П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 жовтня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

Головуючого Романюка Я.М.,Суддів:Гуменюка В.І.,Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І.,Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_8 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи: ОСОБА_9, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У липні 2014 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк» (далі - ПАТ «АБ «Експрес Банк»), треті особи: ОСОБА_9, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація, в якому просила визнати недійсним договір іпотеки від 26 липня 2005 року, укладений між ОСОБА_9 та АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», за яким в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_2. В обґрунтування позову позивачка зазначала, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, яке набрало законної сили, встановлено факт її проживання з ОСОБА_9 однією сім'єю, а вищезазначену квартиру визнано їх спільною сумісною власністю. На порушення ст. 6 Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки було укладено без її письмової згоди, посвідченої нотаріально.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2015 року, у позові ОСОБА_8 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року ОСОБА_8 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У заяві ОСОБА_8 просить переглянути судові рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 203, 369 ЦК України, статті 74 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представника ПАТ «АБ «Експрес Банк» Андрієнко С.В. на заперечення заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом установлено, що 26 липня 2005 року між АБ «Експрес Банк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Експрес Банк», укладено договір про відкриття кредитної лінії № 35-05/кл, відповідно до пункту 1.1. якого кредитодацевь зобов'язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію в сумі 800 000 доларів США строком на 60 місяців з 26 липня 2005 року по 26 липня 2010 року зі сплатою 12 % річних та надати в її межах позичальнику кредит на придбання майна та інші поточні потреби, а позичальник зобов'язується повернути отриманий кредит, сплатити проценти за його користування, сплатити інші платежі за кредитом у встановленому договором розмірі та у визначені строки, виконати інші зобов'язання, передбачені договором, в повному обсязі. З подальшим внесенням змін до вищевказаного договору кредитний ліміт був збільшений до 8 585 000 грн.

З метою забезпечення виконання ОСОБА_9 зобов'язань за кредитним договором 26 липня 2005 року між ПАТ «АБ «Експрес Банк» та ОСОБА_9 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останнім передано в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_2, яка належить позичальнику на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу квартири.

Відповідно до пункту 8 договору купівлі-продажу вищезазначеної квартири, посвідченого 18 квітня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ракитянським В.А., покупець ОСОБА_9 повідомив, що він у шлюбі не перебуває та майно належить йому на праві особистої приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу.

В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року, від 23 квітня 2007 року, від 23 квітня 2008 року, які подавались до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 зазначав, що він не одружений, дітей, у тому числі неповнолітніх, не має.

Згідно з пунктом 1.4. договору іпотеки іпотекодавець свідчить, що предмет іпотеки належить йому на праві особистої приватної власності, нікому іншому не проданий, не подарований, не переданий в іпотеку, не наданий в оренду, в спорі, під забороною, арештом та в податковій заставі не перебуває, не є внеском до статутних фондів підприємств або предметом шлюбного договору, прав третіх осіб на нього немає.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 серпня 2012 року, у зв'язку з порушенням зобов'язань за кредитним договором та наявністю заборгованості у розмірі 13 967 892 грн. 59 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2. Відповідно до довідок КП ЖЕК «Центральна» № 221 від 11 травня 2007 року та № 198 від 13 березня 2008 року у квартирі АДРЕСА_2 зареєстрованих осіб немає.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, яке набрало законної сили, встановлено факт проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_3, квартиру АДРЕСА_4 та квартиру АДРЕСА_2.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що юридичний факт проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов'язується з набранням законної сили рішенням суду та такий факт на час укладення договору іпотеки встановлений не був. На час укладення договору іпотеки єдиним власником квартири був ОСОБА_9 Крім того, позивачем не надано доказів права користування спірною квартирою неповнолітніми дітьми або наявності у них права власності на частку такої квартири на момент укладення договору іпотеки.

Проте у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що установивши, що квартиру визнано спільним сумісним майном подружжя із набранням законної сили рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26 травня 2010 року та що на час накладення арешту квартира АДРЕСА_2 перебувала у спільній сумісній власності подружжя, а також те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають рівні права на цю квартиру, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про звільнення з-під арешту частини зазначеної квартири, що належить ОСОБА_5.

У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2011 року суд касаційної інстанції виходив із того, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників, а підставою для визнання недійсним правочину щодо розпорядження таким майном, зокрема, є відсутність у співвласника, який вчинив цей правочин, згоди інших співвласників. Встановивши, що ОСОБА_8 при передачі спірної квартири в іпотеку приховала той факт, що частина цієї квартири набута ОСОБА_7 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_6, тобто є спільною сумісною власністю подружжя, і що другий з подружжя не дав своєї згоди на вчинення такого правочину, суд визнав правочин недійсним.

Наведені приклади свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 369 ЦК України, статті 74 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судами зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Згідно із ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

За змістом ст.ст. 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, помилково визначив, що право власності ОСОБА_8 на квартиру виникло лише з набранням законної сили рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року про визнання за нею такого права, тоді як договір іпотеки зазначеної квартири ОСОБА_9 уклав з банком в липні 2005 року і на момент передачі квартири в іпотеку єдиним власником квартири був ОСОБА_9 Відтак, відсутність такої згоди не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Так, відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1. ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У справі, яка переглядається, право на спірну квартиру ОСОБА_9 та ОСОБА_8, які на той час, як встановлено рішенням Печерського районного суду м. Києва від 6 березня 2014 року, проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, виникло з укладеного 18 квітня 2005 року договору купівлі-продажу квартири. Тобто, на момент укладення ОСОБА_9 договору іпотеки квартира належала останньому і ОСОБА_8 на праві спільної сумісної власності і для укладення договору іпотеки щодо неї згідно зі статтею 578 ЦК України та статтею 6 Закону України «Про іпотеку» необхідною була письмова нотаріально посвідчена згода ОСОБА_8 Це ж випливає і з положень частини другої статті 369 ЦК України та частини третьої статті 65 СК України, на підставі яких для укладення одним із подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, згода другого з подружжя має бути нотаріально посвідчена.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, рішення в якій переглядається, судом встановлено, що на час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_9 у шлюбі не перебував, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу (а.с. 17). В анкетах позичальника від 22 липня 2005 року (а.с. 140-141), 23 квітня 2007 року (а.с. 142-143) та 23 квітня 2008 року (а.с. 144-145), які подавались ним до АБ «Експрес Банк», ОСОБА_9 також підтвердив, що він не одружений, майно належить йому на праві особистої приватної власності. Про те, що спірна квартира належить йому на праві особистої приватної власності і ніхто з третіх осіб прав на неї не має ОСОБА_9 засвідчив і в договорі іпотеки (п. 1.4 договору іпотеки, а.с. 10-11).

Наведене свідчить про те, що на час укладення договору іпотеки 25 липня 2005 року банк не знав і не міг знати про те, що спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_8 і що остання не надала ОСОБА_9 згоди на укладення цього договору. Факт проживання ОСОБА_8 та ОСОБА_9 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з квітня 1993 року та визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_8 та ОСОБА_9 квартири АДРЕСА_2 встановлено рішенням Печерського районного суду м. Києва лише 6 березня 2014 року.

Таким чином, мотиви відмови в позові судом першої інстанції, з якими погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, є помилковими, а тому рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові із зазначених вище підстав.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 2 а) частини другої статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_8 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 травня 2015 року скасувати і ухвалити нове рішення.

У позові ОСОБА_8 до публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Експрес Банк», треті особи: ОСОБА_9, Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація про визнання договору іпотеки недійсним відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. РоманюкСудді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема