Постанова

Іменем України

30 січня 2023 року

м. Київ

справа № 760/29920/18

провадження № 61-1106св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Відділ з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Журавльова Максима Миколайовича в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року у складі колегії суддів Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за участю третьої особи - Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовну заяву мотивували тим, що 01 червня 1973 року Виконавчий комітет Київської міської ради депутатів трудящих видав ОСОБА_5 ордер № Г 211886 на квартиру АДРЕСА_1 . До ордера були включені син ОСОБА_6 та донька ОСОБА_7 . Квартира неприватизована, відповідальним квартиронаймачем є ОСОБА_1 .

Надалі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 змінили прізвища на « ОСОБА_5 » та « ОСОБА_6 » відповідно.

Зазначили, що у 1991 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюб, у якому народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У спірній квартирі з 1992 році зареєстрована відповідач - ОСОБА_3 , проте у квартиру вона не вселялась, її особистих речей в ній немає, участі в утриманні спірного житлового приміщення ОСОБА_3 не приймає.

Також послалися на те, що відповідач ОСОБА_4 був зареєстрований у спірній квартирі у 2010 році, однак квартиру не вселявся, його особистих речей в квартирі немає, участі в її утриманні він не приймає.

Зауважили, що шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвали 16 червня 2009 року.

Виходять з того, що реєстрація відповідачів у спірній квартирі перешкоджає в реалізації ними свого права на приватизацію житла. Крім того, вони вимушені вносити кошти за утримання будинку та прибудинкової території за відповідачів.

Просили суд визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 з підстав, передбачених статтями 71 72 ЖК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 29 березня 2022 року Солом`янський районний суд м. Києва у позові відмовив.

Рішення місцевий суд мотивував відсутністю підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, зокрема, за відсутності доказів щодо наявності іншого житла у відповідачів.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 02 грудня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 24 травня 2021 року скасував, ухвалив у справі нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив.

Визнав ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнув з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 1 762,00 грн сплаченого судового збору.

Стягнув з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 по 1 762,00 грн сплаченого судового збору.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що відповідачі без поважних причин понад шість місяців не проживають за місцем реєстрації.

Зазначив, що відповідачі не намагалися вселитися у спірну квартиру, до відповідних органів не звертались з приводу відмови позивачів у їх вселенні, не надали доказів того, що не проживання у квартирі обумовлено неправомірними діями позивачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 року до Верховного Суду, адвокат Журавльов М. М. в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження адвокат Журавльов М. М. в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначив неврахування висновку щодо застосування статей 71 72 ЖК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц.

Касаційну скаргу мотивував тим, що відповідачі не проживали у квартирі за відсутністю необхідної житлової площі, позивачі не довели факту відсутності поважних причин не проживання відповідачів у квартирі, а навпаки після одруження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за домовленістю проживали у батьків ОСОБА_3 .

У лютому 2022 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_3 , ОСОБА_4 просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суд апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що 01 червня 1973 року Виконавчий комітет Київської міської ради депутатів трудящих видав ОСОБА_5 ордер № Г 211886 на квартиру АДРЕСА_1 . До ордера були включені її син ОСОБА_6 та донька ОСОБА_7 (а.с. 8).

Ця квартира неприватизована, відповідальним квартиронаймачем є ОСОБА_1

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 змінили прізвища на « ОСОБА_5 » та « ОСОБА_6 » відповідно (а. с. 9, 10).

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у 1991 році уклали шлюб, від якого мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 6).

Шлюб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвали 16 червня 2009 року (свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , а. с. 11).

Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва за період з 01 січня 1992 року до 29 жовтня 2019 року у квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та відповідачі - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (а. с. 120).

У відповіді Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 08 грудня 2020 року, наданої на запит суду, зазначено, що за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 - з 10 липня 1973 року до 27 квітня 2017 року, з 18 липня 2017 року до сьогодні; ОСОБА_2 - з 21 серпня 1990 року до сьогодні; ОСОБА_3 - з 27 лютого 1992 року до сьогодні; ОСОБА_4 - з 01 травня 1994 року до сьогодні; ОСОБА_10 - з 30 серпня 2001 року до 27 квітня 2017 року; ОСОБА_11 - з 22 квітня 2008 року до 27 квітня 2017 року (а. с. 178).

У спірну квартиру відповідачі не вселялись, їх особистих речей в квартирі немає, участі в її утриманні останні не приймають.

Згідно із актами від 12 жовтня 2018 року, ОСОБА_3 не проживає в квартирі АДРЕСА_1 протягом 26 років, а ОСОБА_4 - протягом 8 років (а. с. 12, 13).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачі без поважних причин понад шість місяців не проживають за місцем реєстрації.

Відповідачі не намагалися вселитися у спірну квартиру, до відповідних органів не зверталися з приводу відмови позивачів у їх вселенні, не надали доказів того, що не проживання у квартирі обумовлено неправомірними діями позивачів.

Верховний Суд погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування висновку щодо застосування статей 71 72 ЖК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц.

Ця підстава не знайшла підтвердження у справі.

Так, Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, на яку послався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, зазначив, що згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Верховний Суд виходить з того, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.

У постанові від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, на яку посилався заявник як на приклад неоднакового застосування норм права, Верховний Суд дійшов висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

За таких обставин, врахувавши поважність причин відсутності особи у спірній квартирі понад 6 місяців, а також відсутність у відповідача іншого житла, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову.

Проте на відміну від цих справ, у справі, що переглядається, апеляційний суд установив, що відповідачі не надали жодних доказів на підтвердження вчинення їм перешкод у проживанні у спірній квартирі.

З відповідними вимогами про усунення перешкод у користуванні квартирою або вселення до суду ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не звертались.

Відповідач ОСОБА_3 факт не проживання у спірній квартирі не заперечувала та пояснила, що не проживання у спірній квартирі було результатом їхньої домовленості, оскільки після одруження з ОСОБА_2 вони спочатку проживали у її батьків за адресою: АДРЕСА_3 , а потім до часу фактичного припинення шлюбних відносин за адресою: АДРЕСА_4 .

Ці обставини свідчать про те, що спірна квартира не є єдиним житлом відповідачів.

За таких обставин визнання відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування спірним будинком не може вважатись порушенням їх права на житло, оскільки фактично за вказаною адресою вони не проживають і не проживали з часу реєстрації добровільно та свідомо, що свідчить про втрату інтересу до цього житла.

Тому апеляційний суд правильно вважав, що наявні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним майном як житлом.

Отже, відсутні підстави стверджувати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що находиться за межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

Оскільки касаційну скаргу слід залишити без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Журавльова Максима Миколайовича в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська