Постанова

Іменем України

30 червня 2020 року

м. Київ

справа № 727/9974/17

провадження № 61-40298св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Чернівецька міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Решетова Віктора Вікторовича на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 07 червня 2018 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Чернівецької міської ради про визнання права власності на самочинно збудований будинок та зведені надвірні споруди і будівлі.

На обґрунтування позову посилався на те, що він 29 березня 2017 року придбав земельну ділянку для ведення садівництва № НОМЕР_1, яка розташована у садівничому товаристві «Трикотажник» (далі - СТ «Трикотажник») на вул. Заставнянській у м.Чернівцях. На зазначеній земельній ділянці він побудував садовий будинок літ. «Б», площею 79,10 кв. м, сарай літ. «В», площею 11,7 кв. м, та гараж літ. «Г», площею 15,9 кв. м. Дозвіл на виконання будівельних робіт відповідно до статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» він не отримував. Під час проведення будівельних робіт дотримані архітектурні, будівельні, санітарні норми, права інших осіб зазначеним будівництвом не порушені.

З урахуванням наведеного просив визнати за ним право власності на садовий будинок літ. «Б», площею 79,10 кв. м, сарай літ. «В», площею 11,7 кв. м, та гараж літ. «Г», площею 15,9 кв. м, які знаходяться на земельній ділянці АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 16 березня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач збудував будинок на земельній ділянці з цільовим призначенням для садівництва, проте у встановленому законом порядку не змінив цільове призначення зазначеної земельної ділянки, а тому позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 07 червня 2018 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 16 березня 2018 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що декларація про готовність спірних об`єктів до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не розглядалася та не приймалось рішення про її реєстрацію або повернення, а тому позов про визнання права власності за позивачем на спірне нерухоме майно є безпідставним та не підлягає задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Решетов В. В. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позову та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не навів своїх аргументів на доводи апеляційної скарги про те, що відмова суду першої інстанції в задоволенні позову є непропорційним втручанням у права позивача на визнання за ним права власності на самочинне будівництво. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи порушив принцип змагальності та диспозитивності, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову, проте Чернівецька міська рада не оскаржувала зазначене рішення, вважаючи його законним та вмотивованим, та посилався на аргументи, які не висловлювались Чернівецькою міською радою, як на підставу для невизнання позову. Зазначає, що позивач дотримався всіх вимог для отримання позитивного рішення щодо визнання права власності на самочинно збудований садовий будинок, які передбачені статтею 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відсутність проєктної документації на будівництво зазначеного будинку свідчить про те, що він є самочинно збудований, а тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми статті 376 ЦК України. Суд апеляційної інстанції помилково зазначив про те, що декларація про готовність спірних об`єктів до експлуатації органом державного архітектурного контролю не розглядалась та не приймалось рішення про її реєстрацію або повернення. Таке твердження суперечить встановленим обставинам справи, оскільки представник позивача звернувся із заявою про прийняття в експлуатацію самочинно збудованого спірного садового будинку, однак Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Чернівецької міської ради відмовила у прийнятті в експлуатацію спірних приміщень та запропонувала звернутись до суду. Крім того, суд помилково застосував частину третю статті 376 ЦК України, оскільки він побудував спірний будинок на власних земельних ділянках, а тому зазначена норма до спірних правовідносин не застосовується.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у вересні 2018 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо немає підстав для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 29 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0668 га, кадастровий номер 7310136300:24:001:1842, № НОМЕР_1, яка розташована у АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для ведення садівництва (а. с. 6-7).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності від 30 березня 2017 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки № НОМЕР_1 , площею 0,0668 га для ведення садівництва (а. с.13).

Згідно з витягом з Державного реєстру земельного кадастру про земельну ділянку ОСОБА_1 є власником земельної ділянки НОМЕР_2, площею 0,0547 га, у АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для ведення садівництва (а. с. 94).

На зазначених земельних ділянках позивач самочинно побудував садовий будинок літ. «Б», площею 79,10 кв. м, сарай літ. «В», площею 11,7 кв. м та гараж літ. «Г» площею 15,9 кв. м, що підтверджується технічним паспортом від 21 червня 2017 року, виготовленим КВП «Трейд Кволіті енд Консалтінг» (а. с. 8-12).

Відповідно до технічного висновку, складеного Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно-вишукувальний інститут «Чернівціаргопроект», основні несучі конструкції збудованого садового будинку літ. «Б», сараю літ. «В», гаража літ. «Г» у СТ «Трикотажник» на ділянках, № НОМЕР_2, НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 знаходяться у задовільному санітарно-технічному стані та придатні для подальшої експлуатації (а. с. 3-5).

Згідно з висновком експерта від 23 лютого 2018 року № 18022, сарай літ. «В» на земельній ділянці № НОМЕР_1 , яка розташована у АДРЕСА_1 , відповідає вимогам пункту 3,25 ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» щодо відстані до межі сусідньої земельної ділянки від найбільш виступаючої конструкції стіни та не порушує прав власників суміжних земельних ділянок (а. с. 66-72).

Також суди встановили, що у позивача немає дозволів, виданих органом державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт та належно затверджених проєктів або будівельних паспортів на спірні самочинно збудовані об`єкти.

06 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Інспекції державного архітектурного будівельного контролю Чернівецької міської ради із заявою про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта та видачу сертифіката (а. с. 46).

Листом Інспекції від 27 жовтня 2017 року № Р-459/181/153-17 на заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 повідомлено про те, що на час розгляду звернення законодавство не передбачає механізму та умов прийняття в експлуатацію самочинно збудованих об`єктів (а. с. 48).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 331 ЦК України визначає загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

Відповідно до статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проєктування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проєктувальником вихідних даних; 2) розроблення проєктної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проєктної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що слугують умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

Разом з цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Виходячи зі змісту статей 331, 375, 376, 380 ЦК України, правовою підставою визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на підставі частини п`ятої статті 376 ЦК України може бути не лише відсутність порушення прав інших осіб таким визнанням, а й встановлення судом відповідності такого об`єкта архітектурним, будівельним, санітарним, екологічним та іншим нормам і правилам.

Тому, вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити всі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та правил істотними.

При вирішенні позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно суд має виходити з того, що право на виконання будівельних робіт виникає у забудовника лише за наявності документів, які надають право виконувати будівельні роботи, та передбачених статтями 27, 29-31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт (статті 34, 37 цього Закону).

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461 (далі - Порядок), прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Відповідно до статей 26, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», пунктів 2, 9, 13, 19 Порядку декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підтвердженням замовника того, що об`єкт, який будувався, вже збудований (закінчений будівництвом) та готовий до експлуатації і її реєстрація державним органом, та є визнанням завершення будівництва, у відповідності із технічними умовами, будівельними нормами та положеннями законодавства, що регулює будівництво та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості, і дає підстави для набуття права власності через здійснення державної реєстрації.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Такий висновок висловив Верховний Суд у постановах: від 18 грудня 2018 року у справі № 450/2307/15-ц (провадження № 61-5287св18), від 28 травня 2020 року у справі № 718/785/17 (провадження № 61-41920св18).

Встановивши, що декларація про готовність спірного об`єкта до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не розглядалась та рішення про її реєстрацію або повернення не приймалось, а отже, спірне будівництво не введено в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що оскаржуваним судовим рішенням порушено право позивача на визнання за ним права власності на самочинне будівництво є безпідставними, оскільки законодавством встановлений порядок введення в експлуатацію об`єктів будівництва та в подальшому їх державну реєстрацію, якого позивач не дотримався.

Заявник посилається на дотримання всіх умов для позасудового вирішення питання введення в експлуатацію об`єкта самочинного будівництва, що бездіяльність органу влади не може лягати тягарем на громадян (справа «Рисовський проти України», рішення від 20 жовтня 2011 року).

Проте у цій справі декларація про готовність спірного об`єкта до експлуатації органом державного архітектурно-будівельного контролю не розглядалася, а зі змісту наданого прозивачем листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 27 жовтня 2017 року № Р-459/181/153-17 вбачається, що предметом розгляду була заява, а не декларація (а. с. 48).

Заявник не позбавлений права оскаражити бездіяльність органу державного архітектурно-будівельного контролю з питання розгляду декларації про готовність спірного об`єкта до експлуатації.

Водночас суди не можуть підміняти органи державного архітектурно-будівельного контролю, у разі, якщо ті не розглядали декларацію про готовність об`єкта до експлуатації.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом принципу змагальності та диспозитивності. Так, на думку заявника, апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у позові з інших підстав, не врахував, що відповідач рішення суду першої інстанції не оскаржував, а апеляційний суд в основу нового рішення поклав аргументи, які відповідач не наводив.

Проте відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм матеріального та процесуального права, незгоди з встановленими фактичними обставинами у справі, переоцінки певних доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» рішення від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Решетова Віктора Вікторовича залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 07 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

С. О. Погрібний