Історія справи

Постанова ВГСУ від 22.01.2026 року у справі №206/2727/23
Постанова ВГСУ від 22.01.2026 року у справі №206/2727/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2026 року

м. Київ

справа № 206/2727/23

провадження № 51-3808км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

у режимі відеоконференції

засудженої ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 1202304170000021 за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Дніпропетровська, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 296 Кримінального кодексу України (далі- КК),

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженки м. Дніпропетровська, жительки АДРЕСА_3 , фактично проживаючої на АДРЕСА_1 ), раніше не судимої,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 296 КК,

за касаційними скаргами прокурора, засуджених ОСОБА_6 та ОСОБА_8 на вирок Дніпровського апеляційного суду від 30 липня 2025 року.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2024 року ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 296 КК, та призначено йому покарання:

за ч. 1 ст.28 ч.1 ст. 122 КК у виді обмеження волі на строк 2 роки;

за ч. 2 ст. 296 КК у виді обмеження волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_8 призначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_8 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК.

Цим же вироком визнано винуватою ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 296 КК, та призначено їй покарання:

за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК у виді обмеження волі на строк 1 рік;

за ч. 2 ст. 296 КК у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_6 призначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі ст.75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік 6 місяців та покладено на неї обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК.

Крім того, з ОСОБА_8 і ОСОБА_6 на користь ОСОБА_9 ухвалено стягнути матеріальну шкоду у розмірі 494,06 грн та моральну шкоду у розмірі 30000 грн, вирішено долю речових доказів.

30 липня 2025 року Дніпровський апеляційний суд скасував вирок Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2024 року у частині призначеного покарання та ухвалив новий вирок, яким призначив покарання:

ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК у виді обмеження волі на строк 2 роки;

за ч. 2 ст. 296 КК у виді обмеження волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_8 призначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки.

ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК у виді позбавлення волі на строк 1 рік;

за ч. 2 ст. 296 КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки;

На підставі ст. 70 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_6 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки та покладено на неї обов`язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1, пунктами 1, 2 ч. 3 ст. 76 КК.

Також було задоволено заяву представника потерпілого адвоката ОСОБА_10 та ухвалено стягнути з ОСОБА_8 та ОСОБА_6 на користь потерпілого ОСОБА_9 процесуальні витрати на правову допомогу у розмірі по 25000 з кожного.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Не погодившись з вироком Дніпровського апеляційного суду від 30 липня 2025 року, прокурор звернувся до суду з касаційною скаргою на вказане судове рішення, в якій просить його скасувати та призначити новий розгляд в апеляційному суді. Як на підставу до скасування оскарженого судового рішення прокурор вказує на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та стверджує, що апеляційний суд не в повній мірі дотримався вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) щодо вмотивованості судового рішення, оскільки, задовольняючи вимоги апеляційної скарги прокурора щодо призначення ОСОБА_6 іншого виду покарання, збільшення розміру іспитового строку, покладення на неї, крім обов`язків, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 та п. 2 ч. 3 ст. 76 КК, ще й обов`язку, передбаченого п. 1 ч. 3 ст. 76 КК, не вмотивував свого висновку щодо підстав до збільшення тривалості іспитового строку ОСОБА_6 .

Також у касаційній скарзі прокурор акцентує на тому, що суд безпідставно прийняв до розгляду зміни до апеляційної скарги представника потерпілого, оскільки в таких змінах йдеться про погіршення становища обвинувачених і вони були подані поза межами строку на апеляційне оскарження.

Крім того, прокурор уважає, що заява представника потерпілого про стягнення судових витрат на професійну правову допомогу підлягала задоволенню лише в частині стягнення витрат на правову допомогу, надану під час апеляційного розгляду провадження, оскільки в апеляційній скарзі не порушувалося питання про не вирішення судом питання про стягнення витрат на правову допомогу. Посилання апеляційного суду на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17, уважає таким, що не відповідає змісту постанови. У касаційній скарзі прокурор наводить зміст наведеного висновку та його тлумачення, з огляду на яке, зважаючи на те, що питання стягнення витрат на професійну правову допомогу не розглядалося судом першої інстанції, вирок місцевого суду з цих підстав ніким не оскаржено, то у Дніпровського апеляційного суду були відсутні підстави задовольняти повністю заяву представника потерпілого. За таких обставин, та зважаючи на те, що, задовольняючи таку заяву, апеляційний суд ані скасував, ані змінив вирок місцевого суду в певній частині, судом апеляційної інстанції могло бути вирішено питання щодо стягнення витрат за правову допомогу, надану лише під час апеляційного розгляду провадження, а питання стягнення витрат на правову допомогу на стадії досудового розслідування, розгляду кримінального провадження судом першої інстанції необхідно вирішувати відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК судом, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат.

При цьому прокурор вважає, що в цій частині суд апеляційної інстанції також допустився порушень правил обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, переконаний, що дане питання суд розглянув формально, та належним чином не перевірив чи є заявлені витрати співмірними з урахуванням акту виконаних робіт від 17 лютого 2025 року, що був долучений до поданої заяви, де відсутні відомості про витрачений адвокатом час на надання послуг.

Стверджує, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою довід апеляційної скарги сторони захисту щодо непричетності ОСОБА_6 до заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості.

Засуджені ОСОБА_6 та ОСОБА_8 також не погодилися з ухваленим щодо них вироком та подали аналогічні за своїм змістом касаційній скарги, де просили скасувати вирок Дніпровського апеляційного суду від 30 липня 2025 року і призначити новий розгляд в апеляційному суді.

У касаційних скаргах засуджені стверджують, що апеляційний суд не перевірив доводи про відсутність складу інкримінованих злочинів, а також те, що докази на підтвердження тяжкості нанесених потерпілому тілесних ушкоджень в матеріалах провадження відсутні. Стверджують про порушення судом апеляційної інстанції принципу безпосередності дослідження доказів.

На переконання засуджених, в діях обвинувачених відсутній умисел на порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, оскільки їхні дії спровоковані потерпілим, а мотивом дій обвинуваченого ОСОБА_8 був захист своїх рідних. Звертають увагу на відеозапис події та її тривалість - трохи більше 3 хвилин. У частині засудження за ч. 1 ст. 122 КК - вважають, що не була доведена змова між обвинуваченими. Вважають, що в діях ОСОБА_11 є наявна необхідна оборона.

Вказують, що суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували доводи сторони захисту, де та, посилаючись на практику Верховного Суду, зокрема, постанову від 16 січня 2025 року у справі № 755/4443/19 (провадження № 51-4475км24), стверджувала про відсутність підстав до кваліфікації їх дій за ст. 296 КК.

Також у касаційній скарзі наявні доводи про невідповідність призначеного ОСОБА_6 та ОСОБА_8 покарання, при цьому стверджують, що судам надавалися документи, що характеризують ОСОБА_8 , а саме: працює на Придніпровській ТЕС з серпня 2000 року, наразі займає посаду керівника департаменту операційних покращень, з колегами спілкується ввічливо та підтримує дружнi стосунки, дипломатично врегульовує суперечливі питання, багаторазово приймав делегації іноземних журналістів, давав інтерв`ю, проводить eкcкypciї по підприємству, приймав участь у зйомках фільму про ТЕС. Особливо проявив свої професiйнi навички та органiзаторськi здiбностi пiд час лiквiдацii наслiдкiв ворожих обстрiлiв, особисто приймав участь у гасiннi пожежi до прибуття ДСНС, що дозволило уникнути руйнування обладнання, цiлодобово залишався на робочому мiсцi для вiдновлення електро та теплопостачання.

Також у касаційній скарзі засуджені вказують, що суди не дослідили і не дали належної оцінки діям кожного з них, а саме чиїми конкретно діями потерпілому завдано тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, не встановлювали причинно наслідковий зв`язок між діями кожного засудженого та наслідками. Вказують, що за змістом ухвалених вироків не було надано належну кваліфікацію діям кожного з учасників правопорушення, не вбачається, яким чином було встановлено умисел на нанесення тілесних ушкоджень кожним із засуджених, причинно наслідковий зв`язок між діями кожного засудженого.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджена та захисник підтримали вимоги касаційних скарг сторони захисту, також просили задовольнити вимоги касаційної скарги прокурора.

Прокурор підтримала касаційну скаргу сторони обвинувачення частково, оскільки вважала необґрунтованими доводи касаційної скарги прокурора про залишення апеляційним судом поза належною увагою доводів щодо непричетності ОСОБА_6 до заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості, а касаційні скарги засуджених просила залишити без задоволення.

Від представника потерпілого надійшли заперечення, де він навів мотиви щодо незгоди з касаційними скаргами засуджених, вказав про небажання брати участь в касаційному розгляді.

Від інших учасників кримінального провадження, які повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не з`явилися, клопотань про відкладення судового розгляду, не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів виходить із такого.

Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, при цьому не перевіряє судові рішення в частині невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження чи неповноти судового розгляду, зазначені обставини є предметом перевірки суду апеляційної інстанції в межах та порядку, визначених приписами статей 404 405 КПК.

Крім того, касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами попередніх інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи непідтвердження обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого, під час встановлення яких Суд має керуватися приписами статей 412-414 вказаного Кодексу.

За вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення, тобто законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Положеннями ст. 94 КПК встановлено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Безпосереднім об`єктом кримінально-правової охорони за ст. 296 КК є громадський порядок, тобто суспільні відносини, що сформовані внаслідок дії правових норм, морально-етичних засад, звичаїв, традицій та інших позаюридичних чинників, і полягає в дотриманні усталених правил співжиття під час праці, в побуті, на відпочинку тощо. Головним критерієм відмежування хуліганства від злочинів проти особи є домінування у свідомості винного мотиву явної неповаги до суспільства, який може поєднуватись із особистими мотивами стосовно посягання на певного потерпілого.

За усталеними правозастосовними позиціями, які були відображені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 10 «Про судову практику в справах про хуліганство» і того часу не змінювались, дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім`ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

За висновками Великої Палати Верховного Суду щодо нормативних ознак хуліганства (постанова від 3 липня 2019 року, справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28кс19) кримінально каране хуліганство з об`єктивної сторони полягає в посяганні, що супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Таке посягання, як правило, здійснюється у людних або громадських місцях, зазвичай з ініціативи правопорушника, супроводжується нецензурною лайкою та/або фізичним насильством, пошкодженням майна і призводить до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.

Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо.

У супереч доводів в касаційних скаргах сторони захисту про відсутність належної перевірки її доводів про відсутність складу інкримінованих засудженим за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122, ч. 2 ст. 296 КК кримінальних правопорушень, матеріали кримінального провадження та оскаржені судові рішення переконливо свідчать, що це питання було предметом детального аналізу у судах першої та апеляційної інстанцій.

Свій висновок щодо доведеності винуватості обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_8 суд першої інстанції належним чином мотивував, навів переконливе обґрунтування своїх висновків. Хоч обвинувачені і не визнавали своєї винуватості, місцевий суд встановив, що їхня вина знайшла своє повне підтвердження і доводиться сукупністю належних, допустимих доказів, достовірність яких не викликає сумніву, зокрема: показаннями потерпілого ОСОБА_9 , свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , малолітнього свідка ОСОБА_22 , експерта ОСОБА_23 , письмовими доказами, серед яких: протоколи огляду місця події від 05 травня 2023 року, слідчого експерименту від 18 квітня 2023 року за участю потерпілого ОСОБА_9 , від 01 травня 2023 року за участю свідка ОСОБА_12 , від 02 травня 2023 року - за участю свідка ОСОБА_13 , огляду відеозаписів від 20 квітня 2023 року (камери відеоспостереження магазину «Рестарт» та «Bir Box») та від 05 травня 2023 року (відеозаписи нагрудних камер працівників УПП), пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 01 та 02 травня 2023 року за участю свідків, консультативний висновок спеціаліста КНП «МКЛ № 4 «ДМР» хірурга-стоматолога від 07 квітня 2023 року, висновки експерта ОСОБА_23 від 06 квітня 2023 року № 919, від 07 квітня 2023 року № 933, від 09 травня 2025 року № 1292е, № 1297е, № 1298е, виписка медичної карти стаціонарного хворого № 12175 від 02 травня 2023 року. Суд безпосередньо дослідив відеозаписи з камер відеоспостереження магазину «Рестарт» та «Bir Box».

Оцінивши наведені вище докази за правилами ст. 94 КПК, місцевий суд обґрунтовано визнав безпідставними посилання сторони захисту на відсутність в діях обвинувачених складів інкримінованих ОСОБА_6 та ОСОБА_8 кримінальних правопорушень.

Зокрема вмотивовано відхилив доводи захисника про відсутність умислу на порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, який наполягав на тому, що мотиви, якими керувався ОСОБА_8 , були обумовлені спонуканнями до захисту своєї родини.

При юридичній оцінці діянь обвинувачених місцевий суд обґрунтовано взяв до уваги фактичні дані, серед яких ті, що відображені на відеозаписі з камери відеоспостереження магазину «Рестарт», показаннях свідків та потерпілого, з яких встановив такий розвиток подій, за яким саме обвинувачені, побачивши потерпілого, змінили напрямок свого руху і підійшли до нього і стали ініціаторами конфлікту, оскільки ОСОБА_8 перший замахнувся лівою рукою в голову потерпілого, а той ухилився від удару і відступив назад, і в цей час ОСОБА_6 також напала на потерпілого і била його по голові відкритою парасолькою. Перебуваючи в громадському місці обвинувачені, в присутності малолітніх дітей, а також перехожих, які перебували в цей час на вулиці, демонструючи явну неповагу до суспільства, зухвало напали на потерпілого, при цьому на деякий час було порушено нормальну роботу магазину, де внаслідок неправомірних дій обвинуваченого ОСОБА_8 було розбито віконне скло. Про вчинення обвинуваченими саме хуліганських дій свідчить, зокрема незначний привід для конфлікту, а саме те, що незадовго до цього конфлікту ОСОБА_24 просив ОСОБА_6 поговорити з донькою з приводу її поведінки. При цьому жодних неприязних стосунків між потерпілим і обвинуваченим до цього ніколи не було.

Подальший розвиток конфлікту і взаємопов`язані дії засуджених із застосуванням протиправного насильства до потерпілого, спричинили останньому середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Сторона захисту зазначала про недоведеність наявності у потерпілого середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки ставила під сумнів висновок експерта щодо виявлення середнього ступеню тяжкості тілесних ушкоджень.

Суд вмотивовано визнав вказані доводи сторони захисту безпідставними, оскільки судом було встановлено, що визначення експертом середнього ступеню тяжкості тілесних ушкоджень у потерпілого відбулося тільки після того, як потерпілому було здійснено рентгенологічне дослідження і виявлено відкритий перелом нижньої щелепи. Доводи захисту, що вказаний висновок був зроблений експертом без дослідження медичної картки стаціонарного хворого, а лише на підставі виписки з медичної картки стаціонарного хворого та рентгенологічного дослідження, не спростовують факту наявності у потерпілого вказаних тілесних ушкоджень. Крім цього в судовому засіданні безпосередньо судом був досліджений оригінал виписки з медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_9 , засвідчений печаткою медичного закладу.

Встановлені обставини дали суду належні підстави до висновку про те, що в діях обвинувачених наявні склади таких кримінальних правопорушень як хуліганство (ч. 2 ст. 296 КК), адже вони спільно грубо порушили громадський порядок, ті правила, які є загальноприйнятими нормами поведінки у громадських місцях, поєднані із особливою зухвалістю та пошкодженням чужого майна, тимчасовим порушенням нормальної роботи магазину через розбите віконне скло, вчинені з мотивів явної неповаги до суспільства, та середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 122 КК), заподіяне потерпілому внаслідок спільного заподіяння обвинуваченими фізичної шкоди останньому у вигляді: відкритого перелому нижньої щелепи зліва на рівні 4-го зуба, восьми синців та крововиливу обличчя, саден обличчя, наплічної ділянки зліва, синців правого плеча, що спричинені від дії не менш семи ударів в область обличчя, правого плеча тупого (тупих) твердого предмету (предметів).

Апеляційний суд погодився з таким висновком місцевого суду, наведені ним мотиви вважав слушними, а з огляду на встановлені фактичні обставини обгрунтовано взяв до уваги, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , перебуваючи в громадському місці, у присутності малолітніх дітей та перехожих, демонструючи явну неповагу до суспільства, зухвало напали на потерпілого, і внаслідок їх дій було розбито вікно магазину і порушено його роботу. Тобто дії обвинувачених вплинули на функціонування роботи магазину, а їх активна форма призвела до подальшого розвитку конфлікту і спричинення потерпілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

При цьому апеляційний суд належним чином перевірив доводи захисника про те, що тріщина на вікні закладу не перешкоджала роботі цього закладу, а зупинка роботи була обумовлена виключно ініціативою працівника закладу, та не погодився з такими доводами. Спираючись на положення Закону України «Про охорону праці» та правила пожежної безпеки, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що припинення роботи магазину було необхідним заходом реагування, адміністрація закладу була зобов`язана забезпечити безпеку відвідувачів та персоналу, зафіксувати обставини події, оцінити завдані пошкодження та викликати працівників правоохоронних органів, що в даному випадку й було зроблено.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано зазначив про те, що факт зупинення роботи закладу через пошкодження віконного скла через поведінку Корнієнків є підставою для висновку про особливу зухвалість дій обвинувачених та грубе порушення ними громадського порядку, яке до того ж мало вплив на невизначене коло осіб, оскільки суди встановили, що очевидцями подій також стали діти та перехожі, які намагалися зупинити конфлікт та заспокоїти обвинувачених, однак вони на їх зауваження не реагували та продовжували протиправні дій, що дає підстави для висновку про наявність у діях обвинувачених мотиву явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю.

Особисті неприязні стосунки, на наявність яких у касаційній скарзі посилаються засуджені, не спростовують наявність у діях ОСОБА_8 та ОСОБА_11 хуліганського мотиву, оскільки для визначення такого необхідно враховувати характер дій, спосіб вчинення, причини, що спонукали особу вдатися до певних дій, поведінку обвинувачених та потерпілих. Натомість підтверджують обґрунтованість висновків судів попередніх інстанції до кваліфікації дій засуджених за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 296, ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК.

Посилання засуджених на практику Верховного Суду, зокрема в постанові від 16 січня 2025 року (справа № 755/4443/19, провадження № 4475км 24), яку на переконання засуджених не врахували суди першої та апеляційної інстанцій, є нерелевантним, оскільки у провадженні, на яке посилаються засуджені, суд касаційної інстанції дійшов переконання, що обстановка і обставини події, динаміка їх розвитку й застосування насильства до потерпілого не свідчили про те, що поведінка звинуваченої особи була зумовлена ще й бажанням протиставити себе суспільству і продемонструвати зневагу до загальноприйнятих норм поведінки, окрім того, що конфлікт мав у своїй основі конкретні особисті відносини, які виникли раптово між учасниками події.

