Поділ між подружжям нерухомості за кордоном: чому доречно просити компенсацію частки

Усе більше українців стають власниками нерухомості за кордоном і при поділі майна подружжя закономірно виникає питання щодо можливості поділу такого майна в Україні в контексті потенційного судового спору.

Відповідь на це питання потребує комплексного застосування норм сімейного та цивільного процесуального законодавства, а також законодавства про міжнародне приватне право. Насамперед, необхідно визначити, за яких умов спір з іноземним елементом може розглядатися судами України, а також з’ясувати межі застосування правила виключної підсудності до спорів, пов’язаних із нерухомим майном, розташованим за межами України.

Чи є сам факт знаходження нерухомого майна на території іноземної держави достатньою підставою для закриття провадження українським судом?

Відповідь на це питання надав Верховний Суд у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 334/6412/23, розмежувавши спори щодо безпосереднього здійснення речових прав на нерухоме майно (вимоги про право власності на частку у такому майні) та вимоги про стягнення грошової компенсації вартості частки у майні.

Відповідно до частини 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

• хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

• об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

• юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, а саме: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (стаття 4 наведеного Закону).

Статтею 39 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

У статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом, зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт.

Часто у подібних справах суди, в тому числі, Верховний Суд (наприклад, у справі № 756/15452/17 (постанова від 15.12.2021 р.)), посилаються на положення Регламенту Ради Європейського Союзу № 44/2001 (Брюссельської постанови про міжнародну підсудність, виконання судових рішень у цивільних і торговельних справах), зокрема, статтю 22, якою передбачено виключну підсудність у справах з приводу нерухомого майна. Вказаний Регламент застосовувався у справах між країнами-членами Європейського Союзу до 10 січня 2015 року й його замінив новий Регламент № 1215/2012 (Брюссель I bis), який застосовується до судових процесів, розпочатих з 10 січня 2015 року. Але обидва вказані нормативні акти ЄС не є частиною законодавства України та не підлягають застосуванню в Україні до справ щодо права власності, які виникли із сімейних правовідносин, оскільки Україна є країною-кандидатом, а не повноправним членом Європейського Союзу, тому на її територію не поширюється дія внутрішнього законодавства ЄС (регламентів та директив).

Керуючись частиною 1 статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Відповідно до частини 1 статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов’язані між собою позовні вимоги пред’явлені одночасно щодо декількох об’єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об’єкта, вартість якого є найвищою.

За законодавством України (ст. 181 ЦК України) до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (ст. 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Але, у справах щодо нерухомості за кордоном, треба враховувати, що належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, а не Цивільним кодексом України. Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано (частина перша статті 40 Закону України “Про міжнародне приватне право”).

Отже, виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов'язків, інтересів сторін, що пов'язані з нерухомим майном, належність якого до нерухомості визначається правом держави, у якій це майно знаходиться.

Словосполучення "з приводу нерухомого майна" необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов'язків, інтересів, що пов'язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов'язково виступає як безпосередньо об'єкт спірного матеріального правовідношення.

Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться. Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано (частина перша статті 40 Закону України “Про міжнародне приватне право”).

Подібні правові висновки щодо застосування правила виключної підсудності спорів з приводу нерухомого майна викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 р. у справі № 910/10647/18, а також, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 р. у справі № 911/2390/18 (провадження N 12-73гс20).

Згідно зі статтею 42 Закону України «Про міжнародне приватне право» захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться.

Відповідно до частини 1 статті 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

Отже, закон може визначати інший підхід до застосовного права у подібних спорах, зокрема, у договорах між Україною та іншою країною про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах.

Відповідно до частини першої, третьої статті 31 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, ратифікованого 22 листопада 1995 року Верховною Радою України, право власності на нерухоме майно визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Виникнення та припинення права власності або іншого речового права на майно визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої майно знаходилось в момент, коли мали місце дія або інша обставина, що стали підставою виникнення або припинення такого права. Виникнення та припинення права власності або іншого речового права на майно, яке є предметом угоди, визначається законодавством місця здійснення угоди, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Керуючись частиною 1 статті 69 Сімейного кодексу України (далі – СК України) дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Згідно з частинами 4-5 статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Отже, тлумачення положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку.

Отже, законодавство передбачає як загальні правила визначення юрисдикції у справах з іноземним елементом, так і виключні правила щодо спорів, пов'язаних із нерухомим майном. Водночас, застосування правил виключної підсудності залежить від характеру заявленої вимоги та правовідносин, які є предметом судового розгляду. Саме питання про те, чи є вимога про стягнення грошової компенсації вартості частки у нерухомому майні спором “з приводу нерухомого майна”, стало предметом розгляду Верховного Суду у справі № 334/6412/23.

У розглядуваній справі між сторонами, які є громадянами України, виник спір щодо поділу майна, набутого у шлюбі.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках, зокрема, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.

Частина спірного майна – два готельні номери – знаходилася на території Республіки Грузія та була зареєстрована на праві власності за відповідачем. Позивачка просила не визнати за нею право власності на частку у цій нерухомості, а стягнути з Відповідача грошову компенсацію у розмірі 1/2 вартості цього майна.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір стосується нерухомого майна, розташованого на території іноземної держави, а тому має розглядатися судом за місцезнаходженням такого майна. У зв’язку з цим провадження у відповідній частині позовних вимог про стягнення з відповідача грошової компенсації у розмірі 1/2 вартості цього майна за 2 готельних номери, розташовані в іншій країні - Республіці Грузія, було закрито.

Суди керувалися першої та апеляційної інстанцій положеннями пункту 1 частини першої, частини другої статті 255 ЦПК України, відповідно до яких суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій та у постанові від 06 травня 2026 року в цивільній справі № 334/6412/23 сформулював наступну правову позицію: “...предметом судового розгляду в цій частині є не фактичний поділ нерухомого майна, яке розташоване на території Республіки Грузія і право власності на яке зареєстровано за відповідачем, а стягнення грошової компенсації вартості частки цього майна.

При цьому присудження одному з подружжя грошової компенсації вартості його частки у спільному майні, право власності на яке зареєстроване за відповідачем, не потребує державної реєстрації змін щодо об`єкта та не впливає на титул власника за правом держави місцезнаходження майна.

Фактично майно, як перебувало у володінні одного з подружжя за яким було зареєстроване право власності, продовжує перебувати в тому ж правовому статусі. Змінюється лише характер майнових відносин між сторонами, а саме - частка одного з подружжя трансформується у грошовий еквівалент, що підлягає виплаті іншим з подружжя.

За таких умов відсутнє втручання у сферу речових прав на нерухомість як об`єкта, розташованого на території іноземної держави. Відповідно, відсутні і ті ризики, для запобігання яким встановлено правило виключної підсудності, зокрема ризик зміни правового режиму майна, необхідність внесення змін до державних реєстрів тощо.

Отже, у випадку, коли спір між подружжям фактично зводиться до визначення розміру та стягнення грошової компенсації, а не до вирішення питання про право власності на нерухоме майно та/або інших речових прав щодо такого майна, відсутні об`єктивні підстави для обов`язкового розгляду такого спору судом держави місцезнаходження цього майна.

Визначальним в цьому випадку є не формальне існування у спорі об`єкта нерухомого майна, а характер правовідносин, які підлягають судовому розгляду, зміст заявлених позовних вимог, предмет та підстави позову.

Верховний Суд також відмежував наведений випадок від своєї попередньої практики у справах № 756/15452/17 (постанова від 15.12.2021 р.), № 428/11139/17 (постанова від 12.04.2022 р.) та № 761/17032/25 (постанова від 09.03.2026 р.), у яких предметом спору було безпосереднє вирішення питання про речові права (поділ майна) на нерухоме майно, розташоване за межами України, зокрема, шляхом визнання права власності у різних частинах на квартири, житловий будинок, земельну ділянку та апартаменти в Болгарії та Іспанії. Саме тому у зазначених справах закриття провадження було визнано Верховним Судом обґрунтованим.

Натомість, у справі № 334/6412/23 позивачка не вимагала визнання за нею права власності на частину нерухомого майна в Республіці Грузія чи зміни правового статусу такого майна, а просила стягнути його грошовий еквівалент.

З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку про помилковість закриття провадження у цій частині та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Таким чином, сама по собі наявність у складі спільного майна подружжя нерухомого майна, розташованого за межами України, не є безумовною підставою для закриття провадження українським судом. Визначальним є не місцезнаходження майна як таке, а те, яке саме питання позивач просить вирішити Суд і яку сформульовані позивачем позовні вимоги.

Отже, практичне значення вищенаведеного висновку полягає у необхідності чітко розмежовувати вимоги про безпосереднє вирішення питання щодо речових прав на нерухомість та вимоги майнового характеру, спрямовані на отримання її грошового еквівалента. Якщо позивач не просить визнати за ним право власності на частину нерухомого майна, здійснити його поділ, змінити зареєстровані речові права або іншим чином вплинути на правовий статус об’єкта, а вимагає стягнення грошової компенсації вартості належної йому частки, сам факт розташування такого майна за кордоном не виключає можливості розгляду спору судами України.

Відтак, під час визначення юрисдикції у подібних спорах необхідно оцінювати предмет і підстави позову, зміст заявленої вимоги та правові наслідки рішення суду щодо іноземного нерухомого майна. Якщо задоволення позову не потребуватиме зміни правового статусу нерухомості, виникнення, припинення чи державної реєстрації речових прав на неї в іноземній державі, підстав для застосування юрисдикції іноземного суду для вирішення такого спору лише через місцезнаходження майна за кордоном немає.

Отже, правова позиція Верховного Суду має безпосереднє практичне значення для визначення способу захисту порушеного права: у випадках, коли поділ майна подружжя фактично зводиться до компенсації вартості частки у нерухомості, розташованій за кордоном, вимога про стягнення грошової компенсації може розглядатися судами України, якщо її задоволення не передбачає втручання у речові права на сам об’єкт. Водночас, вирішальним залишається саме зміст позовних вимог, а не формальне посилання на те, що спірне майно є нерухомістю та знаходиться на території іншої держави, а не в Україні.

Автор статті: Леся Дубчак

Адвокат, кандидат юридичних наук, доцент. Керівник Адвокатського бюро "Лесі Дубчак"