П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 квітня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного сумісного майна подружжя за заявою ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2014 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Позивачка зазначала, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 2009 року, який рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 26 вересня 2014 року розірвано. Від шлюбу вони мають сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

У період шлюбу вони придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 56,8 кв. м, житловою площею 28,2 кв. м, право власності на яку оформлено на відповідача на підставі свідоцтва про право власності від 31 серпня 2013 року, виданого державним реєстратором реєстраційної служби Бучанського міського управління юстиції Київської області Кондаковою Н.С. У порядку поділу майна з урахуванням інтересів дитини ОСОБА_6 просила визнати за нею право власності на 2/3 частини зазначеної квартири, а за відповідачем - на 1/3 частину.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 9 грудня 2015 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Поділено спільне майно подружжя між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Виділено ОСОБА_6 зі спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину зазначеної квартири, визнавши за нею право власності на вказане майно. Виділено ОСОБА_7 зі спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину зазначеної квартири, визнавши за ним право власності на вказане майно. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилено, судові рішення першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_7 порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 57, 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_7 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року, 11 лютого 2015 року та постанови Верховного Суду України від 1 липня, 25 листопада 2015 року, 12 жовтня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що з 25 липня 2009 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу вони мають сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 26 вересня 2014 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 було розірвано.

10 лютого 2010 року подружжя придбало квартиру АДРЕСА_2, вартість якої на час придбання становила 55 тис. 326 грн. Згідно з договором купівлі-продажу ОСОБА_7 придбав 9/10 частин цієї квартири, а ОСОБА_6 - 1/10 частину. У договорі купівлі-продажу зазначено, що гроші, які кожен з них сплатив за цим договором, є їхньою особистою приватною власністю, оскільки були набуті ними до реєстрації шлюбу.

12 квітня 2013 року відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_7, ОСОБА_6 (продавці) та ОСОБА_10 (покупець), продавці передали у власність покупцю вищезазначену квартиру 18. Згідно пункту 1.3 цього договору квартира належить продавцям на праві спільної часткової власності, а саме: ОСОБА_7 належить 9/10 частин квартири, ОСОБА_6 - 1/10 частина. Продавці купили цю квартиру у спільну часткову власність за гроші, які належали кожному з них особисто. Продавці стверджують, що вони мають усі права власників щодо вільного розпорядження зазначеною квартирою (відповідними частками), яка є об'єктом їх спільної часткової власності, а не спільної сумісної власності подружжя (статті 57, 60, 65, 74, 97 СК України), оскільки вони набували відповідні частки квартири під час шлюбу, але за кошти, які належали кожному з них особисто. Відповідно до пункту 2.1 цього договору продаж зазначеної квартири за домовленістю сторін вчиняється за 370 тис. грн, які отримані продавцями від покупця повністю до підписання цього договору, а саме ОСОБА_7 отримав 333 тис. грн, ОСОБА_6 - 37 тис. грн.

31 серпня 2013 року на ім'я ОСОБА_7 була придбана спірна двокімнатна квартира АДРЕСА_1, загальною вартістю 338 тис. 128 грн 50 коп.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки сторони придбали її під час перебування в шлюбі, а тому частки кожної з них є рівними.

Разом з тим у постановах від 1 липня, 25 листопада 2015 року, 12 жовтня 2016 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року, 11 лютого 2015 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статті 57 та 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норму статті 60 СК України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте у справі, яка переглядається, суди не звернули належної уваги на наведене та не з'ясували походження коштів, за які було придбано спірну квартиру. Факт придбання спірної квартири за кошти, отримані від реалізації квартири у м. Дніпропетровську, визнала сама позивачка, що спростовує висновки судів про недоведеність зазначеної обставини.

Висновки суду касаційної інстанції про те, що різниця між сумою, отриманою від продажу попередньої квартири, та сумою, за яку цю квартиру було придбано в 2010 році, є спільною сумісною власністю подружжя, спростовуються вищезазначеним пунктом 1.3 договору купівлі-продажу від 12 квітня 2013 року та

суперечать вимогам частини третьої статті 57 СК України.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини третьої статті 368 ЦК України та статей 57, 60, 61, 69, 71 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_7 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 9 грудня 2015 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. РоманюкЛ.І. ОхрімчукВ.М. Сімоненко