Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.11.2023 року у справі №638/18026/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 638/18026/19

провадження № 61-6272св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Білоконь О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Луценко Вікторія Сергіївна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Галина Іванівна, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Турутя Захар Олегович,на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2021 року у складі судді Цвірюка Д. В. та постанову Полтавського апеляційного суду

від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником житлового будинку

літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що розташований на

АДРЕСА_1 . 05 лютого 2008 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів на суму 4 166 250 грн, які він насправді не отримував. При цьому на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики він на підставі договору іпотеки від 05 лютого 2008 року передав в іпотеку належний йому житловий будинок. Вказує, що ОСОБА_3 звернула стягнення на предмет іпотеки та 29 березня 2016 року зареєструвала за собою право власності на належний йому будинок. 21 листопада 2016 року зазначену квартиру ОСОБА_3 подарувала на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 , а ОСОБА_5 - ОСОБА_2 .

Зазначав, що він не був повідомлений ОСОБА_3 про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, жодної кореспонденції з цього приводу не отримував, а тому остання не мала права звертати стягнення на предмет іпотеки та у подальшому відчужувати нерухоме майно на користь третіх осіб.

Посилаючись на викладене, позивач просив витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що розташований на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня

2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 будинок АДРЕСА_1 .

Зареєстровано право власності на вказаний будинок в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 .

Судові рішення мотивовані тим, що власником спірного нерухомого майна є позивач у справі, житловий будинок вибув з володіння останнього поза його волею, тому суди дійшли висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України та витребувати з володіння ОСОБА_2 спірний житловий будинок. Такий висновок суд зробив виходячи із того, що реєстрація права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_3 відбулася із порушенням вимог чинного законодавства, оскільки позивача не було належним чином повідомлено про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, а тому відповідно подальше відчуження майна цього майна є незаконним.

Крім того, суди виходили із того, що право власності за ОСОБА_3 було зареєстровано на виконання постанови Харківського адміністративного суду від 27 січня 2016 року у адміністративній справі

№ 820/11150/15 про задоволення позову ОСОБА_3 про скасування рішення державного реєстратора про відмову у здійсненні державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, однак ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2018 року зазначену постанову визнано нечинною у зв`язку із відмовою ОСОБА_3 від позову та закрито провадження у справі.

В частині вимоги про реєстрацію за позивачем права власності на спірний житловий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові, таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

До Верховного Суду ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що звернення стягнення на належний позивачу житловий будинок відбулося у зв`язку із невиконанням останнім умов договору позики щодо повернення коштів кредитору на підставі договору іпотеки, який є чинним та не визнавався судом недійсним. Обставини щодо укладення між позивачем та ОСОБА_3 договору позики та іпотеки та невиконання позивачем своїх обов`язків за договором позики встановлені судовими рішеннями у справі № 638/2648/17 за позовом ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_3 та визнання недійсними договорів дарування спірного житлового будинку, а тому в силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України ці обставини не доказуються.

Суди не звернули уваги на наявність волі позивача на вибуття спірного майна із його власності, яку виражено у договорі іпотеки в частині можливості іпотекодержателя задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, визнавши за собою право власності на майно, а тому відсутні підставі для витребування майна на підставі статті 388 ЦПК України.

Крім того, позивач звернувся до суду із позовом поза межами позовної давності, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося

25 березня 2016 року, а позов ОСОБА_1 подав лише 21 листопада

2019 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 10 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 лютого 2008 року за договором купівлі-продажу, що був посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу

Єніною Л. В., ОСОБА_1 придбав у ОСОБА_9 у власність житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 . Ціна продажу житлового будинку з надвірними будівлями за домовленістю сторін визначається 878 705 грн.

Цього самого дня, а саме 05 лютого 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу

Єніною Л. В., та зареєстрований у реєстрі за № 1064.

Відповідно до пункту 1 цього договору, боржник ОСОБА_1 позичив у кредитора ОСОБА_3 4 166 250 грн, що сторони на день укладання цього договору домовились рахувати як еквівалент 825 000 доларів США, які зобов`язується повернути до 01 жовтня 2008 року, згідно з умовами договору позики грошей, укладеному 28 січня 2008 року між кредитором та боржником у простій письмовій формі.

Згідно пункту 2 іпотечного договору, на забезпечення виконання зобов`язання, що викладено у пункті 1 цього договору, укладається договір іпотеки. Предмет іпотеки є житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою

АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 3 цього договору, вказане нерухоме майно є власністю іпотекодавця і належить йому на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого Єніною Л. В., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу,

05 лютого 2008 року за реєстровим номером № 1019 та зареєстрованого у комунальному підприємстві «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» 05 лютого 2008 року.

Згідно із пунктом 12 іпотечного договору, у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов`язання до 01 жовтня 2008 року, сторони домовились про наступне. Протягом трьох місяців сторони здійснюють сумісну продажу заставленого нерухомого майна за ціною, що визначається за згодою між іпотекодержателем та іпотекодавцем, а в разі, якщо продаж не буде здійснено у вище вказаний термін, цей договір передбачає перехід права власності на житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 до іпотекодержателя та є правовою підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно, що вказане вище у відповідності до умов цього договору протягом одного місяця сторони складають акт приймання-передачі.

26 січня 2015 року ОСОБА_3 звернулась із заявою, посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу

Малаховою Г. І. 26 січня 2015 року, в якій вказала про порушення умов договору позики грошових коштів, укладеного 05 лютого 2008 року, та вимагала у останнього сплатити борг у тридцятиденний строк.

Як слідує із свідоцтва приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Малахової Г. І. від 06 березня 2015 року, ця заява була направлена через поштове відправлення рекомендованим листом з описом вкладення цінного листа зі зворотнім повідомленням про вручення на адресу: АДРЕСА_2 (а. с. 68, 72,

т. 2)

Із копії зворотного повідомлення вбачається, що цей лист ОСОБА_1 вручений не був.

Згідно з копією паспорта ОСОБА_1 , позивач з листопада 2012 року зареєстрований та проживає за адресою:

АДРЕСА_3 .

ОСОБА_3 двічі зверталась до реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції із заявами з приводу реєстрації за нею права власності на житловий будинок, розташований за адресою:

АДРЕСА_1 в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

01 липня 2015 року та 20 серпня 2015 року державними реєстраторами прав на нерухоме майно ОСОБА_10 та ОСОБА_11 . Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України прийняті рішення

№ №22512840, 23799006 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень у зв`язку з неподанням ОСОБА_3 вимоги про виконання порушеного зобов`язання у тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також документу, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 27 січня

2016 року (справа № 820/11150/15) адміністративний позов

ОСОБА_3 до Харківського міського управління юстиції Харківської області, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, третя особа - ОСОБА_1 , про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Хафусової В. В. Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України від 20 серпня 2015 року № 23799006 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень за заявою реєстраційний № 12633924 від 03 серпня 2015 року для проведення державної реєстрації права власності, форма власності приватна, на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .

Зобов`язано Харківське міське управління юстиції розглянути заяву ОСОБА_3 і документи та здійснити державну реєстрацію права власності на житловий будинок літ. «Ж-2» загальною площею 352 кв. м та житловою площею 138 кв. м з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 .

Постанову суду мотивовано тим, що 26 січня 2015 року ОСОБА_3 направляла на адресу іпотекодавця через приватного нотаріуса вимогу про погашення боргу за договором позики у тридцятиденний строк і цю вимогу приватний нотаріус передав 27 січня 2015 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом, а тому суд вважав, що ОСОБА_3 виконала вимоги Закону України «Про іпотеку» та умови договору іпотеки, шляхом направлення вимоги про усунення порушень на адресу іпотекодавця, погоджену ним у договорі іпотеки.

29 березня 2016 року державним реєстратором Михайловою Я. О. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ОСОБА_3 на підставі дубліката іпотечного договору.

