Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2015 року Справа № 915/1207/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого:Панової І.Ю.,суддів:Білошкап О.В., Погребняка В.Я.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_4на постанову у справіОдеського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 № 915/1207/14 господарського суду Миколаївської областіза позовом ОСОБА_4до проПриватно-орендного виробничого сільськогосподарського підприємства ім. Т.Г.Шевченка визнання дійсним договорів купівлі-продажу від 30.04.2011 та визнання права власностіза участю представників сторін: ОСОБА_5 - представник ОСОБА_4; ОСОБА_6 - представник ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_4 звернулась до господарського суду Миколаївської області з позовом до Приватно-орендного виробничого сільськогосподарського підприємства ім. Т.Г.Шевченка і просила суд визнати укладені між сторонами договори купівлі-продажу № 02/11 та №03/11 від 30.04.2011 дійсними та визнати за нею право власності на нежитлові будівлі, які є предметом цих договорів.

Позовні вимоги ґрунтуються на вимогах ст.ст.11, 220, 509, 638 ЦК України, ст.180 ГК України та мотивовані ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу.

Відповідач позовні вимоги визнав повністю.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 10.09.2014 позов задоволено повністю.

Визнано дійсними договори купівлі-продажу №№ 02/11, 03/11 від 30.04.2011, укладені між Приватно-орендним виробничим сільськогосподарським підприємством ім.Т.Г. Шевченка та ОСОБА_4.

Визнано право власності ОСОБА_4 на нежитлову будівлю, олійні, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_1; нежитлову будівлю, крупорушка, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський р-н, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_2; нежитлову будівлю, млин, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-з; нежитлову будівлю, вагова, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-р; нежитлову будівлю, комбікормовий цех, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-є; нежитлову будівлю, конеферма, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-л; нежитлову будівлю, молокоблок-котельня, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-п; нежитлову будівлю, гараж, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-к; нежитлову будівлю, ангар, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-і; нежитлову будівлю, сокова лінія, за адресою Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Криве Озеро Друге, АДРЕСА_3-ї.

При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що сторони домовились про усі істотні умови договорів купівлі-продажу, виконали їх у повному обсязі, а саме: відповідач передав позивачу нерухоме майно за актами прийому-передачі, а позивач його прийняв та оплатив. Проте, в порушення умов пункту 7.1. договорів відповідач ухилився від їх нотаріального посвідчення. Внаслідок чого, рішенням реєстраційної служби Кривоозерського РУЮ Миколаївської області від 22.07.2014 позивачу було відмовлено у державній реєстрації права власності на нежитлові будівлі з посиланням на відсутність нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі в частині позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу № 02/11 та № 03/11 від 30.04.2011 дійсними - припинено. В решті частини позову відмовлено.

Вказана постанова обґрунтована тим, що відповідно вимог ст.ст.210, 220, 640 ЦК України момент вчинення правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, пов'язується з державною реєстрацією. Оскільки договори купівлі-продажу підлягали обов'язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, що не було дотримано сторонами при їх підписанні, то вони є неукладеними та не створюють прав та обов'язків для сторін.

Судом апеляційної інстанції також було з'ясовано, що об'єкти, які були предметом договорів купівлі-продажу, не могли перебувати у власності відповідача, оскільки за результатами розпаювання КСП ім. Т.Г.Шевченка у 2007 році громадянами отримано у приватну спільну часткову власність спірне нерухоме майно.

Разом з тим, встановивши, що станом на 30.09.2014 відповідача ліквідовано, про що внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних і фізичних осіб - підприємців, керуючись ст.59 ГК України, ст.36 Закону України "Про Державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців", ст.22 Закону України "Про господарські товариства", пунктом 6 частини 1 ст.80 ГПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для припинення провадження у справі, в частині позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними.

Стосовно позовних вимог про визнання права власності, то судом апеляційної інстанції в їх задоволенні відмовлено за відсутності підстав для визнання за позивачем права власності на оспорюванні об'єкти.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, просив її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Переглянувши у касаційному порядку прийняту судом апеляційної інстанції постанову, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом.

Проте оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції вказаним вимогам не відповідає, враховуючи таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що постановою господарського суду Миколаївської області від 23.05.2006 у справі №5/323/05 Приватно-орендне виробниче сільськогосподарське підприємство ім. Т.Г.Шевченка (відповідач) визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором призначено арбітражного керуючого Проскуріна С.І.

30.04.2011 між відповідачем, в особі ліквідатора Проскуріна С.І. та позивачем підписано договори купівлі-продажу № 02/11 та №03/11 відповідно до яких, відповідач зобов'язався передати у власність, а позивач - прийняти та оплатити нежитлові будівлі, визначені у специфікаціях, які є невід'ємними частинами договорів.

Відповідно до актів прийому-передачі від 30.04.2011 відповідач передав, а позивач прийняв нежитлові будівлі та згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів від 31.05.2011 їх оплатив.

За умовами пункту 7.1 вказаних договорів відповідач зобов'язався протягом 60-ти робочих днів з дня здійснення оплати вчинити необхідні дії для нотаріального посвідчення та державної реєстрації цих договорів.

Ухилення відповідача від виконання умов пункту 7.1. договорів стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Отже, предметом позову у даній справі є вимога позивача щодо визнання договорів купівлі-продажу № 02/11 та № 03/11 від 30.04.2011 дійсними та визнання права власності на об'єкти, які є предметом цих договорів, а підставою позову - невизнання відповідачем цих договорів шляхом ухилення від їх нотаріального посвідчення. При цьому, позивач просив суд прийняти судове рішення щодо цієї вимоги, обравши спосіб захисту свого права - установлення господарських правовідносин та визнання наявності прав.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою господарського суду Миколаївської області від 09.09.2014 у справі №5/323/05 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс відповідача і припинено провадження у справі банкрутство відповідача.

Встановивши, що на час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції, відповідача ліквідовано, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для припинення провадження у справі, в частині позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними.

Проте, застосовуючи норми статті 59 Господарського кодексу України та статті 22 Закону України "Про господарські товариства", суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на момент прийняття своєї постанови від 03.02.2015, стаття 59 Господарського кодексу України діяла в редакції Закону №1258-VІІ від 13.05.2014, а стаття 22 Закону України "Про господарські товариства" була вилучена на підставі Закону №642- VІІ від 10.10.2013.

Так, відповідно до статті 59 Господарського кодексу України, в редакції Закону № 1258-VІІ від 13.05.2014, який набрав чинності 07.07.2014, припинення суб'єкта господарювання здійснюється відповідно до закону.

Статтею 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців" встановлено, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням державних органів, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Згідно з пунктом шостим частини першої статті 80 ГПК України, припинення діяльності суб'єкта господарювання є підставою для припинення провадження у справі.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців станом на 19.09.2014 Приватно-орендне виробниче сільськогосподарське підприємство ім. Т.Г.Шевченка (відповідач) як юридична особа припинилося 19.09.2014 на підставі рішення господарського суду Миколаївської області від 09.09.2014 №5/323/05 про припинення юридичної особи у зв'язку з визнанням її банкрутом.

Отже, на момент прийняття господарським судом Миколаївської області рішення від 10.09.2014, яке було предметом перегляду в апеляційному порядку, відповідач як юридична особа, не була такою, що припинилась, оскільки датою внесення до Єдиного державного реєстру відповідного запису є 19.09.2014.

Враховуючи наведене, у суду апеляційної інстанції не було правових підстав для припинення провадження у справі, в частині позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягало перегляду за правилами статті 101 ГПК України, відповідно до якої у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Одночасно колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання права власності та приймаючи в цій частині нове рішення про відмову, суд апеляційної інстанції не врахував, що ця позовна вимога є зв'язаною з вимогою про визнання договорів купівлі-продажу дійсними. Тому, ці вимоги підлягають спільному розгляду. У зв'язку з чим, припинення провадження у справі щодо однієї вимоги з підстав ліквідації відповідача та прийняття рішення по суті стосовно іншої вимоги, які є взаємопов'язаними, суперечить вимогам процесуального законодавства.

Крім того, як вбачається з тексту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції хоча і припинив провадження у справі в частині позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними, фактично розглянув їх по суті, дійшовши висновку про відсутність підстав для задоволення цих вимог у зв'язку з тим, що спірні договори з огляду на вимоги ст.ст.210, 220, 640 ЦК України, є неукладеними.

Проте, даючи оцінку вказаним договорам, суд апеляційної інстанції послався на норми ст.ст.640, 657 ЦК України в редакції, яка не діяла на дату підписання договорів, внаслідок чого дійшов помилкового висновку стосовно моменту укладення спірних договорів.

Так, частиною першою статті 209 ЦК України (із змінами, внесеними згідно із Законом № 2289-VI від 01.06.2010) встановлено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Відповідно до статті 657 ЦК України, в редакції Законів № 1878-VI від 11.02.2010, № 2756-VI від 02.12.2010, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно з частиною третьою статті 640 ЦК України, в редакції Закону № 1878-VI від 11.02.2010, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Отже, на дату підписання сторонами спірних договорів 30.04.2011, законодавством не ставилась вимога щодо їх державної реєстрації, тому момент їх вчинення не пов'язується з державною реєстрацією, а вимагається лише нотаріальне посвідчення спірних договорів.

За змістом частини другої статті 220 ЦК України рішення суду про визнання договору дійсним прирівнюється до нотаріального посвідчення договору, враховуючи, що згідно зазначеної норми у разі прийняття рішення про визнання договору дійсним, наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається.

Відповідно до частини третьої статті 209 ЦК України нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України.

Таким чином, вирішуючи спір про визнання договору купівлі-продажу дійсним, судом встановлюються не лише факти виконання умов договору та ухилення однієї із сторін від його нотаріального посвідчення, але й відповідність такого договору загальним вимогам, що встановлено статтею 209 ЦК України. Тобто, з'ясовується чи не суперечить договір чинному законодавству, зокрема, чи є продавець власником майна, яке відчужується за спірним договором, чи не має заборони на відчуження майна, яке є об'єктом купівлі-продажу, а також, досліджуються дотримання сторонами інших умов, необхідних для чинності правочину відповідно до статті 203 ЦК України.

За змістом пункту першого частини першої статті 346, частини першої статті 182, частини першої статті 210, частини четвертої статті 334 ЦК України, частини третьої статті 3, пункту першого частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" особа, яка відчужила нерухоме майно за договором, втрачає право власності на нього, а новий власник набуває таке право лише з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Отже, момент укладення спірних договорів купівлі-продажу пов'язується з нотаріальним посвідченням, а момент набуття права власності на нерухоме майно за цими договору, - з державною реєстрацією цих прав.

У зв'язку з порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та враховуючи вимоги пункту третього частини першої статті 1119 ГПК України, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий апеляційний розгляд до Одеського апеляційного господарського суду.

Керуючись статтями 1117, 1119 - 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 у справі № 915/1207/14 скасувати. Справу передати до Одеського апеляційного господарського суду на новий апеляційний розгляд.

Головуючий І.Ю. Панова

Судді О.В. Білошкап

В.Я. Погребняк