цю скаргу за статтею 11 Конвенції, тлумачачи її, де це доцільно, у контексті статті 10 Конвенції (див. рішення у справі «Лашманкін та інші проти Росії» (Lashmankin and Others v. Russia), заява № 57818/09 та 14 інших заяв, пункти 363–365, від 07 лютого 2017 року).

А. Прийнятність

18. Уряд стверджував, що, оскільки друга заявниця не оскаржила постанову від 23 травня 2013 року, її скарги були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

19. Заявниці доводили, що друга заявниця не подавала апеляційну скаргу, оскільки знала, що її апеляційна скарга не буде розглянута до 25 травня 2013 року.

20. Суд зазначає, що апеляційний суд розглянув апеляційну скаргу першої заявниці на постанову від 23 травня 2013 року лише після 25 травня 2013 року, а саме, в липні 2013 року (див. пункт 12). Відсутні підстави вважати, що якби друга заявниця оскаржила постанову від 23 травня 2013 року, суди розглянули б її скаргу до 25 травня 2013 року. Зокрема, відсутні докази, що національне законодавство вимагало від судів розглядати скарги на постанови про заборону проведення масових заходів до запланованої дати проведення таких заходів. Тому заперечення Уряду має бути відхилено.

21. Уряд також стверджував, що заявниці все ж змогли провести свій захід, хоча й в іншому місці. Твердження заявниць, що менша кількість осіб змогли відвідати захід внаслідок зміни маршруту, не було підтверджено доказами. Обидві заявниці повідомили адміністрацію про намір провести «Марш Рівності», що означало, що вони були організаторами заходу, і, як таке, твердження першої заявниці, що вона не знала про зміну місця проведення, не було переконливим. Стосовно другої заявниці, то вона не надала доказів, що її побоювання стосовно власної безпеки були обґрунтованими. З огляду на це скарги заявниць за статтями 11 Конвенції були явно необґрунтованими.

22. Заявниці стверджували, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій не були достатньо обґрунтованими. Зокрема, вони зазначили, що маршрут інших організацій, які планували провести свої заходи в центрі міста 25 травня 2013 року, не збігався з маршрутом маршу заявниць. Єдиною організацією, маршрут якої збігався, було «Об’єднання віруючих Української Правовірної Греко-Католицької Церкви». Вони зазначили, що перша заявниця не була організатором маршу і не могла знати про зміну місця проведення.

23. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язані із суттю справи. Тому він долучає їх до розгляду по суті.

24. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

25. Уряд не подав зауважень щодо суті. Заявниці підтримали свої скарги.

26. Суд повторює, що право на свободу зібрань не є абсолютним; воно може підлягати обмеженням згідно з пунктом 2 статті 11 Конвенції. Втручання у реалізацію цього права не обов’язково може становити сувору юридичну чи de facto заборону, але може полягати в застосуванні різних інших заходів органами державної влади (див. рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (<...>) [GC], заява № 37553/05, пункт 100, ЄСПЛ 2015).

27. У цій справі суд першої інстанції заборонив проведення заходу заявниць і всіх масових заходів загалом у запланованому місці (див. пункт 9). Марш все ж таки відбувся, хоча без заявниць та в іншому місці.

28. За таких обставин марш не можна було вважати незаконно організованим, і ані заявниці, ані інші учасники не ризикували бути покараними за його організацію чи участь. Однак у зв’язку зі зміною місця проведення марш не могли супроводжувати працівники міліції чи забезпечити його іншими формами охорони працівників міліції від можливих противників.

29. У цьому контексті Суд бере до уваги твердження заявниці, підтверджені доказами, що різні особи та групи виступали проти маршу та закликали до застосування насильства до його учасників (див. статтею 11 Конвенції.

30. Суд зазначає, що він детально розглянув положення законодавства, на які посилався суд першої інстанції у своїй постанові від 23 травня 2013 року (див. рішення у справі стаття 182 Кодексу адміністративного судочинства України, взяті окремо чи в сукупності, не становили достатню законну підставу для встановлення обмеження права на свободу зібрань.

31. Суд не вбачає підстав відходити від своїх висновків у цій справі. Отже, було порушено статтю 11 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 У ПОЄДНАННІ ЗІ 11 КОНВЕНЦІЇ

32. Заявниці скаржилися за 11 Конвенції на те, що їхній захід був de facto заборонений органами державної влади, оскільки стосувався прав ЛГБТІ. Заявниці стверджували, посилаючись на різні матеріали з відкритих джерел, що у період з 05 червня 2012 року по 22 жовтня 2013 року було проведено двадцять один публічний захід, організований різними організаціями та особами, на яких висловлювалися погляди, протилежні тим, які заявниці мали намір висловити під час їхнього маршу, і жоден із цих двадцяти одного заходу органи державної влади не заборонили. Заявниці також зазначили, що багато народних депутатів публічно висловлювалися проти маршу та прав ЛГБТІ загалом, що підтверджувало, що органи державної влади були спеціально націлені на осіб, які належали або підтримували ЛГБТІ-спільноту, у тому числі заявниць.

33. Уряд стверджував, що оскільки не було порушення стаття 14 Конвенції не була застосовна до цієї справи.

34. Заявниці підтримали свої скарги.

35. У цій справі Суд зауважує, що суд першої інстанції заборонив усі масові заходи в центрі міста 25 травня 2013 року — як ті, що були заплановані на підтримку ЛГБТІ-спільноти, так і спрямовані проти неї. Таким чином, втручання в права заявниць було ухвалено судом, а не муніципальним органом влади (як, наприклад, в рішенні у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (<...>), заява № 1543/06, пункт 100, від 03 травня 2007 року). Заявниці не надали доказів, що суд, який розглядав їхню справу, ставився упереджено до ЛГБТІ-спільноти, і Суд не може припускати існування інших мотивів, окрім прямо зазначених у постанові суду. Тому він не має підстав вважати, що ця постанова була вмотивована упередженістю.

36. Суд доходить висновку, що ця частина заяви є необґрунтованою та має бути відхилена за пунктом 4 статті 35 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявниці скаржилися за статтею 13 Конвенції на те, що їхні апеляційні скарги на постанову від 23 травня 2013 року не могли бути розглянуті до запланованої дати проведення заходу.

38. Уряд стверджував, що порушення цієї статті не було, оскільки постанова від 23 травня 2013 року була ухвалена до запланованої дати проведення заходу, і одна із заявниць оскаржила її. Заявниці підтримали свої скарги.

39. Суд вважає, що для ефективної реалізації права на свободу зібрань важливо, щоб застосовне законодавство передбачало розумні строки, протягом яких органи державної влади повинні діяти, ухвалюючи відповідні рішення. Поняття ефективного засобу юридичного захисту передбачало, що апеляційні скарги заявниць на постанову від 23 травня 2013 року мали бути розглянуті до дати запланованих подій (див. рішення у справі «Бьончковський та інші проти Польщі» (<...>), заява № 1543/06, пункти 83 і 84, від 03 травня 2007 року). Суд не вбачає підстав вважати, що суди були зобов’язані будь-якими законодавчо обов’язковими строками розглянути апеляційні скарги заявниць до запланованої дати проведення маршу. Тому він не переконаний, що доступні заявницям у цій справі засоби юридичного захисту могли забезпечити належне відшкодування у зв’язку зі стверджуваними порушеннями Конвенції.

40. Таким чином, Суд вважає, що заявниці були позбавлені ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхньою скаргою на порушення їхньої свободи зібрань. Отже, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду та доходить висновку, що було порушено статтею 11 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявниці вимагали 20 000 євро кожна в якості відшкодування моральної шкоди. Перша заявниця вимагала 4 800 євро, а друга заявниця вимагала 2 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

42. Уряд заперечив проти цих вимог. Він додав, що пані Закревська почала представляти заявниць у червні 2021 року. До того часу їх представляла пані Науменко.

43. Суд присуджує кожній заявниці по 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

44. Суд також зазначає, що деякі з листів щодо справи заявниць надіслала до Суду пані Науменко. Проте саме пані Закревська була вказана у формулярі заяви як представник заявниць. Вона підписала формуляр заяви у цій якості, а також підписала зауваження, подані від імені заявниць. Тому її слід вважати їхнім представником у Суді.

45. Беручи до уваги наявні в нього документи, Суд вважає за розумне присудити кожній заявниці по 2 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявницям.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за 13 Конвенції, а решту скарг у заяві — неприйнятними.

2. Постановляє , що було порушено статтю 11 Конвенції.

3. Постановляє , що було порушено статтю 13 Конвенції.

4. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити кожній заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 6 000 (шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 2 400 (дві тисячі чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявницям, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.