Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 185/9722/21

провадження № 61-8625св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Богданівської сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року в складі судді Болдирєвої У. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року в складі колегії суддів Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Богданівської сільської ради Павлоградського району Дніпропетровської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до укладеного з відкритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ВАТ КБ «ПриватБанк»), назву якого змінено на АТ КБ «ПриватБанк», кредитного договору від 28 березня 2008 року ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 8 700 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення кредиту 28 березня 2028 року. Кредитні зобов`язання були забезпечені договором іпотеки від 28 березня 2008 року, згідно з яким ОСОБА_1 передав в іпотеку банку будинок загальною площею 62,9 кв. м на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 не виконав належним чином зобов`язання щодо повернення кредиту, тому станом на 06 вересня 2021 року утворилась заборгованість у розмірі 11 964,18 дол. США, яка складається з: 4 300,53 дол. США - тіло кредиту; 3 513,58 дол. США - проценти; 173,52 дол. США - комісія; 3 976,55 дол. США - пеня. З метою досудового врегулювання спірних правовідносин, враховуючи статтю 40 Закону України «Про іпотеку», банк направив на адресу боржника письмову вимогу про добровільне звільнення будинку, яка залишена поза увагою.

На підставі викладеного АТ КБ «ПриватБанк», з урахуванням уточнених позовних вимог, просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 березня 2008 року у розмірі 11 964,18 дол. США звернути стягнення на будинок на АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки на прилюдних торгах; виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеному житловому будинку.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Законом України від 16 липня 2021 року № 1701-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо усунення розбіжностей та осучаснення реалізації майна в іпотеці та виконавчому провадженні» внесено зміни до Закону України «Про іпотеку», виключено

статті 43-46 цього Закону, які передбачали продаж предмета іпотеки на прилюдних торгах, визначали порядок проведення прилюдних торгів. Чинним законодавством не передбачено такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, про який просить позивач. Отже, у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки слід відмовити у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Позовна вимога про виселення мешканців з будинку є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки і також не підлягає задоволенню.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції здійснив належну правову оцінку наявних у матеріалах справи доказів та, врахувавши Закон України від 16 липня 2021 року № 1701-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо усунення розбіжностей та осучаснення реалізації майна в іпотеці та виконавчому провадженні», дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач (у контексті обставин справи та заявлених вимог) обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказує, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 21 червня 2022 року у справі № 0417/2-2838/2011.

Касаційна скарга мотивована тим, що заборгованість за кредитним договором підтверджується матеріалами справи і не заперечується відповідачем, тому позивач набув право задовольнити вимоги за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач, з посиланням на статтю 39 Закону України «Про іпотеку» просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів, а відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час звернення з позовом у цій справі та на час ухвалення рішення) реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Враховуючи чинну редакцію Закону України «Про іпотеку», суд повинен був зазначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на електронному аукціоні. Таке зазначення в рішенні суду є виконанням вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не є порушенням принципу диспозитивності, оскільки при цьому не змінюється предмет та підстави позову, спосіб захисту порушених прав банком обрано вірно - звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду.

З огляду на передбачене іпотечним договором та чинним законодавством право іпотекодержателя на задоволення своїх кредиторських вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, з огляду на наявність непогашеної заборгованості за кредитним договором, суди повинні були задовольнити позов у повному обсязі.

Позиція інших учасників справи

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глєбов Г. В., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що він не погоджується з визначеним банком розміром заборгованості, звернувся до суду з позовом в іншій справі № 185/7641/22 про визнання кредитного договору недійсним, а кредитору у справі № 185/2248/23 відмовлено у стягненні кредитної заборгованості. Позичальник з 28 січня 2015 року не сплачує чергові платежі, тому саме з цієї дати почався перебіг позовної давності. На час звернення до суду у цій справі та на час розгляду справи законодавство не передбачало такого способу реалізації предмета іпотеки, про який просив позивач. Суди правильно відмовили у задоволенні позову.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

У червні 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року.

03 серпня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 28 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № DNQTGK00000212, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 8 700 дол. США на наступні цілі: 7 000 дол. США на придбання нерухомості, 1 700 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених договором.

Договором передбачено обов`язок позичальника сплачувати за користування кредитом проценти у розмірі 1 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороду за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороду за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 8.2 договору.

Погашення заборгованості повинно здійснюватися шляхом сплати позичальником щомісячного платежу у розмірі 80,29 доларів США, що складається із заборгованості за кредитом та процентами, винагороди, комісії.

Кінцевий термін повернення кредиту - 28 березня 2028 року.

Пунктом 5.5 кредитного договору передбачено, що позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки становить 5 років.

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором між сторонами був укладений договір іпотеки від 28 березня 2008 року.

Предметом іпотеки є житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 18.8.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Згідно з пунктом 30 договору іпотеки термін дії цього договору - до повного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього.

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 листопада 2021 року у справі № 185/5359/21 визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис № 23579, вчинений 08 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р. О., яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 28 березня 2008 року.

Згідно з випискою за рахунком ОСОБА_1 останній платіж за кредитним договором позичальник зробив 24 грудня 2014 року. За графіком погашення кредиту дата здійснення наступного щомісячного платежу - 28 січня 2015 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 686/14706/21.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як вбачається з прохальної частини уточненої позовної заяви позивач просив, зокрема, в рахунок погашення заборгованості позичальника за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу вказаного предмета іпотеки на прилюдних торгах.

Оцінюючи правомірність та ефективність обраного способу захисту, Верховний Суд виходить із того, що договір, в першу чергу, є домовленістю сторін. Договір як документ є оформленням цієї домовленості. Під договором також розуміється й правовідношення, що виникло на підставі цієї домовленості, змістом такого правового відношення є певні права та обов`язки сторін.

Умовами договору іпотеки від 28 березня 2008 року передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки саме шляхом продажу його на публічних торгах.

Частиною першою статті 41 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору) передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Законом України від 16 липня 2021 року № 1701-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо усунення розбіжностей та осучаснення реалізації майна в іпотеці та виконавчому провадженні» у Законі України «Про іпотеку» частину другу статті 15, частину другу статті 39, назву і частину першу статті 41, частину першу статті 42, статті 47-50 викладено в нових редакціях, а статті 43-46 виключено.

Так, згідно з частиною першою статті 41 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та вирішення справи судами) реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на електронних аукціонах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Водночас внесення змін Законом України від 16 липня 2021 року № 1701-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо усунення розбіжностей та осучаснення реалізації майна в іпотеці та виконавчому провадженні» до Закону України «Про іпотеку», зокрема, в частині порядку (способу) реалізації предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову у цій конкретній справі, оскільки вимоги іпотекодержателя фактично спрямовані на погашення заборгованості у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку».

Банк заявив вимоги про звернення стягнення відповідно до умов іпотечного договору та не заперечував щодо реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на електронному аукціоні.

Так, в апеляційній скарзі позивач вказував, що суд, враховуючи чинну редакцію Закону України «Про іпотеку», повинен був зазначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на електронному аукціоні. Іпотекодержатель стверджував, що така вказівка у рішенні суду є виконанням вимог

статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не є порушенням принципу диспозитивності, оскільки при цьому не змінюється предмет та підстави позову, спосіб захисту порушених прав банком обрано вірно - звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду з метою погашення кредитної заборгованості.

Проте апеляційний суд на вказані доводи не звернув уваги та не дав їм належної оцінки.

Оскільки змінилося матеріально-правове регулювання спірних відносин, то застосування судом способу захисту, визначеного чинним Законом України «Про іпотеку», не є виходом за межі позовних вимог з огляду на предмет та підстави заявленого позову.

У постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 480/2365/16 викладено висновок про те, що некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Крім того, згідно з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 461/3526/22, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/10624/21.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, позаяк доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним.

Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму необхідно застосувати для вирішення спору, виконує саме суд.

Зі змісту підстав позову є очевидним те, що позивач, звертаючись до суду, обґрунтовував свої вимоги порушенням позичальникомумов кредитного договору як основного зобов`язання, внаслідок чого виникла кредитна заборгованість, тому просив задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки.

Позивач обрав правомірний та ефективний спосіб захисту своїх законних прав, а формулювання резолютивної частини рішення суду відповідно до чинних норм матеріального права не є зміною предмета позову чи виходом за межі позовних вимог. Відмова у задоволенні позову з підстав внесення змін до нормативно-правового акта не може вважатися законною та справедливою.

Підсумовуючи, Верховний Суд дійшов висновку, що позивач у справі, яка переглядається, незважаючи на некоректне формулювання позовної вимоги, під час звернення до суду з позовом обрав правомірний та ефективний спосіб відновлення порушених прав. Тому суди, відмовляючи в задоволенні позову з підстав його невідповідності встановленим законом способам захисту проявили надмірний формалізм при вирішенні цього питання.

Відмовивши у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав, суди не перевірили належним чином доводи позивача та заперечення відповідача, не встановили фактичні обставини по суті заявлених вимог.

Апеляційний суд не перевірив належним чином висновки суду першої інстанції, не з`ясував наявності (відсутності) кредитної заборгованості (її дійсного розміру) та можливості звернення стягнення на іпотечне майно, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову у зв`язку з неправильним обранням позивачем способу захисту порушеного права.

Зазначені обставини у їх сукупності свідчать про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору по суті.

Оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів вважає за необхідне оскаржувану постанову скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доводам сторін та доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв`язку доказів у їх сукупності, у результаті чого ухвалити законне та справедливе рішення з дотриманням принципу ефективного способу захисту порушеного права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права, що призвели до неповного встановлення фактичних обстави справи, оскаржувана постанова підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно зі статтею 411 ЦПК України для повного та всебічного дослідження обставин, що мають значення для правильного вирішення справи по суті.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Ігнатенко

Судді А. І. Грушицький

С. О. Карпенко

В. В. Пророка

В. В. Сердюк