21 листопада 2016 року були укладені три договору дарування спірного будинку: ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 , ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 , ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 спірний житловий будинок.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду

від 09 листопада 2018 року у справі № 820/11150/15 було прийнято відмову ОСОБА_3 від адміністративного позову до Харківського міського управління юстиції Харківської області, Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Визнано нечинною постанову Харківського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, провадження у справі закрито.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 лютого

2018 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року, (справа № 638/2648/17), відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора Михайлової Я. О., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2, треті особи: Харківська районна державна адміністрація Харківської області (далі - Харківська РДА Харківської області), приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Луценко В. С., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на житловий будинок, визнання договорів дарування житлового будинку недійсними, визнання права власності на житловий будинок та вселення.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що державна реєстрація права власності за ОСОБА_3 проведена з порушенням вимог закону, без належного повідомлення його як іпотекодавця про усунення порушень основного зобов`язання та намір звернути стягнення на предмет іпотеки, що свідчить про вибуття майна із власності поза його волею та незаконність подальшого відчуження цього майна.

З такими доводами погодилися суди попередніх інстанцій, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 .

2.Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17).

Таким чином, право на витребування майна у добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.

Предмет доказування у справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача не з його волі, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

Отже, на підтвердження наявності у нього суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, позивач за віндикаційним позовом повинен надати суду відповідні докази, що підтверджують його права титульного володільця на зазначене майно, факт вибуття такого майна з його володіння поза його волею, наявність майна в натурі у володінні відповідача та відсутність у відповідача правових підстав для володіння цим майном.

Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили із того, що позивач довів належними та допустимими доказами те, що нерухоме майно - житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що розташований на АДРЕСА_1 , вибув із власності позивача не з його волі.

Зазначений висновок судів є правильним з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 зазначеного Закону).

У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня

2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи

на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» норми

статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Отже, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 310/2400/18, провадження

№ 61-21539св19, від 07 грудня 2022 року у справі № 522/18222/19, провадження № 61-6444св22 та у багатьох інших.

Згідно із пунктом 12 іпотечного договору, у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов`язання до 01 жовтня 2008 року, сторони домовились про наступне. Протягом трьох місяців сторони здійснюють сумісну продажу заставленого нерухомого майна за ціною, що визначається за згодою між іпотекодержателем та іпотекодавцем, а в разі, якщо продаж не буде здійснено у вище вказаний термін, цей договір передбачає перехід права власності на житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 до іпотекодержателя та є правовою підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно, що вказане вище у відповідності до умов цього договору протягом одного місяця сторони складають акт приймання-передачі.

Таким чином сторони іпотечного договору передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки.

Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини третьої статті 10 цього Закону державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Державним реєстратором є, зокрема, нотаріус.

Згідно з частиною першої статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

За змістом статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Згідно з пунктом 53 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції, чинній на час прийняття державним реєстратором рішення від 29 березня 2016 року), для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв`язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, подається, зокрема, документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Відповідно до пункту 57 Порядку для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Із наведеного слідує, що обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18 (провадження № 11-474апп19) та 19 травня 2020 року у справі

№ 644/3116/18 (провадження№ 14-45цс20), від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22).

У справі, яка переглядається, суди установили, що 26 січня 2015 року через приватного нотаріуса Малахової Г. І. ОСОБА_3. на адресу іпотекодавця ОСОБА_1 направила вимогу про усунення порушень договору позики від 05 лютого 2008 року. Проте у справі відсутні докази вручення вимоги боржнику. Відповідно до матеріалів справи поштове відправлення повернулося без вручення адресату, що було перешкодою у вчиненні державним реєстратором реєстраційної дії щодо переходу права власності до іпотекодержателя (а. с. 68, 71, т. 2).

Верховний Суд вважає, що наявне у матеріалах справи свідоцтво приватного нотаріуса Малахової Г. І. від 06 березня 2015 року про передання зазначеної вимоги іпотекодавцю 27 січня 2015 року не може бути доказом отримання позивачем цієї вимоги, оскільки не підтверджується наявними у матеріалах справи доказами. Приватний нотаріус 26 січня 2016 року направляв позивачу вимогу про усунення порушень на адресу: АДРЕСА_2 , тоді як відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання позивач з 12 грудня 2012 року зареєстрований за іншою адресою: АДРЕСА_3 , що також свідчить про неможливість отримання позивачем кореспонденції за останньою адресою.