Що стосується посилань засуджених про недоведеність стороною обвинувачення такої змови між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , яка була спрямована на заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, то вони також були предметом оцінки судів попередніх інстанцій, які обґрунтовано виходили із такого.

Органом досудового розслідування дії обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_8 кваліфіковані за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК, як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров`я, вчинене без попередньої змови групою осіб, та за ч. 2 ст. 296 КК, як хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю, вчинене групою осіб.

У ст. 28 КК визначено чотири форми співучасті у злочині, в основу яких покладено критерій стійкості злочинного об`єднання, відповідно до ч. 1 якої кримінальне правопорушення визнається таким, що вчинене групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Об`єктивною ознакою зазначеної форми співучасті є єдиний для всіх співучасників об`єкт злочинного посягання, спільність злочинної поведінки, спрямованої на досягнення спільної мети, її наслідків, і причинний зв`язок між ними, а також відсутність домовленості (змови) між співвиконавцями про спільне вчинення злочину до початку виконання об`єктивної сторони певного кримінального правопорушення.

Суб`єктивна сторона такої форми співучасті характеризується спільною умисною участю у вчиненні умисного кримінального правопорушення, тобто такого, що вчиняється із прямим або непрямим умислом.

Умисною участю співучасника у вчиненні кримінального правопорушення є така участь, коли кожний із співучасників усвідомлює, що бере участь у його вчиненні разом із іншими співучасниками, коли кожний співучасник усвідомлює свої функції і функції інших (іншого) співучасників(ка), поінформований про спрямованість спільних дій, отже усвідомлює у якому правопорушенні бере участь, бажає чи свідомо припускає наслідки спільно вчинених дій.

Для групи осіб, які діють без попередньої змови, характерним є спонтанне, ситуативне об`єднання зусиль співучасників для досягнення загального протиправного результату спільних взаємообумовлених і взаємозалежних дій, які погоджують співучасниками в процесі вчинення кримінального правопорушення в той чи інший спосіб, зокрема, конклюдентними діями один одного.

Суд першої інстанції з сукупності оцінених доказів встановив, що між засудженими та потерпілими спочатку була суперечка, усі висловлювалися нецензурною лайкою, потім штовханина переросла в бійку, яка швидко закінчилася. Свідок ОСОБА_19 суду повідомив, що ОСОБА_8 і ОСОБА_6 почали відходити від потерпілого, але той йшов за ними і кричав «мала, не втручайся в чужі справи», тоді ОСОБА_8 повернувся до потерпілого, наніс йому удар в обличчя, потім вони штовхалися, потім потерпілий впав і ОСОБА_25 завдав йому ще 3-4 удари по обличчю.

Свідок ОСОБА_12 у місцевому суді повідомила, що в квітні 2023 року, точної дати вже не пам`ятає, вона з дитиною йшла в бік «АТБ», почула крики, побачила, що між ОСОБА_9 і чоловіком та жінкою виник якийсь конфлікт. Чоловік наносив ОСОБА_9 удари ногою в пах. Жінка вдарила його по голові 3-4 рази рукою, в якій був телефон. Потім чоловік, тримаючи потерпілого за грудки, штовхнув його у віконне скло магазину. Скло розбилося. Після цього чоловік та жінка почали відходити. Потім жінка сказала «бачиш, він знову починає». Тоді чоловік повернувся знову до ОСОБА_9 і почав наносити йому удари ногою в пах, руками по тулубу. Потів штовхнув ОСОБА_26 і той впав. Коли ОСОБА_9 був на землі чоловік наніс йому 3-4 удари рукою в голову, а потім стрибнув йому ногою на голову.

Свідок ОСОБА_13 під час допиту у місцевому суді повідомив, що весною 2023 року, точної дати він вже не пам`ятає, приблизно о 17:00 він став свідком бійки, побачив, як дівчина з хлопцем напали на чоловіка, усі голосно кричали і виражалися нецензурною лайкою. Жінка била потерпілого рукою, в якій був телефон, по голові, нанесла йому 3-4 удари. Чоловік теж наніс потерпілому удар, від якого потерпілий впав на землю. Коли потерпілий лежав на землі, то чоловік наніс йому десь 3 удари ногою в пах, 2 - 3 удари рукою по голові, потім скакнув ногою йому на голову.

Певні протиправні дії як з боку ОСОБА_8 , так і з боку ОСОБА_6 , про які вказували потерпілий та свідки під час судового розгляду, були зафіксовані камерою відеоспостереження магазину.

Досліджені судом докази беззаперечно свідчать про одночасне спільне вчинення взаємоузгоджених протиправних дій ОСОБА_8 та ОСОБА_27 , наслідком яких стало умисне спричинення потерпілому ОСОБА_9 тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості. Висновки судів про вчинення кримінального правопорушення групою осіб без попередньої змови ґрунтуються на матеріалах справи, відповідають вимогам закону України про кримінальну відповідальність, а тому є правильною кваліфікація їх дій як вчинених без попередньої змови групою осіб за ч. 1 ст. 122 КК.

Доводи сторони захисту про наявність необхідної оборони з боку ОСОБА_8 була також предметом детального обговорення судами попередніх інстанцій.

Аналогічні доводи були предметом оцінки апеляційного суду, який вмотивовано їх спростував на підставі матеріалів кримінального провадження.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожний має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань (ст. 27 ч. 3 Конституції України).

Згідно з ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

В той же час, у разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Стан необхідної оборони існує лише протягом суспільного небезпечного посягання, яке має початковий і кінцевий момент, а також лише за умови необхідності негайного відвернення або припинення такого посягання. Право на необхідну оборону виникає з моменту створення особою, яка здійснює посягання, реальної небезпеки заподіяння істотної шкоди охоронюваним суспільним відносинам (життю і здоров`ю), а його кінцевим моментом є припинення таких дій і усвідомлення (реальна можливість усвідомлення) особою, яка здійснює захист, факту остаточного припинення особою, яка здійснює посягання, суспільно небезпечних дій.

Відхиляючи доводи захисника, апеляційний суд взяв до уваги встановлені фактичні обставини кримінального правопорушення, зокрема, фактичні дані, відображені в показаннях свідків та відеозаписах з камер відеоспостереження, на підставі чого дійшов обґрунтованого висновку, за яким відсутні підстави вважати, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , завдаючи ударів потерпілому, перебували у стані необхідної оборони.

З огляду на відсутність в матеріалах провадження жодних доказів на підтвердження того, що з боку ОСОБА_9 мало місце суспільно небезпечне посягання, яке б за своїми об`єктивними ознаками могло створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди Корнієнкам, яке би у свою чергу могло викликати невідкладну необхідність заподіяння останніми шкоди потерпілому, колегія суддів касаційного суду висновок апеляційного суду уважає правильним.

Колегія суддів касаційного кримінального суду відхиляє доводи прокурора про безпідставне прийняття до розгляду тих змін до апеляційної скарги потерпілого, які були подані поза межами строку апеляційного оскарження вироку та погіршували правове становище обвинувачених ОСОБА_8 та ОСОБА_6 .

Безпосередньо у тексті оскарженого вироку апеляційний суд зазначив, що зміни до апеляційної скарги подані представником потерпілого після закінчення встановленого п. 1 ч. 2 ст. 395 КПК 30-денного строку на апеляційне оскарження вироку місцевого суду, погіршують правове становище обвинувачених ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , а тому з огляду на застереження, що містяться в положеннях ч. 4 ст. 403 КПК, такі зміни до апеляційної скарги не можуть бути прийняті апеляційним судом.

Враховуючи, що такі зміни до апеляційної скарги представником потерпілого подані до початку апеляційного розгляду, однак поза межами строків на апеляційне оскарження, колегія суддів апеляційного суду вказала, що вона позбавлена процесуальних підстав для їх розгляду і, відповідно, не здійснювала такого розгляду, як на те безпідставно посилається прокурор.

Також колегія суддів уважає безпідставними доводи прокурора, які стосуються необґрунтованого, на його думку, задоволення заяви про стягнення витрат на правову допомогу. Представник сторони обвинувачення в касаційній скарзі наполягає на тому, що з огляду на той факт, що потерпілий та його представник не зверталися до місцевого суду з такою заявою, апеляційний суд був наділений правом задовольняти подану потерпілим заяву лише в частині, що стосується понесених потерпілим витрат під час апеляційного розгляду провадження, проте такі доводи спираються на неправильне тлумачення норм кримінального процесуального законодавства.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17 (провадження №13-47кс20) КПК не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком. Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.

Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат.

Невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат. Отже кримінальний процесуальний закон визначає альтернативні шляхи до вирішення питання щодо стягнення витрат на правову допомогу.

Частиною 1 ст. 26 КПК встановлено, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

З матеріалів провадження вбачається, що потерпілий не звертався до місцевого суду з заявою про стягнення витрат на правову допомогу, і це питання місцевий суд не вирішував. Апеляційна скарга потерпілого не містила доводів щодо неправильного вирішення судом процесуальних витрат.

В той же час відповідна заява була подана окремим документом до суду апеляційної інстанції, який з огляду на позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17 (провадження №13-47кс20), не був позбавлений права вирішувати питання стосовно розподілу процесуальних витрат, зокрема і витрат на правову допомогу. Таким чином думка прокурора про те, що апеляційний суд міг вирішити питання щодо витрат потерпілого лише в частині, яка стосується розгляду апеляційних скарг у провадженні, є помилковою.

Задовольняючи заяву потерпілого, апеляційний суд встановив, що між потерпілим ОСОБА_9 та адвокатом ОСОБА_10 був укладений Договір про надання правничої допомоги від 14 квітня 2023 року.

Згідно прибутковими касовими ордерами №1193301-1 від 14 квітня 2023 року, №1193301-2 від 15 вересня 2024 року та №1193301-3 від 17 лютого 2025 року потерпілий сплатив адвокату за надання правничої допомоги у цьому кримінальному провадженні 20000 грн, 20000 грн та 10000 грн, відповідно, що в загальній суму становить 50000 грн.

За актом виконаних робіт та наданих послуг від 17 лютого 2025 року загальна вартість наданої правової допомоги при розгляді цього кримінального провадження склала 50000 грн, яка складається з консультацій, аналізу законодавства та судової практики з питань кримінального провадження, підготовки до вступу до кримінального провадження та складання ордеру й договору, ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, участі адвоката при проведенні слідчих дій, веденні кримінального провадження на досудовому розслідуванні та у суді, складанні цивільного позову, відводу судді, участі в судових засіданнях як суду першої інстанції так і апеляційної інстанції, а також підготовці та складенні апеляційної скарги та пересилення всієї кореспонденції.

Згідно з ч. 1 ст. 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку, суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. Таким чином, законом визначено, що саме на обвинуваченого покладається обов`язок відшкодування потерпілому документально підтверджених процесуальних витрат, зокрема й витрат, пов`язаних з правовою допомогою представника потерпілого, у разі ухвалення судом обвинувального вироку.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом, а якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Правовою підставою відшкодування витрат на правову допомогу є договір, укладений між потерпілим та адвокатом-представником, а також документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження тощо).

У цьому кримінальному провадженні апеляційний суд перевірив обґрунтованість заявлених вимог щодо суми понесених витрат на правову допомогу і дійшов вмотивованого висновку про їх обґрунтованість.

Пересвідчившись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, з огляду на кількість судових засідань, участь в яких брав адвокат ОСОБА_10 у якості представника потерпілого, враховуючи, що грошові кошти за виконані роботи були дійсно сплачені адвокату, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат, колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, про необхідність задоволення заяви про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі.

Що стосується доводів про невідповідність приписам статей 50 65 КК призначеного ОСОБА_6 та ОСОБА_8 покарання, то колегія суддів дійшла такого висновку.

Поняття судової дискреції у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності застосованих кримінально-правових засобів з метою вирішення завдань, визначених положеннями статей 1 50 КК тощо.

Функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності, а під час обрання такої форми її реалізації, як призначення покарання з його реальним відбуванням вимагає від суду вмотивованої оцінки всіх конкретних обставин справи, обставин, що пом`якшують і обтяжують покарання, особи винного.

Частиною 2 ст. 50 КК закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК суд, призначаючи покарання, зобов`язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом`якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66 67 КК.

За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом насамперед питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку протиправне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

При призначені покарання ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , місцевий суд врахував ступінь суспільної небезпеки вчинених кримінальних правопорушень, які, відповідно до ст. 12 КК, є нетяжкими, особливості й обставини їх вчинення, ступінь тяжкості наслідків, що настали, особи обвинувачених, які раніше не судимі, за місцем проживання скарги на них не надходили. Суд також врахував, що ОСОБА_8 офіційно працевлаштований, за місцем роботи характеризується виключно позитивно, зважив на те, що Корнієнки мають на утриманні двох малолітніх дітей віком 10 і 11 років, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебувають, зважив на відсутність обставин, що пом`якшують або обтяжують покарання, а також досудову доповідь органу пробації дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_8 та ОСОБА_6 кожному окремо покарання в межах санкції інкримінованих їм кримінальних правопорушень, у виді обмеження волі, із застосуванням положень про звільнення від його відбування на підставі ст. 75 КК.

Суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що місцевий суд дійшов неправильного висновку щодо можливості виправлення ОСОБА_8 без відбування покарання з випробуванням, також погодився з доводами прокурора про призначення ОСОБА_6 покарання у виді обмеження волі, яке до неї не може бути застосовано, з огляду на приписи ч. 3 ст. 61 КК.

Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції неправильно врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення проти громадського порядку та моральності, оскільки передбачене ч. 2 ст. 296 КК правопорушення відповідно до приписів ст. 12 КК є нетяжким злочином, не в повній мірі врахував обставини його вчинення, а саме зневажливе ставлення до загальноприйнятих норм поведінки в суспільстві, до оточуючих, зокрема до малолітніх дітей, а також до потерпілого, який внаслідок протиправних дій обвинувачених, отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження, а обвинувачені в свою чергу не виказали жалю з приводу вчиненого та не намагалися вибачитися перед потерпілим та будь-яким чином відшкодувати завдану йому шкоду, навпаки, намагалися перекласти вину на нього та уникнути кримінальної відповідальності за вчинене.

Врахувавши ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які не є тяжкими злочинами, обставини вчинення злочинів, негативні наслідки для здоров`я потерпілого, зваживши на відомості про осіб, зокрема те, що ОСОБА_8 та ОСОБА_6 раніше не судимі, відсутність скарг на їхню поведінку за місцем проживання, утримують двох малолітніх дітей, не перебувають на спеціальних обліках у лікарів нарколога та психіатра, вину не визнали, у вчиненому не розкаялися, не просили вибачення у потерпілого та не намагалися відшкодувати завдану шкоду, натомість намагалися перекласти вину на потерпілого, зваживши на досудову доповідь органу пробації, відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують покарання, суд апеляційної інстанції призначив ОСОБА_8 та ОСОБА_6 покарання у межах санкцій інкримінованих їм злочинів.

При цьому, обставини, які характеризують особу ОСОБА_11 , на які у касаційних скаргах посилаються засуджені, не залишилися поза увагою апеляційного суду, який врахував їх у сукупності із іншими встановленим обставинами, виходив із виключно позитивної характеристики особи ОСОБА_11 під час призначення йому покарання.

Так, ОСОБА_8 в межах альтернативних санкцій відповідних статей призначено покарання за ч. 1 ст. 122 КК у виді обмеження волі на строк 2 роки, за ч. 2 ст. 296 КК у виді обмеження волі на строк 3 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням, у виді обмеження волі на строк 3 роки. Отже, обрано найбільш сприятливий із передбачених ст. 70 КК спосіб призначення остаточного покарання, вид якого визначив більш м`який, ніж позбавлення волі.

Враховуючи неможливість призначення ОСОБА_6 покарання у виді обмеження волі, колегія суддів дійшла обґрунтованого переконання, що їй необхідно призначити за ч. 1 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, за ч. 2 ст. 296 КК - у виді позбавлення волі на строк 2 роки, та відповідно до вимог ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі на строк 2 роки, від відбування якого визнала за можливе звільнити останню з іспитовим строком 2 роки.

Явної невідповідності призначеного засудженим ОСОБА_8 та ОСОБА_6 покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особі засуджених, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність Суд за відповідними доводами касаційних скарг не встановив. Будь-яких додаткових відомостей та обставин, які не були предметом оцінки суду апеляційної інстанції, і які б істотно знижували ступінь тяжкості вчинених злочинів, засуджені у касаційних скаргах не зазначили.

Сторона захисту в касаційних скаргах фактично надає власну оцінку окремих із тих обставин, які досліджені судом та перевірені апеляційним судом під час апеляційного перегляду й оцінені цим судом у їх сукупності та взаємозв`язку, а не відокремлено від інших, як в касаційних скаргах засуджених.

Щодо дотримання судом апеляційної інстанції приписів ч. 3 ст. 404 КПК, де встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується, колегія суддів зазначає наступне.

Лише в тій ситуації, коли суд апеляційної інстанції вбачає, що доводи в апеляційній скарзі сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, він таку перевірку здійснює шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК. При апеляційному перегляді у суду не виникає обов`язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він на відміну від суду першої інстанції, по іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції.

Відповідно до правового висновку в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 квітня 2023 року (справа № 537/984/20, провадження № 51-1747кмо22), під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою прокурора, потерпілого чи його представника з вимогою щодо постановлення нового вироку, за наявності доводів про невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та/або неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, суд апеляційної інстанції має право повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, безвідносно до того, чи заявлено клопотання про повторне дослідження доказів.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду, а розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилось у місцевому суді, оскільки це суперечить основним засадам кримінального провадження, з чого суд апеляційної інстанції і виходив. Відмова від повторного дослідження обставин провадження свідчить не про порушення кримінального процесуального закону, а про відсутність обґрунтованих підстав щодо необхідності таких дій, з чого вбачається, що відповідні доводи про недотримання судом апеляційної інстанції приписів ч. 3 ст. 404 КПК не ґрунтуються на вимогах кримінального процесуального закону.

Отже, недотримання приписів статей 370 420 КПК за доводами касаційних скарг Судом не встановлено. Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би могли бути підставами для скасування чи зміни оскаржених судових рішень з доводів касаційних скарг не встановлено.

Вирок апеляційного суду є належно обґрунтованим та вмотивованим, відповідає вимогами статей 370 374 420 КПК, у ньому зазначено належні мотиви та положення закону, якими керувався суд. Переконливих аргументів, які би спростовували правильність висновків апеляційного суду та ставили під сумнів законність його вироку, засуджені та прокурор у касаційних скаргах не навели, і таких обставин за результатами касаційного перегляду за доводами скарги не вбачається.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги прокурора, засуджених ОСОБА_6 та ОСОБА_8 залишити без задоволення, а вирок Дніпровського апеляційного суду від 30 липня 2025 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3