Постанова

Іменем України

29 березня 2023 року

м. Київ

справа № 200/6309/19

провадження № 61-11855св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Катерини Юріївни,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2022 року у складі судді Цитульського В. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст вимог позовної заяви

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка К. Ю., про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Свої вимоги обґрнутовувала тим, що відповідачка є її онукою.

Сім`я ОСОБА_2 проживала у її квартирі АДРЕСА_1 , допомагала їй та в майбутньому після її смерті право власності на квартиру мало перейти до відповідачки.

Укладений між сторонами договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним у зв`язку із тим, що вона помилялася щодо природи правочину та вважала, що підписує заповіт.

Після підписання договору вони продовжували всі проживати разом.

У подальшому відносини між ним погіршилися.

Звернувшись до доньки, вона з`ясувала, що підписала договір купівлі-продажу, а не заповіт.

У зв`язку з наведеним просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 01 лютого 2019 року.

17 березня 2020 року позивачка подала заяву, у якій доповнила підстави позову та додатково вказала, що коштів за договором купівлі-продажу не отримувала.

Короткий зміст рішення і постанови судів попередніх інстанцій

Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 01 лютого 2019 року, між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Ричкою К. Ю., реєстровий номер 583.

У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Визнаючи недійсним договір, суди зазначили, що позивачка надала належні та допустимі докази, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину (фактично вона вважала, що підписує заповіт), що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачкою проживання в спірній квартирі після укладення договору, реєстрацію місця проживання позивачка не змінювала.

Апеляційний суд зазначив, що при вирішенні цього спору суд першої інстанції дав належну правову оцінку доводам позивача про відсутність її волевиявлення на відчуження квартири, наявність у неї спірного житла як єдиного, продовження проживати у спірній квартирі, відсутність фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором, а також врахував вік позивача, тому дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Аргументи учасників

У листопаді 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі і її уточненій редакції ОСОБА_2 зазначає, що позивачка не надала доказів на підтвердження того, що кошти у рахунок сплати вартості квартири, вона не отримала. У матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про те, що у зв`язку з похилим віком позивачка потребувала догляду і сторонньої допомоги, перебувала у безпорадному стані, та що вона не могла прочитати текст договору перед його підписанням. Позивачка не довела наявності обставин, передбачених статтею 229 ЦК України, необхідних для визнання оспорюваного договору недійсним. Перед підписанням договору сторони запевнили нотаріуса про отримання продавцем коштів за договором у повному обсязі. Більше того, у позовній заяві позивачка не посилалася на неотримання коштів за договором, а лише через рік остання змінила підстави позову, вказавши на те, що відповідачка не здійснила розрахунку.

Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що вони зводяться до незгоди, із оскарженими рішеннями у частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. В іншій частині позовних вимог судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються.

У березні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому її представник вказує, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів. Суди правильно встановили, що позивачка не мала наміру продавати свою квартиру, яка є її єдиним житлом, тобто у неї було відсутнє волевиявлення на укладення оспорюваного договору. Після укладення цього правочину вона продовжувала проживати у спірній квартирі. Відповідачка не довела, що вона сплатила вартість квартири, передбачену договором. Фактично позивачка мала намір скласти заповіт, а не укласти договір купівлі-продажу.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14ц, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, який 01 лютого 2019 року посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., реєстровий номер 583.

Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_1 продала належну їй квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 за 805 120,00 грн, які отримані до підписання договору. У пункті 1.10 договору вказано, що продавець зобов`язується звільнити майно від речей і передати ключі в день посвідчення договору.

Позивачка ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , на момент укладення договору їй виповнилося 79 років.

Згідно з паспортом громадянина України та довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому будинку від 05 жовтня 2021 року № 12557 місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано у квартирі АДРЕСА_1 із 16 вересня 1983 року та до цього часу.

Після укладення оскаржуваного договору позивачка повернулася до квартири, продовжила там проживати.

Відповідачка надала суду пояснення ОСОБА_3 , від 29 вересня 2021 року, підпис якого посвідчено нотаріально, у якому вказано, що ОСОБА_3 позичив 400,00 тис. грн для купівлі квартири у родичів за адресою: АДРЕСА_2 . Борг повернуто 27 червня 2021 року.

Відповідно до виписки з особового банківського рахунку позивачки за період із 04 травня 2020 року до 04 червня 2021 року по її рахунку проводилися лише операції із отримання пенсії.

Допитані свідки зазначили, що в родині існувала домовленість, що відповідачка буде доглядати за позивачкою та успадкує після неї спірну квартиру; позивачка не висловлювала наміру продати квартиру, довіряла відповідачці; відповідачка попросила у батька грошові кошти на купівлю квартири у позивачки та він надав грошові кошти в сумі 150 000,00 грн; грошові кошти передавалися, коли вони були в нотаріуса.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

наявність підстав для оспорення правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17

(провадження № 61-7595св22) зазначено, що:

«тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив»;

«У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19)).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 подала позов до онуки ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири у зв`язку з тим, що фактично вона мала намір скласти заповіт на користь відповідачки, однак у силу свого похилого віку вона помилилася при підписанні договору купівлі-продажу щодо правочину, який вчиняє. Додатково вказувала, що відповідачка не сплатила їй кошти у рахунок виконання договору купівлі-продажу;

при визнанні недійсним договір купівлі-продажу суди попередніх інстанцій вважали доведеним факт помилки, за якої позивачка неправильно сприймала фактичні обставини правочину - вона мала намір скласти заповіт, що вплинуло на її волевиявлення і має істотне значення. Суди вказали, що вік позивачки, наявність у неї спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження її проживання в спірній квартирі після укладення договору свідчать про наявність помилки зі сторони позивачки при підписанні договору;

суди не врахували, що під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

суди не звернули уваги на те, що договір купівлі-продажу як двосторонній правочин вочевидь відрізняється від заповіту як одностороннього правочину. Суди зробили необґрунтований висновок про наявність помилки в природі правочину, оскільки договір купівлі-продажу і заповіт є різними по своїй суті правочинами;

суди не врахували, що невиконання чи неналежне виконання умов договору не є підставою для визнання його недійсним;

суди встановили, що у пункті 1.4 договору купівлі-продажу квартири сторони дійшли згоди про те, що продаж майна за домовленістю між продавцем і покупцем вчиняється за ціною 805 120,00 грн, які отримані продавцем від покупця до моменту підписання договору сторонами. Сторони підтверджують нотаріусу факт проведення повного розрахунку покупця із продавцем за договором на момент його підписання сторонами.

З урахуванням того, що підстави недійсності договору купівлі-продажу відсутні, то судові рішення в оскарженій частині належить скасувати і в задоволенні позовних вимог відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що судові рішення в оскарженій частині прийняті без додержання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з цим касаційну скаргу належить задовольнити частково, а рішення і постанову судів попередніх інстанцій в оскарженій частині скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Катерини Юріївни, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Катерини Юріївни, про визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовити.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 08 липня 2022 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року у скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук