П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_10, про стягнення коштів за заявою ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року,

встановила:

У березні 2014 року до суду звернувся ОСОБА_11 - представник ОСОБА_12 з позовом до публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк»), ОСОБА_9, ОСОБА_10 про солідарне стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди.

У червні 2014 року до суду звернувся ОСОБА_8 з позовом до ПАТ «Платинум Банк» про стягнення коштів.

Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 9 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_12 залишені без розгляду відповідно до статті 1008 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 2 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв'язку з тим, що позивач ОСОБА_12 помер 21 січня 2014 року, тобто до дня подачі від його імені позову до суду; провадження у справі продовжене за позовом ОСОБА_8 до ПАТ «Платинум Банк» про стягнення коштів.

Позивач зазначав, що 5 липня 2013 року ОСОБА_9, яка діяла як представник ОСОБА_12 (його батька) на підставі виданої їй ОСОБА_10 в порядку передоручення довіреності від 17 травня 2013 року, в ПАТ «Платинум Банк» на ім'я ОСОБА_12 відкрила банківський поточний рахунок. Цього ж дня з іншої банківської установи на зазначений поточний рахунок ОСОБА_12 були перераховані грошові кошти в сумі 10 млн 100 тис. грн.

25 липня та 6 вересня 2013 року ОСОБА_9 як представник ОСОБА_12 зняла готівкою з указаного поточного рахунку грошові кошти в сумі 10 млн 67 тис. 990 грн, які ОСОБА_12 не повернула.

Позивач також зазначав, що його батько, ОСОБА_12 помер 21 січня 2014 року, а він є його єдиним спадкоємцем за законом, який прийняв спадщину, тому до нього в порядку спадкування перейшли всі права померлого. Оскільки поточний рахунок у банку був відкритий представником ОСОБА_12 - ОСОБА_9, а не особисто клієнтом банківської установи - ОСОБА_12, а банківська установа не здійснювала передбаченої законодавством ідентифікації клієнта під час відкриття поточного банківського рахунку та користування ним, то ПАТ «Платинум Банк» не мав права здійснювати видаткові банківські операції за рахунком з видачі представнику готівки в сумі 10 млн 67 тис. 990 грн.

Посилаючись на порушення ПАТ «Платинум Банк» вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» (тут і далі - який був чинним на час виникнення спірних правовідносин), нормативно-правових актів Національного банку України (далі - НБУ) у сфері регулювання банківської діяльності, а також на безпідставність проведення видаткових операцій зі списання коштів з рахунку ОСОБА_12, позивач просив суд на підставі статті 1073 ЦК України стягнути з ПАТ «Платинум Банк» на його користь як спадкоємця ОСОБА_12 грошові кошти в сумі 10 млн 67 тис. 990 грн.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 5 вересня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_8 задоволено: стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на його користь 10 млн 67 тис. 990 грн.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 5 вересня 2014 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 відмовлено.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року ОСОБА_8 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 (далі - Інструкція), Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 травня 2003 року № 189, статей 202, 240, 241, 244, 237 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 30 травня 2011 року, 22 квітня та 1 липня 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_8 надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2012 року, 16 липня та 25 грудня 2014 року та 22 квітня 2015 року і постанови Верховного Суду України від 30 травня 2011 року, 22 квітня та 1 липня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_8 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 грудня 2012 року ОСОБА_12 видав на ім'я ОСОБА_10 довіреність з правом передоручення, згідно з якою уповноважив останню бути його представником перед будь-якими фізичними та/або юридичними особами, у тому числі й у фінансових, банківських установах, а також управляти, користуватися та розпоряджатися будь-яким належним йому майном.

17 травня 2013 року ОСОБА_10 в порядку передоручення оформила довіреність на ім'я ОСОБА_9, якою передала останній повноваження представляти інтереси ОСОБА_12 перед будь-якими фізичними або юридичними особами в фінансових, банківських установах (банках, їх філіях, відділеннях, кредитних спілках, касах тощо) з будь-яких питань, пов'язаних з відкриттям на ім'я ОСОБА_12 будь-яких рахунків, а також із питань подальшого руху, розпорядження, користування та обігу коштів, що зберігаються на будь-яких відкритих на ім'я ОСОБА_12 рахунках.

На підставі вказаної довіреності 5 липня 2013 року ОСОБА_9 від імені ОСОБА_12 уклала з ПАТ «Платинум Банк» договір банківського рахунку, згідно з яким банк відкриває клієнту поточний рахунок, на який зобов'язується приймати та зараховувати грошові кошти, що надходять клієнту, для зберігання і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних операцій (пункт 1.1 цього договору). Цього ж дня на відкритий за заявою ОСОБА_9 поточний рахунок на ім'я ОСОБА_12 надійшли кошти в розмірі 10 млн 100 тис. грн, які були зараховані на банківський рахунок клієнта.

Згодом за заявами ОСОБА_9, яка діяла за довіреністю ОСОБА_12, банк здійснив видаткові касові операції з указаного рахунку, а саме: 25 липня 2013 року ОСОБА_9 видано грошові кошти в сумі 9 млн 999 тис. 698 грн, 6 вересня 2013 року - 69 тис. грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_8, суд першої інстанції виходив з того, що банк на порушення вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» не здійснював передбачену цими Законами ідентифікацію клієнта ОСОБА_12 під час здійснення видаткових банківських операцій за його поточним рахунком. При цьому суд дійшов висновку про те, що на підставі статті 1073 ЦК України з відповідача підлягають стягненню на користь позивача безпідставно списані банком кошти з рахунку клієнта, а відтак безпідставно списані з банківського рахунку кошти відповідно до вимог статті 1071 цього Кодексу підлягають стягненню на користь спадкоємця.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з недоведеності факту неналежного виконання банком операцій з обслуговування рахунку клієнта та дійшов висновку про те, що спірні кошти були списані із цього рахунку з дотриманням вимог закону, довіреність, за якою діяла особа, яка отримала від банку з банківського рахунку ОСОБА_12 готівкою кошти, відповідала вимогам закону та не суперечила волі останнього, тому відсутні правові підстави для застосування наслідків, передбачених статтею 1073 ЦК України.

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

в ухвалі від 3 жовтня 2012 року касаційний суд, вирішуючи спір про усунення перешкод у користуванні банківським рахунком та відшкодування моральної шкоди, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що місцевий суд не з'ясував обставин блокування банком карткового рахунку позивачки через проведення банком первинного фінансового моніторингу відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» з метою виконання вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, у зв'язку з неспівмірністю заробітної плати позивачки та суми коштів, на яку здійснено грошові операції за певний період за її рахунком;

в ухвалі від 16 липня 2014 року касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про стягнення з банку на користь позивача грошових коштів, знятих особою з банківського рахунку позивача на підставі довіреності, яка судовим рішенням була визнана недійсною;

в ухвалі від 25 грудня 2014 року касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог про усунення перешкод у користуванні банківським рахунком та стягнення грошових коштів у зв'язку з недоведеністю позивачем порушення його прав унаслідок зупинення банком руху грошових коштів на його акаунті, оскільки грошові кошти перераховано інвесторами юридичній особі, а не позивачу;

в ухвалі від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з тим, що суди порушили вимоги статей 212-214, 315 ЦПК України, зокрема не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, та не визначилися, які правовідносини випливають з установлених обставин і яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

У постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

у постанові від 30 травня 2011 року зазначено, що вчинення третейського застереження (третейської угоди) у договорі купівлі-продажу належних позивачу земельних ділянок є виходом представника за межі своїх повноважень та порушенням положення частини другої статті 203 ЦК України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_843241/ed_2011_05_19/pravo1/T030435.html?pravo=1>, в якій зазначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Зокрема, згідно зі статтями <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_394/ed_2011_04_07/pravo1/T041701.html?pravo=1>, <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_397/ed_2011_04_07/pravo1/T041701.html?pravo=1>, 12 Закону України «Про третейські суди» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_405/ed_2011_04_07/pravo1/T041701.html?pravo=1> сторони можуть укласти третейську угоду у вигляді третейського застереження та передати спір на розгляд третейському суду. Проте вчинення такого правочину не аналогічне повноваженню у виданій позивачем довіреності, оскільки укладення третейської угоди, а в подальшому участь у третейському розгляді передбачає домовленість сторін як на визначення спору, який буде в цьому суді розглядатись, так і на визначення конкретного чи постійно діючого третейського суду, місця розгляду справи, а також його регламенту. Таких повноважень для представника спірна довіреність не містила;

у постанові від 22 квітня 2015 року вказано, що в разі вчинення повіреним дій, які не охоплені змістом договору доручення і не схвалені довірителем, не можна вважати, що правочин, укладений унаслідок таких дій повіреного, відповідає вимогам закону;

у постанові від 1 липня 2015 року зазначено, що, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх сукупності. Зокрема, у справі, яка переглядалася, позивачка не мала наміру відчужувати належний їй житловий будинок, повноваженнями щодо його відчуження представника не наділяла, дії останнього не відповідали її волі і вона не схвалила в подальшому вчинений від її імені правочин, тому належне їй на праві власності майно вибуло поза її волею, а відтак спірний житловий будинок підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь позивачки відповідно до статті 388 ЦК України.

Отже, правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України висновкам, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами перегляду яких Верховний Суд України прийняв ці постанови, наявні різні фактичні обставини.

Таким чином, підстав для скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року немає.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_8 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема