Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.12.2019 року у справі №607/17680/19

Постанова

Іменем України

25 червня 2020 року

місто Київ

справа № 607/17680/19

провадження № 61-21945св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Гулько Б. І.

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересовані особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Дикун С. І., Парандюк Т. С., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, просила визначити протягом шести місяців заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом: усунення перешкод у користуванні квартирою, меблями та іншими речами, що в ній знаходяться за адресою: АДРЕСА_2, шляхом надання вільного та безперешкодного доступу та безперешкодного користування зазначеною квартирою, меблями та іншими речами, що в ній знаходяться; заборони заінтересованим особам перебувати у місці проживання (перебування) позивача, за зазначеною адресою.

Заявник обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що вона проживає та володіє часткою у квартирі АДРЕСА_2. У зазначеній квартирі зареєстровані заінтересовані особи, які упродовж тривалого часу вчиняють стосовно заявника психологічне, фізичне та економічне насильство, що виявляється у систематичних приниженнях, нецензурній лайці, погрозах, залякуванні, цькуванні, застосуванні сили, погрозах ножем, чиненні перешкод у користуванні житловим приміщенням, телевізором, меблями, речами домашнього вжитку.

Заявник посилається на обставини, у результаті настання яких вона була змушена звернутися до правоохоронних органів із заявами про вчинення насильства заінтересованими особами, які неодноразово були притягнуті судом до адміністративної відповідальності.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 серпня 2019 року заяву задоволено частково. Видано обмежувальний припис ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на строк шість місяців.

Визначено заходи тимчасового покладення обов'язків, шляхом: усунення ОСОБА_1 перешкод, які чиняться зі сторони ОСОБА_2, ОСОБА_3 у користуванні квартирою, меблями та іншими речами, що в ній знаходяться, за адресою: АДРЕСА_2, шляхом надання вільного та безперешкодного доступу до зазначеної квартири, меблів та інших речей, які знаходяться в ній.

В іншій частині вимог заяви відмовлено.

Суд першої інстанції врахував, що заявник у період з 2014 року до 2019 року неодноразово зверталася до правоохоронних органів із повідомленням про факт вчинення відносно неї насильства з боку заінтересованих осіб. Судом встановлено, що заявник та заінтересовані особи спільно проживають за адресою: АДРЕСА_2, між ними постійно виникають конфліктні ситуації, під час яких ОСОБА_2 та ОСОБА_3 висловлюють образи та погрози на адресу ОСОБА_1.

За наведених обставин суд першої інстанції визнав доведеними вимоги про видання обмежувального припису щодо усунення перешкод заявнику у користування майном.

Щодо вимог про заборону заінтересованим особам перебувати у місці проживання (перебування) заявника, рішення суду першої інстанції обґрунтовується тим, що в матеріалах справи відсутні докази щодо внесення до Єдиного державного реєстру випадків вчинення домашнього насильства заінтересованими особами відносно своєї матері, притягнення їх до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у видачі обмежувального припису відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у вигляді заходів тимчасового обмеження їх прав шляхом заборони перебувати у місці проживання (перебування) ОСОБА_1 скасовано.

Ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким видано обмежувальний припис відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у вигляді обмеження їх прав, а саме: заборонено перебувати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в місці їх спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1, у квартирі АДРЕСА_2, строком на два місяці.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції щодо відсутності доказів про внесення до Єдиного державного реєстру випадків вчинення домашнього насильства заінтересованими особами відносно заявника, що стало підставою для відмови у задоволенні заяви про обмеження прав заінтересованих осіб шляхом заборони їх перебування у місці спільного поживання із заявницею.

У таких висновках суд апеляційної інстанції враховував факт того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 неодноразово притягувалися до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за вчинення домашнього насильства відносно ОСОБА_1. Зазначене підтверджено постановами суду першої інстанції, ухваленими у справах про адміністративне правопорушення.

Зазначені рішення суд першої інстанції у цій справі не врахував, зміст таких постанов не дослідив.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що наявні ризики продовження вчинення заінтересованими особами домашнього насильства у майбутньому, тому суд першої інстанції безпідставно відмовив у видачі обмежувального припису відносно заінтересованих осіб у вигляді заходів тимчасового обмеження їх прав шляхом заборони перебувати у місці проживання (перебування) заявника.

Визначаючи строк заходів тимчасового обмеження, суд апеляційної інстанції врахував можливі ризики, з метою запобігання подальшому розвитку конфлікту, захисту здоров'я заявника, особи похилого віку, визнав пропорційним та необхідним строком такого припису термін у два місяці.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду, просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні заяви про заборону заінтересованим особам перебувати у місці проживання (перебування) заявника. У цій частині ухвалити нове рішення, яким видати обмежувальний припис на строк шість місяців. В іншій частині рішення суду апеляційної інстанції просила залишити без змін.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що рішення суду апеляційної інстанції є необґрунтованим у частині визначеного строку обмежувального припису, оскільки визначений судом строк у два місяці є занадто малим за наявності високої вірогідності продовження вчинення заінтересованими особами домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення відносно постраждалої особи. На переконання заявника, наявні підстави для визначення максимального строку обмежувального припису строком у шість місяців.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - ~law23~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law24~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law25~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law26~.

За змістом правил частини 1 та 3 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 08 серпня 2008 року належить на праві спільної сумісної власності 1/5 частки квартири АДРЕСА_2.

У зазначеній квартирі зареєстровані заявник та заінтересовані особи.

Відповідно до листів Головного управління Національної поліції в Тернопільській області за зверненнями ОСОБА_1 неодноразово проводилися профілактичні бесіди виховного характеру з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про неприпустимість порушення вимог законодавства у майбутньому.

ОСОБА_3 та ОСОБА_2 неодноразово притягувалися до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (вчинення домашнього насильства) відносно своєї матері ОСОБА_1, що підтверджено постановами Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 січня 2015 року у справі № 607/1460/15-п; від 26 лютого 2015 року у справі № 607/3316/15-п; від 07 березня 2015 року у справі № 607/5927/15-п; від 31 березня 2015 року у справі № 607/5481/15-п; від 19 лютого 2016 року у справі №607/1688/16-п; від 11 січня 2018 року у справі № 607/12293/17; від 22 січня 2018 року у справі № 607/12292/17; від 10 липня 2019 року у справі № 607/16377/19; від 23 липня 2019 року у справі № 607/6046/19; від 09 жовтня 2019 року у справі № 607/14792/19.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 здійснюють стосовно своєї матері ОСОБА_1 психологічний та моральний тиск, що знайшло прояв у систематичних приниженнях, нецензурній лайці, постійних погрозах, залякуванні, цькуванні, застосуванні сили, погрозах ножем, чиненні перешкод у користуванні кімнатою, телевізором, меблями, речами домашнього вжитку та житлом.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Основним нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України "Про запобігання та протидію домашньому насильству". Закон України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.

Згідно з пунктами 3, 4, 14 та 17 частини 1 статті 1 Закону України

"Про запобігання та протидію домашньому насильству" домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Економічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.

Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 24 Закону України

"Про запобігання та протидію домашньому насильству" до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить, зокрема обмежувальний припис стосовно кривдника.

За пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Згідно з пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

У пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" передбачено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Крім правил Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", до спірних правовідносин необхідно застосувати правила СК України.

За правилами частини 1 статті 2 СК України частини 1 статті 2 СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Відповідно до частин 9 , 10 статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції та скасовуючи його в частині відмови у видачі обмежувального припису відносно заінтересованих осіб у вигляді заходів тимчасового обмеження їх прав шляхом заборони перебувати у місці проживання (перебування) заявника, суд апеляційної інстанцій надав оцінку тому факту, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 неодноразово притягалися до адміністративної відповідальності.

Судом апеляційної інстанції досліджено постанови, ухвалені стосовно заінтересованих осіб у справах про адміністративне правопорушення та встановлено, що їх було неодноразово притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, тобто за вчинення домашнього насильства відносно заявника ОСОБА_1.

Такі обставини, за висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи їх періодичність та системність, свідчать, що заінтересовані особи здійснюють відносно ОСОБА_1 психологічне насильство. Зазначене дає підстави для висновку про обґрунтованість вимог щодо видання обмежувального припису відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом заборони перебувати у місці їх спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1.

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції є правильними та відповідають обставинам справи, підтверджуються письмовими доказами.

Щодо визначення строку обмежувального припису відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом заборони перебувати у місці їх спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1.

Відповідно до частин 4 , 5 статті 26 Закону України

"Про запобігання та протидію домашньому насильству" обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців. За заявою осіб, визначених частиною першою цієї статті, на підставі оцінки ризиків обмежувальний припис може бути продовжений судом на строк не більше шести місяців після закінчення строку, встановленого судовим рішенням згідно з частиною четвертою цієї статті.

Системний аналіз правил наведеної норми права свідчить про те, що суди, визначаючи строк обмежувального припису, враховують наявність ризиків чинення кривдником насильства відносно постраждалої особи, ймовірність продовження чинення такого насильства.

У кожному конкретному випадку суди мають враховувати фактичні обставини справи та письмові докази.

Також судам необхідно враховувати достатність та дієвість визначеного строку. В оцінці поданих учасниками справи доказів суди керуються внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні таких доказів (частина 1 статті 89 ЦПК України).

Зазначене є результатом оцінки, що являє собою твердо сформовану думку щодо певного факту чи обставини справи та істинності висновків суду щодо них.

Отже, суд апеляційної інстанції, визначаючи строк обмежувального припису відносно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 шляхом заборони перебувати у місці їх спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1, встановив, якій формі домашнього насильства піддавався заявник (психологічному), що підтверджено письмовими доказами; оцінив ризики продовження у майбутньому такого насильства заінтересованими особами; врахував пропорційність та необхідність видання обмежувального припису, та обґрунтовано визначив строк такого - два місяці.

Доводи касаційної скарги, що визначений судом апеляційної інстанції строк обмежувального припису у два місяці є недостатнім для запобігання настанню можливих тяжких або особливо тяжких наслідків домашнього насильства, вчиненого заінтересованими особами, а тому наявні підстави для визначення максимального строку такого припису у шість місяців, Верховний Суд відхиляє.

Такі доводи обґрунтовуються письмовими доказами, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, який надав їм належну правову оцінку. Зазначені доводи зводяться до переоцінки таких доказів.

Висновки суду касаційної інстанції

Зважаючи на наведені правила Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству", видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Суди під час вирішення такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав відносно дітей у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Судом апеляційної інстанції встановлено випадки домашнього насильства відносно ОСОБА_1, а також наявність ризиків настання насильства у майбутньому з боку заінтересованих осіб, підтвердженням чому є спільне проживання заявника із заінтересованими особами, систематичне створення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 конфліктних ситуацій, що є наслідком звернень заявника до правоохоронних органів.

Зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції дослідив зібрані у справі докази, надав їм належну оцінку, а тому доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального та матеріального права є необґрунтованими та зводяться виключно до переоцінки доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Зважаючи на зазначене, оцінюючи доводи касаційної скарги в цілому, Верховний Суд виходить з імперативного припису правила частини 2 статті 410 ЦПК України, згідно з яким не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги мають характер формальних міркувань, що не можуть слугувати достатньою та обґрунтованою підставою для скасування правильних по суті судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року № 303А, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, № 49684/99, § 2).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

С. Ю. Бурлаков

Б. І. Гулько