Постанова ВП ВС від 29.05.2019 року у справі №9901/705/18

Друк

Пошук

577

Переглядів

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

велика палата верховного суду ( ВП ВС )

Історія справи

Ухвала КАС ВП від 30.07.2018 року у справі №9901/705/18
Постанова ВП ВС від 29.05.2019 року у справі №9901/705/18

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2019 року

м. Київ

Справа № 9901/705/18

Провадження № 11-1523заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року (судді Гриців М. І., Олендер І. Я., Пасічник С. С., Смокович М. І., Ханова Р. Ф.) у справі № 9901/705/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним і скасування рішення та

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача від 31 травня 2018 року № 149/пс-18.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що 31 травня 2018 рокуКомісіяприйняла рішення № 149/пс-18, яким рекомендувала перевести суддю Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області. На думку ОСОБА_1 , вказане рішення прийнято ВККС з порушенням відповідної процедури та є невмотивованим, що істотно порушує її права та законні інтереси.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 28 листопада 2018 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, а також судом неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, зазначивши в оскаржуваній ухвалі про те, що цей позов перебуває за межами не лише судів адміністративної юрисдикції, а й поза межами юрисдикції жодного іншого суду, суд відмовив позивачу у здійсненні правосуддя, чим порушив його право, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Крім того, у позивача немає іншого шляху оскарження рішення ВККС щодо обрання суду, до якого призначають суддю, таке рішення в цій частині має незмінний характер і, позбавивши позивача права на судову оцінку цього рішення та ряду дій Комісії, суд позбавив позивача й права на судовий захист. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувану ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 лютого 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 25 лютого 2019 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно із частиною третьою статті 311 КАС України, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають участі сторін. При цьому Велика Палата Верховного Суду врахувала практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).

27 березня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ВККС зазначила, що постановлена судом першої інстанції ухвала є законною та обґрунтованою. На думку Комісії, її рішення щодо надання рекомендації судді для переведення до іншого суду не є остаточним і за своєю правовою природою має рекомендаційний та проміжний характер, адже прийняття відповідного остаточного рішення належить до повноважень Вищої ради правосуддя (далі - ВРП). Оскільки таке рішення ВККС відповідно до статті 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) може бути оскаржене тільки разом з рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією, підстави для оскарження та скасування рішення Комісіївід 31 травня 2018 року № 149/пс-18 відсутні. Крім того, ВРП ухвалою від 23 жовтня 2018 року № 3220/0/15-18 залишила без розгляду рекомендацію ВККС про переведення позивача на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області. У зв`язку з викладеним відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Закриваючи провадження у справі, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду керувався тим, що рішення ВККС від 31 травня 2018 року № 149/пс-18, яким суддю Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 рекомендовано перевести на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки згідно із частиною восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII таке рішення може бути оскаржене тільки разом з рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі - КДКП).

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП визначені у статті 266 КАС України. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП (пункт 2 частини першої); законності актів ВРП, ВККС, КДКП (пункт 3 частини першої).

Згідно із частиною четвертою статті 266 КАС України Верховний Суд за наслідками розгляду справи може: 1) визнати акт Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині, застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу; 2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП протиправними, зобов`язати Верховну Раду України, Президента України, ВРП, ВККС, КДКП вчинити певні дії; 3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Основного Закону України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Оскаржуваним рішенням ВККС від 31 травня 2018 року № 149/пс-18 рекомендовано перевести суддю Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області.

Позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом порушеного, на його думку, права, шляхом визнання протиправним і скасування рішення Комісії від 31 травня 2018 року № 149/пс-18.

Згідно із частинами другою та третьою статті 82 Закону № 1402-VIII переведення судді на посаду судді до іншого суду здійснюється на підставі та в межах рекомендації ВККС, внесеної за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади судді, проведеного в порядку, визначеному статтею 79 цього Закону. Переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня може здійснюватися без конкурсу тільки у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

На підставі пунктів 13, 14 та 15 частини першої статті 70 Закону № 1402-VIII добір та призначення на посаду судді здійснюється в порядку, визначеному цим Законом, та включає, зокрема, такі стадії: внесення ВККС рекомендації ВРП щодо призначення кандидата на посаду судді; розгляд ВРП рекомендації ВККС та ухвалення рішення щодо кандидата на посаду судді; видання указу Президента України про призначення на посаду судді - у разі внесення ВРП подання про призначення судді на посаду.

Відповідно до частини сьомої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення Комісії можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом.

Частиною восьмою вказаної статті визначено, що рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом з рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що рішення Комісії про надання рекомендації щодо призначення кандидата на посаду судді, яким закінчується одна зі стадій добору, та власне призначення на посаду судді може бути оскаржене тільки разом з рішенням ВРП, ухваленим щодо кандидата на посаду судді за результатами розгляду цим органом рекомендації ВККС.

Установлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення ВККС із відповідною рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом має право розглядати подану рекомендацію й ухвалювати за нею відповідне остаточне рішення.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення Комісії від 31 травня 2018 року № 149/пс-18, яким рекомендовано суддю Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 для переведення на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області,не створює будь-яких негативних наслідків для позивача, не порушує його прав, свобод та інтересів, оскільки є лише рекомендацією для ВРП, яка на момент розгляду цієї справи як Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, так і Великою Палатою Верховного Суду ухвалою від 23 жовтня 2018 року № 3220/0/15-18 залишила без розгляду рекомендацію ВККС про переведення позивача на посаду судді Апеляційного суду Дніпропетровської області.

За таких обставин висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду про закриття провадження у справі є правильним.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 9901/827/18 (провадження № 11-1314заі18) та від 06 лютого 2019 року у справі № 9901/730/18 (провадження № 11-1169заі18).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 266, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду