Постанова

Іменем України

25 червня 2021 року

м. Київ

справа № 643/6581/19

провадження № 61-17333св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6,

третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про виселення.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником квартири

АДРЕСА_1.

З 2004 року позивачка постійно мешкає за кордоном в США. У березні 2019 року ОСОБА_1 приїхала до своєї квартири

АДРЕСА_1, а там мешкають невідомі їй люди: чоловік, жінка та двоє дітей. Як їй стало відомо після розмови з ними, що вони є родичами сусідки - ОСОБА_7 (АДРЕСА_2), якій вона залишила ключі на випадок аварійних ситуацій. Чоловіка звати ОСОБА_2, його дружину ОСОБА_4, як вона зрозуміла з їх розмови.

Позивачка вказувала, що не надавала дозволу на самовільне зайняття її квартири, будь-яких договорів не укладала. На її прохання звільнити квартиру, почула відмову.

Позивачці, як власнику квартири спричинено моральної шкоди, яка полягає у неможливості користуватися та володіти квартирою, у душевних хвилюваннях за своє майно, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, розмір якої позивачка оцінила в сумі 20 000,00 грн.

ОСОБА_1 просила виселити ОСОБА_2, ОСОБА_9,

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири

АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та стягнути на її користь компенсацію моральної шкоди у сумі 20 000,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 30 січня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено у визначеному ЦПК України порядку, а судом не встановлено доказів на підтвердження проживання відповідачів у квартирі, що належить їй на праві власності, а як наслідок і порушення права користування та розпоряджання майном позивача. За відсутності достатніх на те підстав, судом не може бути констатовано перешкоджання у здійсненні ОСОБА_1 її права власності нерухомим майном, шляхом проживання у ньому відповідачів.

Постановою Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_10 задоволено частково.

Рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірна квартира фактично перебуває у володінні відповідачів без належних правових підстав, тому право власності позивача підлягає захисту, а

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Доказів того, що наразі в квартирі проживають неповнолітні діти ОСОБА_5 та ОСОБА_6 матеріали справи не містять та цей факт відповідачі не визнають, тому у задоволенні цих вимог апеляційний суд відмовив.

Апеляційний суд вважав, що правових підстав для відшкодування моральної шкоди немає, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів про те, що остання зазнала моральної шкоди.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

20 листопада 2020 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині задоволених позовних вимог, а рішення Ленінського районного суду міста Харкова від 30 січня 2020 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції проігноровано та зовсім не взято до уваги докази відповідачів, а саме роздруківки листування між ОСОБА_4 та позивачкою у "Viber", що підтверджує домовленість між ними з приводу проживання відповідачів у квартирі позивача та підтверджує обізнаність позивачки про проживання відповідачів у квартирі. Заявник вказує, що з липня 2019 року відповідачі проживають в іншій квартирі, яку винаймають. Крім того, заявник вказує, що матеріали справи не містять доказів самоправного зайняття квартири.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2020 року поновлено ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження постанови Харківського апеляційного суду від

07 жовтня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ленінського районного суду міста Харкова.

29 грудня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Постанова Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року оскаржується в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення.

В іншій частині постанова Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року не оскаржується, а тому відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не перевіряється.

Короткий зміст фактичних обставин справи

ОСОБА_1 є власником квартири

АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 серпня 2014 року та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 квітня 2019 року.

Звертаючись до суд уз цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що відповідачі самовільно, без її дозволу та відповідних правових підстав, зайняли її квартиру.

ОСОБА_1 звернулась до прокуратури Харківської області з відповідною заявою щодо протиправних дій з боку позивача, що підтверджується заявою від

21 березня 2019 року.

На підставі заяви ОСОБА_1 було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42019220000000256 від 04 квітня 2019 року, що підтверджується копією витягу з ЄРДР.

З матеріалів справи відомо, що постановою Харківського апеляційного суду від

05 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від

12 листопада 2020 року, у справі № 642/3198/19 у задоволені позову

ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання договору найму житла дійсним, стягнення моральної шкоди відмовлено.

Підставою заявлених позовних вимог ОСОБА_4 у справі № 642/3198/19 було те, що з ОСОБА_1 вони домовилися, що ОСОБА_4 разом із сім'єю, на правах наймача будуть проживати в її квартирі на умовах плати за комунальні послуги в рахунок оренди на невизначений термін. Крім того, вона з

ОСОБА_1 обговорили те, що свою квартиру позивач виставила на продаж та після її реалізації буде придбавати квартиру у новобудові, де необхідно буде провести ремонт, на що відповідач повідомила, аби позивач не хвилювалася та, що позивач зможе проживати в її квартирі тривалий час, а саме 2-3 роки, доки не владнає свої проблеми. Відповідач обіцяла по приїзду до Харкова укласти з позивачем договір найму квартири у письмовій формі. Таким чином,

ОСОБА_4 вважала, що між сторонами було укладено договір найму квартири на невизначений строк з умовою сплати орендної плати у вигляді оплати комунальних послуг за квартиру. Тобто вони досягли згоди за всіма істотними умовами договору і виконували його.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог по суті спору, апеляційний суд виходив з того, що наявні в матеріалах справи докази не містять відомостей, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами. Доказів того, що сторони погодили плату за користування житлом або строк його дії, матеріали справи не містять також. Суд апеляційної інстанції також додатково вказував, що не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину.

За правилами частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Частиною 1 статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 55 Конституції Україниправа та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому статтею 55 Конституції України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).

Статтями 317, 319 ЦК Українипередбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За положеннями частин 1 , 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом ", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За положеннями статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частиною 1 статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини 1 статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Стаття 109 ЖК України вказує, що виселення із жилих приміщень допускається з підстав, встановлених законом та в судовому порядку.

Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що права власника житлового будинку, квартири визначені статями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 , 2 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини 1 , 2 статті 89 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що спірна квартира фактично перебуває у володінні відповідачів без належних правових підстав, зробив правильний висновок про виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 із спірної квартири, оскільки право власності позивача підлягає захисту.

Посилання заявника н роздруківки листування у "Viber" не є належним та допустимим доказом на підтвердження укладення договору найму житла в розумінні статей 77, 78, 79, 80 ЦПК України, а тому такі аргументи заявника є безпідставними

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновком суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОСОБА_4 про виселення - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення в цій частині відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська