Історія справи

Постанова ВП ВС від 16.01.2019 року у справі №761/4442/17
Ухвала КЦС ВП від 30.01.2018 року у справі №761/4442/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2019 року

м. Київ

Справа № 761/4442/17

Провадження № 14-444цс18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача СитнікО.М.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду, Фонд, ПАТ «КБ «Надра» відповідно),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3

на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 17 липня 2017 року у складі колегії суддів Волошиної В. М., Панченка М. М., Слюсар Т. А.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду про включення до реєстру кредиторів та

УСТАНОВИЛА:

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 10 жовтня 2014 року вона уклала з ПАТ «КБ «Надра» договір банківського вкладу та розмістила на рахунках банку грошові кошті у розмірі 13 840 доларів США.

На виконання постанови Правління Національного банку України від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації банку з 05 червня 2015 року по 04 червня 2016 року включно.

Вказана інформація була розміщена на офіційному веб-сайті Фонду. Враховуючи те, що розмір вкладу позивачки перевищував гарантовану Фондом суму відшкодування, остання 09 червня 2015 року за допомогою засобів поштового зв'язку надіслала на адресу ПАТ «КБ «Надра» письмову заяву про задоволення вимог кредитора та включення вимоги про повернення 2 751,29 доларів США (49 495,71 грн) до реєстру акцептованих вимог кредиторів в порядку черговості, передбаченої Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).

Незважаючи на отримання вказаної заяви банком ще 12 червня 2015 року, лише 27 серпня 2015 року відповідач у своєму листі повідомив, що вимоги ОСОБА_3 як кредитора банку вважаються погашеними, оскільки заява про включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра» надійшла поза межами строку, визначеного статтею 45 Закону № 4452-VI.

Вважаючи відмову уповноваженої особи Фонду протиправною, позивачка просила включити її кредиторські вимоги до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра».

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано уповноважену особу Фонду визнати кредиторські вимоги ОСОБА_3 та внести зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра» шляхом включення до нього акцептованих вимог ОСОБА_3, а також подати зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра» на затвердження виконавчій дирекції Фонду. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заява позивачки про включення її вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів від 09 червня 2015 року отримана відповідачем 12 червня 2015 року, тобто в день офіційного опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії ПАТ «КБ «Надра», а отже у строки встановлені законом, тому відмова уповноваженої особи Фонду стосовно включення вимог позивачки до реєстру акцептованих вимог кредиторів, оформлена листом від 27 серпня 2015 року за вих. № 22-1-23331, є безпідставною та такою, що не ґрунтується на вимогах Закону № 4452-VI.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 17 липня 2017 року апеляційну скаргу уповноваженої особи Фонду задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 травня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на момент постановлення ухвали, оскільки спір є публічно-правовим, тому справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що вирішуючи спір по суті з ухваленням рішення про зобов'язання уповноваженої особи Фонду вчинити певні дії, судом першої інстанції не враховано, що розгляд позовних вимог, предметом яких є оскарження дій уповноваженої особи Фонду, пов'язаних з акцептуванням вимоги кредитора під час здійсненні ліквідаційної процедури, нормами ЦПК України не передбачено, тому справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства, а апеляційний суд, не вирішивши спір по суті, безпідставно закрив провадження у цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

У лютому 2018 року уповноважена особа Фонду подала відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 17 липня 2017 року - без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 19 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 17 серпня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга має бути частково задоволена з огляду на таке.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Суди встановили, що 10 жовтня 2014 року ОСОБА_3 уклала з ПАТ «КБ «Надра» договір банківського вкладу № 2042409 та розмістила на рахунках банку грошові кошті у розмірі 13 840 доларів США.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідацію банку з 05 червня 2015 року по 04 червня 2016 року включно.

Відомості про відкликання банківської ліцензії, початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку опубліковані в газеті «Голос України» від 12 червня 2015 року за № 103 (6107).

09 червня 2015 року за допомогою засобів поштового зв'язку ОСОБА_3 направила на адресу банку заяву про включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів відповідно до договору депозиту від 10 жовтня 2014 року № 2042409 для отримання суми, що перевищує 200 000 грн, а саме 2 751,29 доларів США або 49 495, 71 грн (а. с. 5).

Листом від 27 серпня 2015 року за вих. № 22-1-23331 уповноважена особа Фонду повідомила позивачку, що її вимоги як кредитора вважаються погашеними, оскільки заява останньої про включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів подано уповноваженій особі Фонду з пропуском строку, встановленого статтею 45 Закону № 4452-VI (а. с. 6).

У зв'язку з неможливістю отримати вклад за рахунок коштів Фонду ОСОБА_3звернулася з відповідним позовом до суду.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження ухвали апеляційного суду з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції та надані аргументи уповноваженої особи Фонду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

За змістом статті 15 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час постановлення ухвал судами першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції справою адміністративної юрисдикції є публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.

Закон № 4452-VI установлює правові, фінансові й організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, НБУ, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 зазначеного Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності та перебуває у його господарському віданні.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

На виконання свого основного завдання Фонд наділений функціями, передбаченими частиною другою статті 4 вказаного Закону, серед яких, зокрема є: акумулювання коштів, отриманих з джерел, визначених статтею 19 цього Закону, здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків; організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку; продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Відповідно до пунктів 1?3 частини першої статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів.

Предметом спору у цій справі є зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити позивачку в реєстр кредиторів ПАТ «КБ «Надра»на виплату вкладу, сума якого перевищує встановлений законом граничний розмір гарантованого державою відшкодування за вкладом.

Отже, правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які перевищують встановлений законом граничний розмір гарантованого державою відшкодування за вкладом і задовольняються у порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону № 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних внаслідок продажу майна банку.

Вимоги вкладників-фізичних осіб у частині, що перевищує гарантовану суму відшкодування за вкладом, сплачену вкладнику Фондом, задовольняються у четвертій черзі (пункт 4 частина перша статті 52 Закону № 4452-VI).

Заявлені у цій справі позовні вимоги не пов'язані з виплатою гарантованої державою суми відшкодування (позивачка таке відшкодування вже отримала), а зумовлені невиконанням банком зобов'язань за договором депозиту щодо повернення суми вкладу, яка перевищує встановлений законом граничний розмір гарантованого державою відшкодування за вкладом.

З огляду на вказане спір є приватноправовим, а висновки суду апеляційної інстанції щодо юрисдикції спору необґрунтованими.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц (провадження № 14-180цс18), від 18 квітня 2018 року у справі № 826/7532/16 (провадження № 11-151апп18), від 23 травня 2018 року у справі № 811/568/16 (провадження № 11-441апп18), від 29 серпня 2018 року у справі № 755/17365/15-ц (провадження № 14-296цс18).

Крім того, щодо суб'єктного складу учасників спору Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до статті 47 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Правовий статус уповноваженої особи Фонду передбачено у декількох статтях Закону № 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 35 Закону № 4452-VI Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду.

У пункті третьому частини п'ятої цієї статті уповноваженій особі Фонду заборонено давати обіцянки або приймати зобов'язання від імені Фонду без попереднього письмового дозволу.

Згідно з частинами шостою та сьомою оплата праці та страхування життя і здоров'я уповноваженої особи Фонду здійснюються Фондом.

Згідно з частиною восьмою статті 35 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду у своїй діяльності підзвітна Фонду, який несе відповідальність за дії уповноваженої особи Фонду щодо процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Згідно з вимогами частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право:

1) вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку;

2) укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом;

3) продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій;

4) повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів;

5) заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи;

6) звертатися до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення в разі виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій працівників банку або інших осіб стосовно банку;

7) залучати до роботи у процесі здійснення тимчасової адміністрації за рахунок банку на підставі цивільно-правових договорів інших осіб (радників, аудиторів, юристів, оцінювачів та інших) у межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду. Такі договори можуть бути розірвані в односторонньому порядку у день повідомлення Фондом другої сторони про таке розірвання з наслідками, встановленими цивільним законодавством;

8) призначати проведення аудиторських перевірок та юридичних експертиз з питань діяльності банку за рахунок банку в межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією Фонду;

9) приймати на роботу, звільняти з роботи чи переводити на іншу посаду будь-кого з керівників чи працівників банку, переглядати їх службові обов'язки, змінювати розмір оплати їх праці з додержанням вимог законодавства України про працю;

10) зупиняти розподіл капіталу банку чи виплату дивідендів у будь-якій формі;

11) вчиняти дії, спрямовані на виконання плану врегулювання, відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Фонду.

Право на звернення до суду, передбачене пунктом п'ятим частини другої статті 37 Закону № 4452-VI надано як Фонду, так і уповноваженій особі, у разі делегування їй таких повноважень, однак такі позови заявляються від імені банку, а не від імені Фонду чи уповноваженої особи.

У частині третій названої статті вказано, що уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноважень Фонду.

У частині п'ятій статті 45 Закону № 4452-VI передбачено, що кредитори заявляють свої вимоги до банку саме уповноваженій особі Фонду лише у разі її призначення та делегування Фондом повноважень щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів.

Уповноважена особа Фонду за своїм правовим статусом є представником Фонду, який діє у межах повноважень, наданих Фондом, за що від Фонду отримує визначену Фондом оплату, несе відповідальність перед Фондом, тоді як перед сторонами правовідносин за дії такої особи відповідальність несе Фонд.

У пункті 1 статті 48 Закону № 4452-VI передбачено повноваження Фонду під час здійснення ліквідації банку, а саме Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює повноваження органів управління банку.

Усі або частина повноважень Фонду, визначені цим Законом, можуть бути делеговані одній або кільком уповноваженим особам Фонду. У разі делегування повноважень кільком уповноваженим особам Фонд чітко визначає межі повноважень кожної з них. Здійснення повноважень органів управління банку може бути делеговано тільки одній уповноваженій особі.

Повноваження, передбачені у частині другій статті 37 Закону № 4452-VI, Фонд не втрачає і на стадії ліквідації неплатоспроможного банку, що підтверджено у статті 48 зазначеного Закону.

Усі повноваження, передбачені як у статті 37, так і статті 48 Закону № 4452-VI Фонд може реалізувати самостійно або делегувати їх уповноваженій особі Фонду.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 2 Закону№ 4452-VI уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що уповноважена особа Фонду у частині реалізації повноважень Фонду щодо банку, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує повноваження органу управління останнього, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, та повноваження Фонду при реалізації повноважень Фонду, пов'язаних з ліквідацією неплатоспроможного банку, одним із яких є формування реєстру акцептованих вимог кредиторів.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України у редакції, на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, сторонами у цивільному процесі (у справах позовного провадження) є позивач і відповідач.

Відповідно до частини другої зазначеної статті позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Оскільки уповноважена особа Фонду у правовідносинах з іншими особами виступає або як представник Фонду, або як представник банку, який представляє Фонд у межах делегованих Фондом повноважень, така уповноважена особа не може бути стороною у справі.

Аналогічні вимоги до учасників справи передбачені у статті 48 ЦПК України від 03 жовтня 2017 року.

ВеликаПалата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ця справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У частині четвертій статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою, підлягає скасуванню, а справа - поверненню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 17 липня 2017 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. СитнікСудді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко

С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л. І. Рогач

Д. А. Гудима І. В. Саприкіна

В. І. Данішевська О.С. Ткачук

О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич

В. С. Князєв О. Г. Яновська

Л. М. Лобойко