Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2016 року Справа № 910/21162/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіВовка І.В.,суддіЧеркащенко М.М.за участю представників сторін від позивачаСтепаненко Ю.М.розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Ремерцентр"на рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 рокуу справі № 910/21162/15 Господарського суду міста Києваза позовомПриватного підприємства "Ремерцентр"до1. Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації 2. Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України 3. Державного казначейства України

простягнення 118 815 085, 67 грн

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 р. Приватне підприємство «Ремерцентр» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації (з урахуванням заяви про заміну неналежного відповідача) (далі - відповідач-1), Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України (далі - відповідач-2) та Державного казначейства України (далі - відповідач-3) про стягнення заборгованості в розмірі 118 815 085, 67 грн, з яких 3 368 534,82 грн - 3 % річних, 47 663 380,82 грн інфляційних втрат, 45 902 424,91 грн пені, 21 880 745,12 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами та зобов'язання вчинити дії (з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог від 28.10.2015 р. та про уточнення позовних вимог від 16.11.2015р.).

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач посилався на невиконання відповідачем 1 рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 р. у справі № 910/19328/14, яке набрало законної сили 23.03.2015 р., з Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації було стягнуто 119 486 414, 86 грн заборгованості за виконані підрядні роботи за договором підряду № 26 від 26.07.2010 р., 19 715 258, 44 грн інфляційних збитків, 10 007 396, 45 грн 3% річних, 48 676, 96 грн судового збору, в решті позовних вимог відмовлено.

Крім того, позивач просив суд зобов'язати Державне казначейство України перерахувати бюджетні кошти в розмірі 118 815 085, 67 грн на рахунок Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України та зобов'язати останнього перерахувати зазначені кошти на рахунок відповідача-1.

Відповідач-2 проти позову в частині зобов'язання Державного казначейства України перерахувати бюджетні кошти в розмірі 118 815 085, 67 грн на рахунок Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України та зобов'язання останнього перерахувати зазначені кошти на рахунок відповідача-1, заперечував з посиланням на те, що зазначені позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, а також зазначав, що Департамент капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації не підпорядкований Міністерству регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України та не здійснює його фінансування.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.11.2015 р. (суддя Нечай О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р (головуючий суддя: Скрипка І.М., судді: Яковлєв М.Л., Гончаров С.А) у справі № 910/21162/15 позов задоволено частково; стягнуто з Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації на користь Приватного підприємства «Ремерцентр» 3 % річних в розмірі 3 368 534, 82 грн та інфляційні втрати в розмірі 47 663 380, 82 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 31 388, 37 грн; в іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неповноту встановлення обставин справи при вирішенні спору, порушення і неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, а саме ст. 8, 536, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст. 230, 232 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та ст. 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2015 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. у справі № 910/21162/15 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у сумі 35 786 999,65 грн, відсотків за користування чужими грошовими коштами у сумі 21 880 745, 12 грн та прийняти в цій частині нове рішення, яким задовольнити зазначені позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 11.05.2016 р. розгляд справи відкладено на 18.05.2016 р. на підставі клопотання позивача.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 16.05.2016 р. призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі № 910/21162/15 у зв'язку з відпусткою суддів Гончарука П.А. та Стратієнко Л.В.

16.05.2016 р. на підставі протоколу автоматичної зміни складу колегії суду було змінено склад колегії суддів, відповідно до якого розгляд справи здійснюється в наступному складі суду: головуючий суддя Кондратова І.Д., судді Черкащенко М.М. та Вовк І.В.

17.05.2016 р. представником відповідача 2 подано клопотання про розгляд справи без його участі, а також подано відзив, в якому він заперечує проти скарги та просить залишити її без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.

Відповідач 1 та відповідач 3 відзивів на касаційну скаргу не надали.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника скаржника, перевіривши згідно ст.ст. 1115, 1117 ГПК України в межах вимог касаційної скарги фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 26.07.2010 р. між Приватним підприємством «Ремерцентр» (позивач, генпідрядник за договором) та Головним управлінням капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації, яке в подальшому перейменовано на Департамент капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації, (відповідач-1, замовник за договором) укладено договір підряду № 26 (далі - договір).

Відповідно до п. п. 1.1., 1.2. договору замовник доручає, а генпідрядник забезпечує виконання будівельно-монтажних робіт з будівництва, згідно проектної документації та умов договору по об'єкту «Проведення першочергових робіт з будівництва системи відводу стічних вод від станції біологічної очистки «Північна» в м. Одесі на об'єкті «Глибоководний випуск».

Згідно п. п. 6.7, 6.8 договору розрахунки за виконані роботи здійснюються з урахуванням положень Загальних умов щомісячними проміжними платежами. Оплата проміжних платежів за виконані роботи здійснюється на підставі типових форм-КБ-3, КБ-2в (розрахованої за допомогою програмного комплексу АВК-5), підписаними представниками сторін при умові наявності коштів на рахунку замовника (відповідача-1).

Термін дії цього договору згідно п. 11.10. встановлюється з моменту його підписання обома сторонами і до виконання зобов'язань сторін по договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 р. справі № 910/19328/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2015 р. та постановою Вищого господарського суду України від 08.06.2015 р., позов задоволено частково; стягнуто з Департаменту капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації на користь Приватного підприємства «Ремерцентр» 119 486 414, 86 грн вартості виконаних підрядних робіт за договором, 19 715 258, 44 грн суми інфляційного збільшення, 10 007 396, 45 грн 3% річних, 48 676, 96 грн судового збору; в решті позовних вимог відмовлено.

Зазначеним рішенням встановлено, що ПП «Ремерцентр» було виконано роботи за договором підряду № 26 від 26.07.2010 р. на суму 119 486 414, 86 грн, що підтверджується підписаними між сторонами Актом приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2011 року, Актом звірки взаєморозрахунків від 07.03.2012р., а також Актом № 06-19/99 від 24.02.2012р. позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Головного управління капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації за період 01.01.2010 р. по 31.12.2011 р. В свою чергу, Департаментом капітального будівництва Одеської обласної державної адміністрації не було надано суду жодного доказу на підтвердження погашення вищезазначеної заборгованості за договором, що стало підставою для задоволення позову в частині стягнення з останнього вказаної заборгованості.

У зв'язку з невиконанням зазначеного судового рішення, позивач звернувся з позовними вимогами про стягнення з відповідача-1 3% річних, інфляційних втрат, пені та відсотків за користування чужими грошовими коштами на загальну суму 118 815 085,67 грн за період з 11.12.2014 р. по 18.11.2015 р.

Задовольняючи позовні вимоги ПП «Ремерцентр» в частині стягнення 3 368 534,82 грн 3 % річних та 47 663 380,82 грн інфляційних втрат, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивував своє рішення обов'язковістю виконання судових рішень з посиланням на ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 526 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 35 ГПК України.

Відмовляючи у задоволенні пені, судами встановлено, що ні спірним договором, ні чинним законодавством України, яке регулює спірні правовідносини, не визначено розмір пені за прострочення виконання замовником (відповідачем-1) зобов'язання з оплати вартості будівельних робіт за договором підряду, одночасно встановивши, що з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, а нарахування пені на заборгованість можливе лише на підставі договору або акту законодавства, який регулює окремі правовідносини.

Відмовляючи в частині стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами, судами зазначено, що правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ст. 1214 ЦК України, при цьому зазначивши, що посилання позивача в даному випадку на положення ст. 232 ГК України, ст. 1048 ЦК України та застосування розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ не узгоджуються з положеннями чинного законодавства.

Відмовляючи в частині позовних вимог про зобов'язання Державної казначейської служби України перерахувати на рахунок відповідача-2, а відповідача-2 - на рахунок відповідача-1 грошових коштів в сумі 118 815 085,67 грн, суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідальною особою за виконання грошового зобов'язання за договором є відповідач-1, а у відповідача-2 та відповідача-3 перед позивачем зобов'язання відсутні, у зв'язку з чим перерахування відповідачами 2 та 3 коштів на рахунок відповідача-1 не буде безперечно належним засобом поновлення останнім порушеного права та охоронюваного законом інтересу саме позивача.

Предметом касаційного оскарження є виключно безпідставність відмови суду першої та апеляційної інстанцій в задоволенні позовних вимог про стягнення 45 902 424, 91 грн пені та 21 880 745, 12 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами.

Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість підстав для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 45 902 424, 91 грн пені та 21 880 745, 12 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами підстав, виходячи з наступного.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ні договором, ні вищезазначеними нормами чинного законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, не визначено розмір пені за прострочення виконання замовником (відповідачем-1) зобов'язання з оплати вартості будівельних робіт за договором підряду.

Вищий господарський суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що нарахування пені на заборгованість можливе лише на підставі договору або акту законодавства, який регулює окремі правовідносини, у зв'язку з тим, що рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність, але зобов'язальні правовідносини з рішення суду не виникають.

Щодо обґрунтованості підстав для відмови у стягненні з відповідача 1 21 880 745, 12 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами, нарахованими на підставі ст.ст. 536 та 1214 ЦК України на рівні облікової ставки НБУ з посиланням на аналогію закону, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України).

Суди попередніх інстанцій встановили, що умовами договору, укладеного між сторонами, розмір процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлено, проте, звертаючись до суду із позовом про стягнення з відповідача відсотків за користування чужими коштами, позивач здійснив нарахування цих процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Можливість визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України у разі, якщо розмір процентів не встановлений договором передбачено лише частиною 1 статті 1048 ЦК України, яка регулює договір позики.

Таким чином, позивач здійснив нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами із застосуванням аналогії закону (частина 1 статті 8 ЦК України) на підставі приписів частини 1 статті 1048 ЦК України, якою передбачено, що у разі не встановлення договором позики розміру процентів їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до частини 1 статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Відтак, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

Договір підряду і договір позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види цивільних правовідносин, а тому застосування до договору підряду положень про договір позики (зокрема, статті 1048 ЦК України) є безпідставним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 2 липня 2013 року у справі № 18/1372/12 та від 30 серпня 2013 року у справі № 5016/1355/2012(4/44), який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права на підставі ст. 11128 ГПК України.

Відповідно ч. 3 ст. 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку, що застосування ст. 1214 ЦК України може відбуватись в разі: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

На підставі викладеного, Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що стаття 1214 Цивільного кодексу України стосується зобов'язань, пов'язаних з набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ст. 1214 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції не встановив порушення чи неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, які б призвели до прийняття неправильного судового рішення у справі.

З урахуванням наведеного, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного підприємства «Ремерцентр» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18.11.2015 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2016 р. у справі № 910/21162/15 - без змін.

Головуючий суддя І.Д. Кондратова

Суддя І.В. Вовк

Суддя М.М. Черкащенко