Постанова ВП ВС від 12.06.2019 року у справі №9901/50/19

Друк

Пошук

932

Переглядів

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

велика палата верховного суду ( ВП ВС )

Історія справи

Постанова ВП ВС від 12.06.2019 року у справі №9901/50/19
Ухвала КАС ВП від 30.01.2019 року у справі №9901/50/19

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 9901/50/19

Провадження № 11-126заі19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2019 року (суддя Гончарова І. А.) у справі № 9901/50/19 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - суддя Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2, про визнання бездіяльності протиправною та скасування рішенняі

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції із позовом до ВККС, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача при здійсненні кваліфікаційного оцінювання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 через неврахування висновку Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) та ігнорування скарг на суддю-кандидата;

- визнати необ`єктивним, протиправним і скасувати рішення ВККС у складі колегії Бутенка В. І., Василенка А. В. та Шилової Т. С. від 03 серпня 2018 року № 1477/ко-18 щодо визнання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 такою, що відповідає займаній посаді.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що він є заявником і скаржником щодо дій судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 до Вищої ради правосуддя та ВККС, до повноважень яких Конституцією України та спеціальним законом віднесено здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів та кваліфікаційного оцінювання суддів, тому рішення ВККС у складі колегії Бутенка В. І, Василенка А. В., Шилової Т. С. від 03 серпня 2018 року № 1477/ко-18 щодо відповідності судді ОСОБА_2 займаній посаді стосується його прав та інтересів.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 29 січня 2019 року відмовив у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Не погодившись із цим судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження в цій справі, не дотримався вимог статей 55, 64 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), положень статей 2, 5, 22, 266 КАС України, чим порушив гарантоване статтею 13 Конвенції право на ефективний засіб юридичного захисту, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС України є порушенням норм процесуального права, оскільки іншого судового порядку оскарження рішення ВККС чинне законодавство не містить. До того ж стаття 266 КАС України не встановлює обмеження суб`єктного складу щодо оскарження рішень ВККС. Скаржник також указав, що основною його вимогою в цій справі є визнання бездіяльності Комісії протиправною, внаслідок чого відповідачем прийнято оскаржуване рішення про відповідність судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 займаній посаді. На думку скаржника,суд першої інстанції неправильно витлумачив пріоритет його позовних вимог, що призвело до неправильного визначення спірних правовідносин та їх суб`єктного складу.

У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 29 січня 2019 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 лютого 2019 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ухвалою від 26 березня 2019 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої та частини третьої статті 311 КАС України, оскільки у справі відсутні клопотання від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також з урахуванням характеру спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін.

Ухвалою від 06 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду відмовила в задоволенні клопотань ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3 про розгляд справи у судовому засіданні за їх участі з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).

ВККС у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти вимог скаржника й зазначає, що право на оскарження рішень (актів індивідуальної дії) Комісії, які приймаються за результатами кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді) має лише суддя, якого це рішення стосується, в порядку передбаченому КАС України. При цьому суд першої інстанції правильно акцентував увагу на тому, що інші особи в силу вимог законодавства позбавлені права оскаржувати відповідні рішення Комісії, оскільки такі рішення не мають безпосереднього впливу на права, свободи та інтереси цих осіб і не порушують їх. У зв`язку з викладеним ВККС просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

У відповіді на відзив ВККС ОСОБА_1 виклав свої пояснення, відповідно до яких відповідач жодним чином не спростував доводів позивача про порушення його права на участь у проведенні кваліфікаційного оцінювання, а також щодо неврахування всіх указаних у його зверненні доводів недоброчесної поведінки судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 та інформації про наявність негативного висновку ГРД про невідповідність вказаної судді критеріям доброчесності та професійної етики. Так, усупереч вимогам частини першої статті 84 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) та пункту 2 розділу І Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16, ВККС порушила право доступу позивача до засідання, в якому проводилося оцінювання судді ОСОБА_2. Поряд із цим ВККС не вжила жодних заходів щодо отримання, оцінки та врахування висновку ГРД щодо невідповідності вказаної судді критеріям доброчесності та професійної етики, що як необхідний елемент досьє має оцінюватися ВККС. На думку позивача, така бездіяльність мала наслідком неповне та непрозоре оцінювання судді ОСОБА_2. щодо відповідності займаній посаді, що суперечить самій меті проведення такого оцінювання задля повернення довіри суспільства до суду і суті судової реформи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, наведені в апеляційній скарзі й відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду керувався тим, що право на оскарження рішень (актів індивідуальної дії) ВККС, що приймаються за результатами кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді), має лише суддя, якого це рішення стосується, в порядку передбаченому КАС України. У той час як інші особи в силу вимог законодавства позбавлені права оскаржувати відповідні рішення ВККС, оскільки такі рішення не мають безпосереднього впливу на права, свободи та інтереси цих осіб і не порушують їх. Тобто ОСОБА_1 не має права на оскарження рішення, ухваленого ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 , що також стосується і позовної вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності ВККС, яка є похідною від вимоги про скасування рішення.

Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у статті 266 КАС України. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема, щодо: законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (пункт 2 частини першої); законності актів Вищої ради правосуддя, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (пункт 3 частини першої).

Відповідно до частини четвертої статті 266 КАС України Верховний Суд за наслідками розгляду справи може: 1) визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині, застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу; 2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправними, зобов`язати Верховну Раду України, Президента України, ВРП, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів вчинити певні дії; 3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.

Оскаржуваним рішенням ВККС від 03 серпня 2018 року № 1477/ко-18 за результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді суддю Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 визнано такою, що відповідає займаній посаді.

Як на підставу порушення прав оскаржуваним рішенням ВККС від 03 серпня 2018 року№ 1477/ко-18 позивач посилається на те, що у своїй діяльності суддя ОСОБА_2. допустила порушення професійної етики та критеріїв доброчесності, а також існує обґрунтована підозра в її незаконному збагаченні, оскільки задекларовані нею доходи та кошти не відповідають загальній вартості належного їй та її близьким родичам майна. До того ж позивач зазначає, що суддя ОСОБА_2. як член колегії суддів неодноразово брала участь у розгляді справ, де представником однієї із сторін був або партнер її чоловіка - ОСОБА_4 , або її колега з кафедри господарського права юридичного факультету Ужгородського національного університету, де також викладає суддя. Проте суддя жодного разу не заявляла самовідвід, також колегія за її участі відмовляла у задоволенні заяв про відвід з підстав наявності сумнівів щодо її об`єктивності та неупередженості при розгляді спорів. Вказані відомості позивач виклав у скаргах, адресованих ВККС та ГРД, а також звернувся 31 липня 2018 року до Національного антикорупційного бюро України, у зв`язку із чим просив ВККС відкласти проведення кваліфікаційного оцінювання судді, в якому 21 липня 2018 року була оголошена перерва для додаткового вивчення матеріалів суддівського досьє, зокрема перевірки фактів, наведених ним у скарзі. До початку відновлення засідання Комісії із співбесіди судді ОСОБА_2. 03 серпня 2018 року ГРД оприлюднила висновок про невідповідність судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 критеріям доброчесності та професійної етики. Проте Комісія проігнорувала факти щодо дій судді ОСОБА_2 , що містять ознаки корупційних правопорушень, та не повідомила спеціально уповноваженого суб`єкта у сфері протидії корупції для проведення розслідування щодо викладених у скарзі фактів. Такі дії ВККС, на думку позивача, свідчать про її протиправну бездіяльність при здійсненні кваліфікаційного оцінювання судді Апеляційного суду Закарпатської області ОСОБА_2 . Також позивач вважає, що оскаржуване рішення стосується його прав та інтересів, оскільки він є заявником і скаржником щодо дій вказаної судді.

Відповідно до статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність.

Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації.

Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: 1) заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, в тому числі для участі в конкурсі; 2) рішення ВККС про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.

Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.

Згідно зі статтею 84 Закону № 1402-VIII ВККС протягом трьох місяців з дня надходження відповідної письмової заяви ухвалює рішення про призначення кваліфікаційного оцінювання, крім випадку проведення кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення чи інших випадків, визначених законом.

За результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом.

Суддя (кандидат на посаду судді) може звернутися до ВККС з відповідною заявою про проведення його кваліфікаційного оцінювання не раніше ніж через один рік з дня ухвалення рішення ВККС за результатами останнього кваліфікаційного оцінювання, крім випадків, коли він подає заяву про проведення оцінювання на зайняття вакантної посади судді в суді нижчої інстанції або іншої спеціалізації.

Порядок врахування результатів останнього кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді) визначається рішенням ВККС.

Кваліфікаційне оцінювання проводиться прозоро та публічно, у присутності судді (кандидата на посаду судді), який оцінюється, та будь-яких заінтересованих осіб. У розгляді питання про кваліфікаційне оцінювання судді можуть бути присутніми представники органу суддівського самоврядування.

Відповідно до частин першої і другої статті 88 Закону № 1402-VIII ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.

У цьому позові йдеться про оскарження акта індивідуальної дії, ухваленого ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання стосовно судді.

З викладеного вище вбачається, що право на оскарження рішень (актів індивідуальної дії) ВККС, що приймаються за результатами кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді), має лише суддя, якого це рішення стосується, в порядку, передбаченому КАС України.

Отже, оскаржуване рішення відповідача визначає права та обов`язки конкретної особи (в цьому випадку судді ОСОБА_2.), тобто є актом індивідуальної дії.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої його прийнято або щодо прав, свобод та інтересів якої це рішення (індивідуальний акт) стосується.

Оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин, які виникли з прийняттям оскаржуваного рішення, яке є правовим актом ненормативного характеру (стосується підтвердження здатності судді ОСОБА_2. здійснювати правосуддя у відповідному суді), то таке рішення відповідно не породжує для позивача й права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 9901/815/18 (провадження № 11-1323заі18).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не має права на оскарження рішення, ухваленого ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_2., це саме стосується й позовної вимоги стосовно визнання протиправною бездіяльності ВККС, яка, як зазначено в апеляційній скарзі, також направлена на скасування оскаржуваного рішення відповідача, оскільки це рішення (індивідуальний акт) не має безпосереднього впливу на права, свободи та інтереси позивача й не порушує їх.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду також обґрунтовано зауважив про те, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а також спорів, стосовно яких законом встановлені імперативні вимоги щодо суб`єктного складу, у зв`язку із чим правильно не зазначив, до юрисдикції якого суду належить вирішення цієї справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно з положеннями статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 266, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду