Історія справи

Постанова ВГСУ від 10.03.2026 року у справі №138/1733/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2026 року

м. Київ

справа № 138/1733/25

провадження № 51-42км26

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12025020000000474, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , на підставі вимог ст. 89 КК України раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України.

Історія кримінального провадження

Вироком Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року засуджено за ч. 3 ст. 332 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років із позбавленням права обіймати посади в органах Державної прикордонної служби України, пов`язані зі здійсненням прикордонного контролю, на строк 2 роки з конфіскацією майна.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2025 року вирок міськрайонного суду залишено без змін.

Установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком суду, ОСОБА_7 визнано винним в організації незаконного переправлення осіб через державний кордон України, вчиненій за попередньою змовою групою осіб, з корисливих мотивів, за таких обставин.

Згідно з Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», оголошено воєнний стан, який неодноразово продовжувався. Відповідно до правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, виїзд чоловіків призовного віку за межі України в умовах воєнного стану, за деякими винятками, не дозволяється.

ОСОБА_7 , володіючи інформацією про способи та порядок здійснення охорони державного кордону України, при цьому усвідомлюючи існування обмежень щодо виїзду за кордон громадян України чоловічої статі призовного віку на період дії воєнного стану, діючи з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, організував незаконне переправлення громадян України через державний кордон України.

Зокрема, він, діючи умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою з не встановленими досудовим розслідуванням особами, матеріали стосовно яких виділено в окреме кримінальне провадження, у невстановлені досудовим розслідуванням дату і час, але не пізніше 21 березня 2025 року, у ході телефонної бесіди повідомив ОСОБА_8 , який згодом, відповідно до його заяви, був залучений працівниками правоохоронних органів до конфіденційного співробітництва, про можливість незаконного переправлення через державний кордон України осіб, що тимчасово обмежені у праві на виїзд за кордон на період дії воєнного стану, за грошову винагороду в сумі 10 000 доларів США та надав йому вказівку підшукати особу, яка бажає незаконно перетнути державний кордон України.

Працівники поліції залучили до конфіденційного співробітництва ОСОБА_9 як особу, яка бажає скористатися послугами ОСОБА_7 з незаконного переправлення через державний кордон України. Після цього ОСОБА_8 повідомив ОСОБА_7 , що підшукав особу, яка бажає незаконно перетнути державний кордон України.

Надалі 28 березня 2025 року о 14:05 ОСОБА_9 та ОСОБА_8 зустрілися із ОСОБА_7 в смт Вендичани Могилів-Подільського району Вінницької області. У ході зустрічі ОСОБА_7 повідомив ОСОБА_9 про можливість та спосіб здійснення його переправлення через державний кордон України, а саме про те, що ОСОБА_9 буде переправлятися через державний кордон України незаконно, через р. Дністер у м. Могилеві-Подільському Вінницької області на територію Республіки Молдови. У визначену дату і час ОСОБА_7 організує його доставку з смт Вендичани до м. Могилева-Подільського в обхід блок-постів до будинку, розташованого біля кордону України, де протікає р. Дністер, з якого потім уночі за вказівкою ОСОБА_7 він у попередньо придбаному ним гідрокостюмі здійснить незаконний перетин кордону України вплав та вбрід.

За цю незаконну послугу ОСОБА_9 повинен надати йому грошові кошти у сумі 10 000 доларів США, з них половину суми (5 000 доларів США) має надати завчасно, а решту - безпосередньо вже на березі р. Дністер.

Надалі ОСОБА_7 , діючи умисно, з корисливих мотивів, за попередньою змовою з не встановленими досудовим розслідуванням особами, матеріали стосовно яких виділено в окреме кримінальне провадження, 02 квітня 2025 року о 19:16 в ході телефонної бесіди повідомив ОСОБА_9 про необхідність його прибуття до смт Вендичани Могилів-Подільського району Вінницької області з метою подальшої організації його незаконного переправлення через державний кордон України на територію Республіки Молдови.

ОСОБА_9 , який діяв під контролем працівників правоохоронних органів у ході спеціального слідчого експерименту, на виконання вказівки ОСОБА_7 03 квітня 2025 року прибув до закладу харчування «Бістро», що знаходиться в будинку № 47-Ж у смт Вендичани Могилів-Подільського району Вінницької області, куди приблизно о 17 годині також прибув ОСОБА_7 . Під час зустрічі останній дав ОСОБА_9 інструкції щодо подальших дій з його незаконного переправлення через державний кордон України на територію Республіки Молдови та висунув вимогу надати за ці послуги грошову винагороду у сумі 10 500 доларів США, частину з них у сумі 5 000 доларів США він має передати одразу, а іншу частину у сумі 5500 доларів США - на березі р. Дністер безпосередньо перед його незаконним переправленням через державний кордон України на територію Республіки Молдови.

Після того як ОСОБА_9 виконав зазначену вказівку ОСОБА_7 та надав йому частину грошових коштів у сумі 5000 доларів США, останнього затримали працівники правоохоронних органів.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, вказує на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить змінити судові рішення та перекваліфікувати дії ОСОБА_7 на ч. 3 ст. 190 КК України і призначити покарання в межах санкції цієї статті. Посилається на те, що суди не надали належної оцінки доводам про відсутність у її підзахисного умислу на організацію незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню, не зазначили у судових рішеннях, з ким саме була у нього попередня змова. На переконання захисника, суди не взяли до уваги, що у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_7 мала місце провокація злочину.

Також посилається на недопустимість доказів у зв`язку з порушеннями вимог ст. 290 КПК України.

Про все це вона вказувала в апеляційній скарзі, втім апеляційний суд обґрунтованих відповідей на доводи її скарги не надав, а тому вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає положенням статей 370 419 КПК України.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник підтримала подану касаційну скаргу, а прокурор заперечував щодо її задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, позицію прокурора,перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Межі розгляду матеріалів кримінального провадження в касаційному суді

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже, суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, однак при цьому до його компетенції входить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права.

Перевіряючи доводи касаційної скарги захисника, Верховний Суд виходить з фактичних обставин кримінального провадження, які встановлені судом першої інстанції.

Мотиви Суду

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 ставить питання про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, що призвело до безпідставного засудження ОСОБА_7 , та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, покликаючись на те, що орган досудового розслідування спровоковав вчинення вказаного злочину.

Проте зазначені доводи сторони захисту не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження, виходячи з такого.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення з додержанням вимог ст. 23 КПК України та на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими в їх взаємозв`язку відповідно до ст. 94 КПК України.

Так, свої висновки щодо доведеності винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, суд першої інстанції обґрунтував показаннями:

- ОСОБА_9 , який повідомив суду, що кілька місяців тому ОСОБА_8 познайомив його з ОСОБА_7 , який пропонував організувати його незаконне переправлення через кордон за винагороду. Свідок діяв під контролем правоохоронців за добровільною згодою. З ОСОБА_7 було дві зустрічі, які зафіксовано на технічні засоби. Мети реально перетнути кордон він не мав, хотів викрити ОСОБА_7 . До і після того брав участь у викритті аналогічних правопорушників. У нього склалася думка, що ОСОБА_7 має реальну можливість вчинити цей злочин. З ОСОБА_8 познайомився за кілька місяців до цього через інтернет як з військовослужбовцем, оскільки займається благодійною діяльністю, у тому числі зустрічався з ним. ОСОБА_8 спочатку не казав йому, що співпрацює з СБУ;

- ОСОБА_8 , який в судовому засіданні повідомив, що з ОСОБА_7 знайомий з дитинства, а з ОСОБА_9 познайомився не так давно. ОСОБА_7 запропонував йому заробляти на людях, яких потрібно незаконно переправляти через кордон навесні 2025 року. Після цього свідок звернувся до ОСОБА_9 , бо останній, як і він, хотів викривати таких правопорушників. На той час ОСОБА_8 служив в ЗСУ і його принципова позиція пов`язана саме з цим, бо він є учасником бойових дій. Раніше він не чув, щоб ОСОБА_7 займався незаконним переправленням осіб. До СБУ звернувся саме він. Йому було відомо, що ОСОБА_7 раніше судимий, працює на меблевій фабриці, має зв`язки на кордоні з прикордонниками. Він з ОСОБА_9 та ОСОБА_7 зустрілися перший раз втрьох, а потім свідок вже не брав участь у спілкуванні з ОСОБА_7 і жодного фінансового зиску з цієї події не мав і не планував мати.

Також обвинувальний вирок суду обґрунтовано і низкою письмових доказів, зокрема даними протоколів за результатами проведення негласних слідчих дій від 21, 31 березня 2025 року, протоколів огляду, ідентифікації та вручення грошових коштів від 03 квітня 2025 року, протоколів обшуків від 03 квітня 2025 року, а також інших.

Дослідивши зазначені докази, надавши кожному з них окремо та всім доказам у сукупності належну оцінку з точки зору достатності й допустимості, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вчинення ОСОБА_7 інкримінованого йому кримінального правопорушення. Такий висновок суду є достатньо мотивованим і ґрунтується на даних, які належним чином перевірено в судовому засіданні та змістовно наведено у вироку, в тому числі на результатах перевірки доводів сторони захисту про те, що з боку органів досудового розслідування мала місце провокація (підбурювання) ОСОБА_7 до вчинення злочину.

Згідно із судовою практикою (постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду, ухвалені у провадженнях № 51-791км19, 51-7096км18, 51- 8747км18, 51-3205км23, 51-1683км23, 51-658км23) застосування особливих методів ведення слідства, зокрема агентурних методів, саме собою не може порушувати права особи на справедливий суд. Ризик провокації з боку працівників правоохоронних органів, викликаний указаними методами, означає, що їх використання повинно бути суворо регламентованим. Для застосування цих методів у правоохоронних органів мають бути докази на підтвердження аргументу схильності особи до вчинення злочину.

Для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів судова практика виробила змістовний та процесуальний критерії. Під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, а під процесуальним - наявність у суду можливості перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням принципів змагальності та рівності сторін.

Так, для встановлення факту провокації злочину визначальним є з`ясування питань: чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; чи було би скоєно злочин без втручання правоохоронних органів; чи були у правоохоронних органів об`єктивні дані про те, що особу було втягнуто у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою. Однак якщо правоохоронні органи лише долучилися до фіксації і розслідування на певному етапі розвитку подій, зокрема після подання особою заяви про вчинення злочину, то це свідчить про їх пасивну роль, яка проявилася лише у належній фіксації вчинюваного кримінального правопорушення.

Вказані вимоги узгоджуються з практикою ЄСПЛ, зокрема рішеннями у справах «Банніков проти Російської Федерації» від 04 листопада 2010 року, «Веселов та інші проти Російської Федерації» від 02 жовтня 2010 року, «Матановіч проти Хорватії» від 04 квітня 2017 року, «Раманаускас проти Литви» від 20 лютого 2018 року.

З матеріалів кримінального провадження випливає, що за повідомленням свідка ОСОБА_8 , яке підтвердив у судовому засіданні ОСОБА_7 , саме останній виступив ініціатором звернення до свідка з метою пошуку осіб для організації незаконного перетину ними державного кордону для заробітку на цих особах, що і стало підставою для звернення свідка ОСОБА_8 до СБУ для викриття незаконної діяльності засудженого та початку досудового розслідування. Надалі працівники поліції залучили до конфіденційного співробітництва ОСОБА_9 як особу, яка бажає скористатися послугами ОСОБА_7 з незаконного переправлення через державний кордон України.

З наявних у матеріалах провадження та досліджених судами протоколів НСРД не вбачається жодного впливу на ОСОБА_7 та провокації з боку ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . Навпаки, сам засуджений в ході зафіксованих розмов з ними активно підтримував бесіду та повідомляв деталі незаконного переправлення ОСОБА_9 через державний кордон України, контакти зазначених осіб відбувалися за обопільною згодою, у їх розмовах відсутні ознаки наполегливих угод, повторних пропозицій у відповідь на відмову, що свідчить про відсутність провокації злочину з боку правоохоронних органів, а застосовані оперативні заходи були формою пасивного документування злочинної поведінки.

Отже, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність в матеріалах кримінального провадження ознак, притаманних підбурюванню до вчинення злочину, а доводи захисника про протилежне відхиляє як безпідставні.

Стосовно доводів захисника про неправильну кваліфікацію дій засудженого за ч. 3 ст. 332 КК України, варто зауважити таке.

Так, кримінальна відповідальність за ч. 3 ст. 332 КК України настає за незаконне переправлення осіб через державний кордон України, зокрема, вчинене організованою групою або з корисливих мотивів.

З об`єктивної сторони це кримінальне правопорушення може проявлятися у чотирьох формах: 1) незаконне переправлення осіб через державний кордон України, 2) організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, 3) керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон України, 4) сприяння незаконному переправленню осіб через державний кордон України порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.

Із суб`єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом.

Незаконне переправлення осіб через державний кордон України - це дії особи, які полягають у забезпеченні перетинання (перевезення, переведення) державного кордону України іншими особами.

При цьому організація такого незаконного переправлення - це дії особи щодо розробки планів, визначення місця, часу незаконного переправлення, пошуку співучасників, створення організованої групи, її фінансування, озброєння тощо.

Для наявності у діях організатора незаконного переправлення осіб через кордон закінченого складу злочину не є обов`язковим факт перетину кордону особою, яка, згідно з планом, мала перетнути кордон, оскільки відповідальність для організатора настає вже за сам факт організації, керівництва та сприяння порадами, засобами тощо.

Під корисливим мотивом треба розуміти випадки, коли винний, здійснюючи незаконне переправлення через державний кордон України, мав на меті одержати у зв`язку з цим протиправні матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов`язків або досягти іншої матеріальної вигоди.

Щодо кримінальної відповідальності за ст. 190 КК України, то положення закону про кримінальну відповідальність визначають шахрайство як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою, де обман і зловживання довірою передбачені у ст. 190 КК як самостійні (альтернативні) способи вчинення шахрайства.

У свою чергу обман у намірах полягає у тому, що під час отримання майна з умовою виконання якого-небудь зобов`язання винна особа ще в момент заволодіння цим майном має на меті його привласнити, не виконуючи зобов`язання.

Для правильної кваліфікації кримінального правопорушення у цьому провадженні важливим є встановлення умислу засудженого, чи був він спрямований на об`єкт посягання - грошові кошти (чуже майно) шляхом шахрайства чи на отримання грошових коштів за незаконне переправлення особи через державний кордон України.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_7 обвинувачується в організації незаконного переправлення особи через державний кордон України, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, з корисливих мотивів.

З покладених в основу вироку доказів, зокрема показань свідків, даних протоколів за результатами НСРД випливає, що ОСОБА_7 систематично повідомляв ОСОБА_9 про порядок перетину кордону України в Республіку Молдова, а саме: про необхідність мати гідрокостюм, оскільки перетин буде через річку Дністер; подальші дії після перетину; те, що він співпрацював з начальником зміни серед прикордонників на ім`я « ОСОБА_10 », який мав організувати півгодинний коридор для безперешкодного перетину кордону; речі, які потрібно з собою брати; вартість оплати такої послуги та розподіл грошей, а також момент передачі їх ОСОБА_7 . Крім того, ОСОБА_7 в ході розмови з особою на ім`я « ОСОБА_10 » оговорював розподіл винагороди за перетин державного кордону .

Отже, з урахуванням зазначених дій ОСОБА_7 з підготовки перетину державного кордону з визначенням часу та місця такого перетину, сум винагороди та її розподіл, залучення інших осіб, все це свідчить, що умисел засудженого був спрямований саме на отримання грошових коштів за організацію незаконного переправлення особи через державний кордон України, а не шахрайське заволодіння коштами за неіснуючу послугу.

Таким чином, у вироку суду наведено конкретні обставини та спосіб вчинення ОСОБА_7 організації незаконного перетину державного кордону України, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, з корисливих мотивів, тобто кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, а обставина того, що жодну особу, яку він намагався незаконно переправити через державний кордон України, не переправлено, не впливає на кваліфікацію його дій за цією частиною статті.

Що стосується доводів захисника стосовно недопустимості доказів у зв`язку з порушенням ст. 290 КПК України, то вони були предметом ретельної перевірки судів попередніх інстанцій та визнані неспроможним. Із цим погоджується і колегія суддів, виходячи з такого.

Стаття 290 КПК України забезпечує реалізацію одного з елементів права на справедливий суд, а саме права на достатні час і можливості, щоб відстоювати свою позицію під час судового розгляду. Це право передбачає можливість отримати доступ до матеріалів, які сторона має намір використати в суді. Крім того, сторона захисту має право на доступ також до матеріалів, які сторона обвинувачення не має наміру використовувати, що дасть можливість використати їх стороні захисту для відстоювання своєї позиції і обґрунтування своїх доводів. Для цього ст. 290 КПК України передбачає відповідну процедуру відкриття матеріалів після завершення досудового розслідування, а також на наступних етапах провадження.

Хоча за загальним правилом процесуальні рішення, які стали підставою для проведення НСРД, мають бути відкриті стороні захисту після завершення досудового розслідування, однак це не виключає можливості їх надання під час розгляду справи в суді. Саме собою відкриття цих рішень у суді не може бути підставою для визнання результатів НСРД недопустимими доказами. У такому випадку суд має забезпечити стороні захисту достатній час і реальну можливість ефективно здійснювати захист та наводити під час судового розгляду свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД. Оцінивши доводи сторін стосовно процесуальних підстав для проведення НСРД, суд приймає рішення щодо допустимості їх результатів.

Так, матеріалами справи встановлено, що ухвалою слідчого судді Вінницького апеляційного суду від 26 березня 2025 року надано дозвіл на проведення негласних слідчих дій щодо ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

Обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12025020000000474 від 21 березня 2025 року за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, складено та затверджено 25 червня 2025 року.

Згідно з листом голови Вінницького апеляційного суду від 09 липня 2025 року № 34/152/2025, адресованим заступнику керівника Вінницької обласної прокуратури, 08 липня 2025 року експертна комісія з питань таємниць Вінницького апеляційного суду розглянула та задовольнила клопотання заступника керівника Вінницької обласної прокуратури від 23 червня 2025 року № 09/2-1779т про розсекречення матеріальних носіїв інформації у кримінальному провадженні № 12025020000000474. Рішенням експертної комісії з питань таємниць Вінницького апеляційного суду скасовано грифи секретності ухвал слідчого судді Вінницького апеляційного суду від 26 березня 2025 року № 0-996-т, від 24 квітня 2025 року № 0-1299т і надано матеріальним носіям інформації реквізит «Розсекречено», одночасно надіслано вказані ухвали про дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні № 12025020000000474 для використання в доказуванні під час судового розгляду.

З наведеного випливає, що сторона обвинувачення вжила всіх заходів для розсекречення вказаних документів, звернувшись із таким клопотанням до Вінницького апеляційного суду до затвердження обвинувального акта, проте їх розсекречення відбувалося пізніше. Надалі вказана ухвала була відкрита стороні захисту, чого не заперечували в судовому засіданні ні засуджений, ні захисник.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6847/15-к (провадження № 13-43кс19), якщо сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі і процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоновано їх проведення.

Отже, суди детально вивчили ситуацію, яка виникла в цьому кримінальному провадженні у зв`язку з неповним відкриттям стороні захисту матеріалів НСРД на етапі завершення досудового розслідування, та дійшли висновку про те, що сторона обвинувачення підтвердила вжиття всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення відповідних процесуальних документів, а стороні захисту була забезпечена можливість довести перед судом свої аргументи та надано для цього достатньо часу.

У підсумку слід зазначити, що, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази в їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, з чим погоджується і колегія суддів касаційного суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК України винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, цей стандарт доведення винуватості ОСОБА_7 дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, які було досліджено судом, можливо дійти висновку про те, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо яких їй пред`явлено обвинувачення.

Також суд дотримався норм, установлених статтями 10 22 КПК України, створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом. Всі клопотання учасників процесу розглянуто відповідно до вимог закону.

При цьому доводи апеляційної скарги захисника суд апеляційної інстанції належним чином перевірив, в результаті чого надав аргументовану та мотивовану відповідь на вимоги його апеляційної скарги.

Ухвала апеляційного суду відповідає приписам ст. 419 КПК України, її законність сумнівів у колегії суддів не викликає.

У зв`язку з тим, що суд касаційної інстанції не знаходить підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_7 з ч. 3 ст. 332 КК України на ч. 3 ст. 190 КК України, доводи захисника щодо призначення засудженому покарання за вказаними нормами статей мають бути відхилені.

Водночас колегія суддів не вбачає підстав вважати явно несправедливим призначене місцевим судом ОСОБА_7 покарання за ч. 3 ст. 332 КК України, оскільки воно відповідає вимогам статей 50, 65 цього Кодексу.

З урахуванням викладеного касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 слід залишити без задоволення, а судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 25 вересня 2025 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2025 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 - без задоволення.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3