Справа «Лупашку проти України» (Заява № 57149/14) | від 24.04.2025:

Справа «Лупашку проти України» (Заява № 57149/14)

СТРАСБУРГ
24 квітня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Лупашку проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

з огляду на:

заяву (№ 57149/14), яку 11 серпня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянка України пані Ірина Леонідівна Лупашку (далі — заявниця), 1956 року народження, що проживає у місті Березівка Одеської області, і яку представляла пані Д. Остапенко — юрист, яка практикує у м. Одесі,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 20 березня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується позбавлення заявниці її майна — квартири, яку вона приватизувала та в якій проживала декілька років,— на користь іншої особи.

2. Заявниця працювала на місцевому сільськогосподарському підприємстві, якому належав житловий будинок. Згідно з твердженнями заявниці вона перебувала на обліку як особа, що потребувала житла.

3. Згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» у редакції, чинній на момент подій, право на приватизацію квартир надавалося громадянам України, які постійно проживали в таких квартирах (будинках) або перебували на обліку як особи, що потребували поліпшення житлових умов. Приватизація могла здійснюватися шляхом: (i) безоплатної передачі з розрахунку санітарної норми 21 кв.м загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 кв.м на сім’ю; або (ii) продажу надлишків загальної площі громадянам, які мешкають у квартирі або перебували в черзі потребуючих поліпшення житлових умов. Особа могла приватизувати житло лише один раз у житті. Приватизація здійснювалася на підставі рішень відповідних органів приватизації, таких як органи місцевого самоврядування (статті 3, 5 та 8 згаданого Закону України).

4. 01 грудня 2004 року заявниця звернулася із заявою до органу приватизації Березівської міської ради щодо приватизації квартири № 2 за адресою вул. Гагаріна, 23, м. Березівка, Одеська область.

5. 18 січня 2005 року виконавчий комітет Березівської міської ради (далі — виконавчий комітет) задовольнив цю заяву та прийняв рішення про приватизацію згаданої квартири та видачу заявниці свідоцтва про право власності. Згідно з копією останнього заявниця була власником двокімнатної квартири, загальною площею 43 кв.м, що включала 27,3 кв.м житлової площі. Як випливає з подальших судових рішень, на момент приватизації заявниця сплатила «за придбання квартири» 4 200 українських гривень (далі — грн, близько 600 євро на момент подій).

6. У незазначену дату прокуратура Березівського району отримала заяву від пана П., який стверджував, що заявниця незаконно проникла та зайняла його квартиру. Під час перевірки прокурор встановив, що заявниця не проживала (і не була зареєстрована) у квартирі на момент її приватизації, і не перебувала на обліку як особа, яка потребувала житла або покращення житлових умов. Було зазначено, що пан В., який був начальником Березівського відділу житлово-комунального господарства, видав заявниці довідку, згідно з якою вона була наймачем квартири № 2, тоді як насправді саме П. був зареєстрований у квартирі разом з членами своєї сім’ї. Згадана довідка була одним із документів, необхідних для подання заяви заявниці про приватизацію. Згідно з твердженнями прокурора ці дії викликали підозру у підробці документів державним службовцем. Однак кримінальне провадження не порушувалося, оскільки В. уже помер.

7. Прокурор також встановив, що у липні 2000 року заявниця приватизувала та отримала свідоцтво про право особистої власності на іншу квартиру в тому ж будинку, а саме, квартиру № 3. Як випливає з наданої Урядом копії її свідоцтва про право особистої власності на квартиру, заявниця та пані Л.Н. були власницями квартири № 3, площею 34 кв.м.

8. На підставі цих висновків 09 грудня 2009 року прокурор подав протест до виконавчого комітету з вимогою скасувати його рішення від 18 січня 2005 року щодо приватизації заявницею квартири № 2 та її свідоцтво про право власності.

9. Наступного дня, 10 грудня 2009 року, виконавчий комітет задовольнив протест і скасував своє рішення та свідоцтво про право власності заявниці.

10. Як випливає з наявних документів, 22 лютого 2010 року П. приватизував спірну квартиру, отримав свідоцтво про право власності та зареєстрував себе та членів своєї сім’ї в квартирі № 2.

11. У березні 2010 року заявниця звернулася до Березівського районного суду Одеської області з адміністративним позовом про скасування рішення виконавчого комітету від 10 грудня 2009 року. Вона стверджувала, що її не було повідомлено про розгляд виконавчим комітетом протесту прокурора, і комітет не мав повноважень скасовувати рішення про приватизацію та її свідоцтво про право власності на квартиру. Згодом заявниця додала до своїх первинних позовних вимог вимогу скасувати свідоцтво про право власності П. та членів його сім’ї на квартиру, і визнання їх такими, що «втратили право користування квартирою». Таким чином, вони були залучені до провадження як співвідповідачі.

12. 01 квітня 2011 року районний суд скасував рішення виконавчого комітету від 10 грудня 2009 року щодо задоволення протесту прокурора. Він також скасував свідоцтво про право власності П. на квартиру № 2 та зобов’язав зняти його та членів його сім’ї з реєстраційного обліку в квартирі. У цій постанові було встановлено, що ордер на житлове приміщення П. 1992 року не відповідав вимогам відповідного законодавства. Він також зазначив, що під час приватизації квартири у 2005 році заявниця сплатила борг, який П. накопичив за комунальні послуги. Суд також відхилив аргумент П., що заявниця двічі скористалася своїм правом на приватизацію, що було заборонено, оскільки заявниця «відмовилась від квартири № 3 та повернула виготовлений технічний паспорт ... та й в органі технічної інвентаризації об’єктів нерухомості реєстрації не проводила». Насамкінець суд зазначив, що у засіданні представники виконавчого комітету заявили, що, на їхню думку, свідоцтво про право власності П. було видано помилково.

13. П. оскаржив цю постанову, і 16 жовтня 2012 року Одеський апеляційний адміністративний суд скасував зазначену постанову та відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці про скасування рішення виконавчого комітету та свідоцтва про право власності П. Апеляційний суд встановив, що у 1992 році П. отримав право найму квартири № 2 та вселився до неї зі своєю сім’єю; з того часу вони були зареєстровані в ній. Апеляційний суд не аналізував, чи відповідав ордер на житлове приміщення П. вимогам законодавства. Суд також встановив, що у 2005 році квартира була приватизована заявницею, «незважаючи на: (i) право П. на користування цією квартирою; (ii) той факт, що [заявниця] не проживала у квартирі і не перебувала на обліку як така, що потребує житла, і (iii) вона вже реалізувала своє право на безоплатну приватизацію житла, отримавши з [Л.Н.] у спільну власність квартиру площею 80 кв.м». Суд не зазначив, на які докази він посилався, дійшовши цих висновків. Також він зазначив, що виконавчий комітет мав повноваження скасувати своє рішення про задоволення заяви заявниці про приватизацію. Насамкінець апеляційний суд постановив, що вимоги заявниці про визнання П. та членів його сім’ї такими, що «втратили право користування квартирою» не могли бути розглянуті в адміністративному провадженні, і тому в цій частині провадження було закрито.

14. Як заявниця, так і відповідачі подали касаційні скарги на цю постанову. Заявниця повторила свій аргумент, що виконавчий комітет не мав повноважень скасовувати її право власності, і стверджувала, що ордер на житлове приміщення П. не відповідав вимогам законодавства, тому він не міг претендувати на жодні права щодо квартири.

15. 19 лютого 2014 року Вищий адміністративний суд України залишив без задоволення касаційні скарги як заявниці, так і відповідачів. Він, по суті, підтримав наведену апеляційним судом аргументацію.

16. У своїх зауваженнях до Суду заявниця визнала, що вона приватизувала квартиру № 3, але стверджувала, що вона «відмовилась» від неї, і та була передана іншим особам, які, своєю чергою, її приватизували. Стосовно квартири № 2 вона стверджувала, що П. ніколи не працював на підприємстві, якому належав житловий будинок, і не проживав у квартирі протягом багатьох років, переїхавши до іншого міста у 1999 році. У нього був борг за комунальні послуги, який заявниця погасила під час приватизації цієї квартири. Заявниця також стверджувала, що їй не заборонялося приватизувати іншу квартиру, якщо під час першої приватизації вона не отримала усю санітарну норму житлової площі (див. пункт 13).

ОЦІНКА СУДУ

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

А. Застосовність статті 1 Першого протоколу до Конвенції

17. Уряд стверджував, що заявниця отримала квартиру в ході приватизації, скомпрометованої грубими порушеннями законодавства, що підтверджувалося рішеннями національних судів, які ґрунтувалися на висновках прокурора. У зв’язку з цим він зазначив, що висновок про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції безпосередньо пов’язаний із законністю отримання майна, поведінкою покупця під час його отримання та існування суспільного інтересу, у зв’язку з яким здійснюється втручання. Таким чином, на думку Уряду, заявниця не мала законного права на «спірні квартири», оскільки вона отримала право власності на підставі незаконної довідки та діяла недобросовісно.

18. Заявниця не погодилася, стверджуючи, що вона приватизувала квартиру повністю відповідно до чинного порядку і проживала в ній протягом багатьох років, а також що позбавлення її цього майна було незаконним.

В. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

20. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала всіх національних засобів юридичного захисту. Посилаючись на статтею 390 Цивільного кодексу України. На підтвердження своїх аргументів він навів приклади двох судових рішень на національному рівні (справи № 560/798/16-a та № 439/1127/18).

21. Заявниця вважала, що програвши справу проти виконавчого комітету та П. стосовно підтвердження її права власності, вона не могла вимагати відшкодування шкоди.

22. Суд вже розглядав наведені Урядом аналогічні аргументи щодо можливості отримання згаданих видів відшкодування та відхиляв їх (див. рішення у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), заяви № 27849/15 і № 33358/15, пункти 26–33, від 24 жовтня 2024 року). У цій справі ніщо не спонукає Суд дійти іншого висновку. Тому це попереднє заперечення Уряду має бути відхилено.

С. Висновок

23. Суд вважає, що заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

II. СУТЬ

24. Заявниця стверджувала, що її право на власність було непорушним, і ніхто не мав права позбавляти її власності незаконним способом, не кажучи вже про скасування рішення органу місцевого самоврядування про приватизацію. Вона також стверджувала, що подальша приватизація квартири П. була незаконною.

25. Уряд стверджував, що свавілля у способі, в який національні суди застосували національне законодавство, не було, і позбавлення власності, яке виникло внаслідок цього, було законним. Він, зокрема, стверджував, що «право держави вилучити квартиру у зв’язку з доведеною незаконністю та безпідставністю її передачі на користь особи» було передбачено чинним на момент подій законодавством України. Не уточнюючи, на які норми законодавства він посилався у зв’язку з цим, Уряд стверджував, що вони були доступними, чіткими та передбачуваними. Він також стверджував, що оскільки заявниця отримала майно у результаті грубого порушення законодавства, яке порушило інтереси П. та його сім’ї, скасування її свідоцтва про право власності відповідало «суспільним інтересам», оскільки держава повинна була забезпечити захист «прав усіх власників та суб’єктів господарювання й соціальну спрямованість економіки». Уряд дійшов висновку, що в цій справі було «порушення інтересів держави [та] прав власності громадян». Насамкінець Уряд зазначив, що оскільки заявниця не була добросовісним набувачем майна, зловжила своїм правом на безоплатну приватизацію житлового приміщення і порушила права П. та його сім’ї, то вжиті відповідними національними органами влади заходи були належними та пропорційними.

26. Суд зазначає, що заявниця приватизувала квартиру у межах процесу, до якого були залучені органи місцевого самоврядування та який передбачав отримання їхньої згоди; її свідоцтво про право власності також було видано цими органами влади. Вона та члени її сім’ї проживали в квартирі та були належним чином зареєстровані в ній протягом п’яти років без перешкод. Зрештою заявницю було позбавлено права власності на квартиру на користь іншої особи, чиї вимоги, як стверджується, не були належним чином обґрунтовані.

27. У зв’язку з цим, хоча провадження у цій справі було адміністративним (пов’язане зі скасуванням рішень виконавчого комітету), воно було зосереджене, по суті, на необхідності захисту прав попереднього наймача спірної квартири, П. На жодному етапі провадження не йшлося про передачу спірної квартири назад у власність місцевого сільськогосподарського підприємства (яке навіть не було залучене до провадження) або, зрештою, міста. Результатом провадження стало те, що суди не лише підтримали рішення виконавчого комітету про скасування рішення про надання заявниці права власності, але й відмовили у задоволенні позовних вимог заявниці про визнання права власності П. недійсним (див. пункт 13). Таким чином, суди, по суті, встановили баланс між двома протилежними приватними інтересами.

29. Суд зауважує, що, незважаючи на повторювані аргументи заявниці, що документи на підтвердження вимог П. на спірну квартиру не відповідали законодавству, цей аргумент детально розглянув лише районний суд, який у зв’язку з цим ухвалив постанову на користь заявниці. Той факт, що П. не проживав у квартирі протягом багатьох років (що, як випливає з формулювань судових рішень, було відомо судам), та правові наслідки цього факту щодо його права на квартиру, враховуючи передумови для приватизації, встановлені відповідним пункт 3), також не розглядалися. Апеляційний суд, ухвалюючи постанову не на користь заявниці, стверджував про права П. на квартиру, не наводячи жодного детального аналізу чи чіткого посилання на докази. Це ж стосується твердження, що заявниця не проживала у квартирі на момент приватизації та не перебувала на обліку як особа, яка потребувала житла.

30. У зв’язку з цим також вбачається сумнівним існування вагомих підстав для перевірки прокурором скарги П., який ніколи не володів квартирою, а лише був її наймачем багато років до того, як поїхав з міста. Також не можна ігнорувати, що перевірка була зосереджена на ймовірній підробці В. документа, виданого заявниці на підтвердження її заяви про приватизацію квартири № 2, але не згадувалося про шахрайські дії самої заявниці. На підставі цієї перевірки та подальшого протесту прокурора, виконавчий комітет ухвалив рішення скасувати своє рішення про задоволення заяви заявниці про приватизацію. Навіть припустивши, що підозри у підробці місцевим посадовцем могло бути достатньо для складення протесту прокурором і вимоги скасувати свідоцтво про право власності заявниці (як стверджує Уряд), це питання не розглядалося в аналізі національних судів в ході провадження. Крім того, це не могло автоматично призвести до визнання права П. на квартиру.

31. Суд зазначає, що заяву П. про приватизацію було задоволено майже через два місяці після скасування права власності заявниці на підставі протесту прокурора, але в подальшому провадженні представники виконавчого комітету визнали, що вони помилково задовольнили заяву П. про приватизацію та видали йому свідоцтво про право власності на квартиру. Вражає, що суди вищих інстанцій не навели жодного аналізу цього питання, але водночас відмовили у скасуванні свідоцтва П.

32. Суд також відзначає значну роль, яку відіграв прокурор у цьому провадженні, що, як зазначалося раніше, стосувалося, головним чином, приватних інтересів. Саме прокурор розпочав перевірку законності приватизації спірної квартири, і саме за його протестом виконавчий комітет скасував своє рішення про приватизацію квартири заявницею. Слід визнати, що це сталося майже одразу: наступного дня після подання протесту до комітету.

33. Водночас Суд враховує власні дії заявниці, зокрема той факт, що вона спочатку приватизувала квартиру № 3, а пізніше «відмовилась» від цієї квартири перед поданням заяви про приватизацію квартири № 2. Заявниця не пояснила, якою була законна підстава для цих дій і чи мала вона усе ще будь-які права на першу квартиру. Хоча Суд не переконаний аргументом заявниці, що вона усе ще мала право на приватизацію житлового приміщення, оскільки не отримала повної санітарної норми площі – оскільки з наявних документів не вбачається, що заявниця коли-небудь чітко висувала цей аргумент під час провадження на національному рівні — Суд, тим не менш, зауважує, що аргумент щодо можливої «подвійної» приватизації був відомий національним судам, щонайменше апеляційному суду (див. пункт 13), але жодного аналізу цього питання наведено не було. Суди також не розглядали оплату, здійснену заявницею в ході приватизації квартири № 2.

34. З огляду на зазначене, Суд не може не дійти висновку, що національні суди не забезпечили ретельного та всебічного розгляду справи заявниці та не навели належних підстав для скасування її права власності на квартиру.

35. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявниця вимагала 20 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, яка, як вона стверджувала, відповідала поточній вартості квартири, якої вона була позбавлена. У цьому пункті вона також зазначила, що разом зі своєю сім’єю була змушена тривалий час орендувати житло, і тому «відшкодування шкоди ... не повинно обмежуватися вартістю незаконно відчуженого майна, [але й час, що минув з моменту] «вилучення», ... також має бути врахований». Заявниця не надала документів чи розрахунків на підтвердження своїх вимог. Вона також вимагала 2 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої вона зазнала внаслідок позбавлення майна.

37. Уряд заперечив проти цих тверджень та повторив свою позицію, що скарги заявниці була неприйнятними.

38. Суд зазначає, що заявниця не надала жодних підтверджуючих документів у зв’язку зі своїми вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що перешкоджає Суду присудити їй відшкодування шкоди за цим пунктом. Однак Суд присуджує їй 2 000 євро, як вимагалося, в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 квітня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.