Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2016 року Справа № 918/1136/15 Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

Чернова Є.В.- головуючого, Корнілової Ж.О., Овечкіна В.Е.за участю представників: від відповідача розглянув касаційну скаргу ОСОБА_4 Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна"на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24 лютого 2016 рокуу справі№918/1136/15 господарського суду Рівненської областіза позовомПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна"доПриватного підприємства "Марк" провизнання недійсним договору (полісу) з моменту укладенняВ С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Рівненської області від 14.12.2015 р. (суддя Качур А.М.) відмовлено в задоволенні позову Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Провідна" до Приватного підприємства "Марк" про визнання недійсним договору (полісу) з моменту укладення; судові витрати залишено за позивачем.

Суд виходив з того, що позов страхової компанії заявлений безпідставно; позивачем не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення представником відповідача шахрайських дій, введення в оману, інших умисних дій спрямованих на обман другої сторони правочину, жодних доказів та обґрунтувань щодо наявності помилки на момент вчинення спірного правочину.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. (судді: Сініцина Л.М., Розізнана І.В., Тимошенко О.М.) рішення господарського суду Рівненської області від 14.12.2015 р. залишено без зміни.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення господарського суду першої інстанції скасувати з підстав порушення та неправильного застосування норм матеріального права, позов задовольнити.

Скаржник доводить порушення ст. 27 ГПК України, оскільки оскаржувані судові рішення з господарського спору може вплинути на права або обов'язки осіб, приймаючи до уваги той факт, що агент позивача - ОСОБА_5 виконує свої обов'язки на підставі договору доручення укладеного з ПрАТ «СК «Провідна», тому її обовязки та права, відповідальність випливають від визнання чи невизнання договору (полісу) страахування недійсним.

Суд дійшов безпідставного висновку про не доведення обставин введення в оману іншою стороною правочину, оскільки проігнорував письмові показання страхового агента, який особисто заповнював договір (поліс) страхування, і, всупереч вимогам щодо заповнення його, на прохання представника відповідача, яке було направлено на введення в оману представника, з метою отримання страхового захисту по ДТП, яка вже мала місце в той день, заповнила поліс страхування.

Скаржник стверджує, що фактичні обставини свідчать, що дії іншої сторони правочину були направлені на укладання договору (полісу) страхування шляхом навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину і на виникнення відповідальності Позивача по ДТП, яка вже мала місце на час укладення оспорюваного договору.

Судом порушено норми ст. 983 ЦК України, ст. 29 Закону України "Про страхування", оскільки законом чітко визазначено, що договір страхування може діяти тількі з моменту внесення страхового платежу, відповідно тільки після часу укладення такого договору. Вказівка "Якщо інше не передбачено договором" передбачає чітке зазначення строків оплати після часу укладення. В суді встановлено, що як укладення полісу, так і його оплата були після настання події, яка в подальшому могла бути розглянута як страховий випадок. Відповідачем не вказано, а судом не встановлено, коли саме, о котрій годині та ким було укладено та оплачено поліс страхування.

Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційної скарги, заслухавши представника відповідача, що взяв участь в судовому засіданні, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом спору є вимоги про визнання недійсним договору (полісу) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АЕ/2561746 від 26 березня 2015 року з моменту укладення, обґрунтувавши позовні вимоги тим, що при оформленні полісу, в супереч вимогам Закону України "Про страхування" та пункту 8.2. Методичного керівництва для укладення договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, затвердженого наказом Голови правління № 118 від 20 травня 2014 року, працівником страхової компанії вказано строк початку дії полісу з 00-00 год. 26 березня 2015 року та вказано дату оформлення полісу 26 березня 2015 року. Бланк полісу оформлено з порушеннями вимог вказаного пункту Методичного керівництва. Бухгалтер ПП "Марк" шляхом введення в оману, з метою внесення неправдивої інформації до полісу про дату його оформлення та строків його дії, шахрайства, яке полягає у підробленні документів про страховий випадок, намагався вже після настання ДТП, уникнути цивільно-правової відповідальності за завдані матеріальні збитки. Оплата договору страхування (страховий платіж) була здійснена 26 березня 2015 року о 15 год. 48 хв. Тоді як, відповідно до статті 18 Закону України "Про страхування" та статті 983 Цивільного кодексу України, договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового внеску.

Судом встановлено, що 26 березня 2015 року Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Провідна" (страховик) та Приватним підприємством "Марк" (страхувальник) було оформлено поліс № АЕ/2561746/1887/15 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, згідно пункту 2 якого страховим випадком є подія, внаслідок якої заподіяна шкода третім особам під час дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася за участю забезпеченого транспортного засобу і внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована за договором (полісом).

Строк дії полісу з 00-00 год. 26 березня 2015 року до 25 березня 2016 року включно. Договір (поліс) набирає чинності з початку зазначеного строку його дії (пункт 3 полісу).

Пунктом 10 полісу передбачено, що страховий платіж 323,20 грн. сплачений 26 березня 2015 року.

Відповідно до квитанції № 214 від 26.03.2015 р. оплата страхового платежу відбулася шляхом внесення готівки 26.03.2015 р. о 15 год. 48 хв.

Частинами 1,3,4 статті 18 Закону України "Про страхування" встановлено, що для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику. Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Відповідно до пункту 17.1 статті 17 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" страховики зобов'язані укладати договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (внутрішній договір страхування, міжнародний договір страхування, міжнародний договір "Зелена картка") відповідно до цього Закону та чинного законодавства України.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором (стаття 983 ЦК України).

Статтею 29 Закону України "Про страхування" визначено, що договір страхування вважається недійсним з моменту його укладання у випадках, передбачених Цивільним кодексом України. Відповідно до цього Закону договір страхування визнається недійсним і не підлягає виконанню також у разі: 1) якщо його укладено після страхового випадку; 2) якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили. Договір страхування визнається недійсним у судовому порядку.

Відповідно до пункту 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України ГК України Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та іншими актами законодавства. Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно пункту 7 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. При цьому, суд повинен встановити наявність тих обставин з якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків.

Частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК України).

Відповідно до пункту 2.1 Положення про єдину централізовану базу даних щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності від 09.07.2010 р. № 566 страховики - члени МТСБУ в обов'язковому порядку здійснюють збір та постачання до бази даних МТСБУ такої інформації за формою, встановленою додатком 1 до цього Положення:

2.1.1. Відомості про втрачені, зіпсовані та знищені бланки полісів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та бланки спец знака.

2.1.2. Відомості про укладені та достроково припинені внутрішні договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та видані до них спецзнаки.

2.1.3. Відомості про страхові випадки за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, хід їх врегулювання та виплати страхового відшкодування.

2.1.4. Відомості про укладені та достроково припинені договори міжнародного обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

2.1.5. Відомості про вимоги до страховиків - повних членів МТСБУ, що надійшли за договорами міжнародного обов'язкового страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, хід їх врегулювання та розмір виплат страхового відшкодування за цими договорами.

Пунктами 3.1 - 3.2 зазначеного Положення передбачено, що інформація, яка надається постачальниками інформації до бази даних МТСБУ - Моторного (транспортного) страхового бюро України, повинна бути достовірною, без помилок та перекручень і забезпечувати однозначне тлумачення її користувачами, а також можливість однозначної ідентифікації необхідних відомостей.

Згідно пункту 3.3 положення обов'язкові дані, що надають страховики - члени МТСБУ, визначаються у додатку 1 до Положення про єдину централізовану базу даних щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, зокрема, має вказуватися строк дії договору.

Статтею 39 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачено що моторне (транспортне) страхове бюро України є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Матеріалами справи встановлено, що страховик ПрАТ СК "Провідна" надав відомості до МТСБУ щодо строку дії договору, а саме з 00 год. 26 березня 2015 року до 00 год. 25 березня 2016 року, згідно відомостей МТСБУ поліс АЕ/2561746 діяв станом на 26.03.2015 р., що вбачається з витягу.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції правомірно дійшов до висновку, що договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, оформлений полісом № АА/2561746/1887/15 відповідає усім вище викладеним вимогам, які визначені обов'язковими для даного виду договору Цивільним кодексом України, Законом України "Про страхування" з урахуванням особливостей визначених Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".

Строк дії полісу встановлено пунктом 3 - з 00-00 год. 26 березня 2015 року відповідає вимогам статті 18 Закону України "Про страхування", статті 983 ЦК України і є однією з істотних умов, яку повинен містити договір страхування.

Позивачем ПрАТ СК "Провідна" належним чином не обґрунтовано та не надано суду будь-яких доказів того, що договір страхування (поліс) № АЕ/2561746/1887/15 підлягає визнанню недійсним, саме з тих підстав, що його укладено після страхового випадку.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення даного позову, оскільки при розгляді даного спору не встановлено наявності фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оспорюваного правочину недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Частиною 1 статті 229 ЦК України передбачено, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Пунктами 19-20 постанови пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 р. передбачено, що відповідно до статей 229-233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази вчинення представником відповідача шахрайських дій, введення в оману, інших умисних дій спрямованих на обман другої сторони правочину. Необґрунтовано та не доведено наявність помилки на момент вчинення спірного правочину, та як вірно встановлено місцевим господарським судом згідно відомостей з МТСБУ - поліс серії АЕ №2561746 є діючим станом на 26 березня 2015 року.

За наведених обставин, враховуючи наявні матеріали справи, позовні вимоги про визнання недійсним договору (полісу) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АЕ/2561746 від 26 березня 2015 року з моменту укладення є безпідставними, не ґрунтуються на нормах законодавства, що регулюють спірні правовідносини, а тому правомірно не задоволені судом.

Доводи скарги щодо незалучення судом першої інстанції до участі у справі третіх осіб - ОСОБА_6 та ОСОБА_7, чим порушено статтю 27 ГПК України, є безпідставними, оскільки, як вбачається з рішення суду першої інстанції, клопотання про залучення третіх осіб були розглянуті судом та в їх задоволенні правомірно і обґрунтовано відмовлено.

Доводи скарги щодо введення в оману працівника страхової компанії з метою внесення неправдивої інформації до полісу про дату його оформлення і строків його дії, та шахрайства, яке полягає у підроблені документів, що свідчить про наявність суттєвої помилки в строку дії договору, зводиться до вимог встановити інші обставини, переоцінити докази, тому відхиляються як такі, що виходять за межі касаційного перегляду справи.

Касаційна інстанція зазначає, що згідно зі ст.111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Неправильного застосування норм матеріального права, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи і наданим сторонами доказам, порушень норм процесуального права, які визначені як безумовні підстави для скасування судового рішення судом касаційної інстанції не встановлено.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 107, 108, 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. та рішення господарського суду Рівненської області від 14.12.2015 р. у справі №918/1136/15 господарського суду Рівненської області залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Головуючий, суддя Є.Чернов

судді Ж.Корнілова

В.Овечкін