Колегія суддів враховує, що постанову Харківського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, якою задоволено адміністративний позов ОСОБА_3 та встановлено, що

ОСОБА_3 виконала вимогу закону щодо направлення іпотекодавцю вимоги про усунення порушень та отримання останнім цієї вимоги, ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2018 року визнано нечинною у зв`язку із відмовою ОСОБА_3 від позову.

Отже, ці обставини підлягали доведенню у цій справі, що зі сторони відповідачів зроблено не було.

Установивши, що реєстрація права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_3 відбулася із порушенням вимог чинного законодавства щодо належного повідомлення іпотекодавця про усунення порушень основного зобов`язання, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про незаконність подальшого відчуження майна ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 , а ОСОБА_5 - ОСОБА_2

Верховний Суд зазначає, що порушення порядку звернення стягнення на предмет іпотеки щодо належного повідомлення іпотекодавця про усунення порушень основного зобов`язання свідчить про вибуття майна із власності ОСОБА_1 поза його волею.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та витребування спірного майна від чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Посилання у касаційній скарзі на наявність волі позивача на вибуття майна із його власності є помилковими, оскільки саме по собі застереження у договорі іпотеки про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом реєстрації права власності на майно за іпотекодержателем, без додержання вимог закону при такому зверненні стягненні, не є вираженням волі іпотекодавця на вибуття майна із власності.

Посилання у касаційній скарзі на те, що у справі № 638/2648/17 були встановлені обставини правомірності проведеної державним реєстратором реєстраційної дії щодо переходу права власності на предмет іпотеки до ОСОБА_3 , що на думку відповідача мають преюдиційне значення, є помилковими.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі

№ 820/17548/14 (адміністративне провадження № К/9901/9245/18) зазначено, що преюдиціальні факти потрібно відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. Адже преюдиціальні факти - це явища дійсності, істинність яких вже була встановлена у рішенні, що виключає необхідність їх повторного з`ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оціночне судження, зроблене судом в процесі співставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.

В іншій постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17

(провадження № 61-26396св18) Верховний Суд зробив висновки про те, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини. Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.

Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 лютого

2018 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року (справа № 638/2648/17), відмовлено у задоволенні зазначеного позову з тих підстав, що реєстрація права власності спірного житлового будинку за ОСОБА_3 відбулася відповідно до вимог закону, підстави для визнання недійсними наступних правочинів з відчуження спірного нерухомого майна відсутні.

Разом з тим, у зазначеній справі не було встановлено обставин отримання іпотекодавцем вимоги про усунення порушень, як обов`язкової умови при перереєстрації права власності на предмет іпотеки, а тому судові рішення у справі у справі № 638/2648/17 не мають преюдиційного значення для цієї справи, а зроблена у цих рішеннях оцінка певному факту щодо правомірності реєстраційної дії не є обов`язковою для суду.

Щодо доводів касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

У постанові Верховного суду України від 06 листопада 2013 року у справі

№ 6-116цс13 зазначено, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Судами попередніх інстанцій установлено і відповідачем не спростовано, що про порушення своїх прав на спірне нерухоме майно позивачу стало відомо лише 04 січня 2017 року, що підтверджується судовими рішеннями слідчих суддів, так і витягом з ЄРДР, в яких зазначено дату вчинення кримінальних правопорушень відносно позивача та його майна (04 січня 2017 року) (а. с. 208-213, т. 2).

Доказів, що позивачу могло бути відомо про вибуття із власності спірного майна раніше за 04 січня 2017 року відповідачем не надано.

Отже, звернувшись до суду із цим позовом листопаді 2019 року позивач не пропустив трирічну позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Турутя Захар Олегович, залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Білоконь

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

А. С. Олійник

С. О. Погрібний