Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.01.2020 року у справі №760/3125/17

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020року

м. Київ

справа № 760/3125/17

провадження № 61-23108св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року у складі судді Усатової І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у складі колегії суддів Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я.

С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення з житлового приміщення без надання іншого житла.

В обгрунтування позову посилалася на те, що позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 22 серпня 1996 року. 12 березня 2001 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р. В. видано дублікат договору дарування від 22 серпня 1996 року у зв'язку із втратою оригіналу. Дублікат договору дарування від 22 серпня 1996 року зареєстровано в Київському БТІ 19 грудня 2002 року на підставі законодавства, яке діяло на той час.

Позивач посилалася на те, що відомості про право власності на квартиру були внесені 26 грудня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником цієї квартири є позивач.

Зазначала, що указану квартиру подаровано позивачу у 1996 році її батьком ОСОБА_2, в інтересах малолітньої ОСОБА_1 у 1996 році діяла її мати ОСОБА_4 23 січня 2001 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано, після розірвання шлюбу між її батьками, малолітня ОСОБА_1 проживала зі своєю мамою за адресою: АДРЕСА_2. Батьки, після розірвання шлюбу, домовились, що ОСОБА_2 використовуватиме квартиру до досягнення повноліття їхньої спільної дитини ОСОБА_1 - власника цієї квартири.

Позивач вказала, що після досягнення повноліття, зареєструвалася у належній їй квартирі.

Посилалася на те, що їй згодом стало відомо, що в квартирі, яка належить їй на праві власності, проживає ОСОБА_2 зі своєю дружиною ОСОБА_3 та з двома малолітніми дітьми, що, на думку позивача, перешкоджає їй реально користуватися своїм майном, а саме: проживати та повноцінно використовувати усвоїх інтересах.

При цьому, будь-які договори, які надають право ОСОБА_2 на проживання у зазначеній квартирі з його дружиною та дітьми відсутні.

Зазначено, що жодних письмових дозволів позивач не надавала ОСОБА_2 та його сім'ї на проживання в зазначеній квартирі. Договори оренди не укладалися між позивачем та відповідачами. Починаючи з початку 2016 року в усній формі позивач та її мати ОСОБА_4 зверталася до ОСОБА_2 з проханням звільнити її квартиру, на що останній заявив про те, що до31 жовтня 2016 року залишить квартиру позивача разом зі своєю дружиною та дітьми, однак, порушив своє усне зобов'язання щодо звільнення спірної квартири.

Вказувала, що комунальні платежі за квартиру за період 2014-2016 роки оплачувалися нею, до 2014 року комунальні платежі оплачувалися матір'ю позивача.

Також посилалася на те, що відповідно до Інформаційної довідки з реєстру прав власності на нерухоме майно від 15 лютого 2017 року № 80401833, ОСОБА_2 володієбудинком АДРЕСА_3, право власності набуто 21 листопада 2003 року, та відповідно до Інформаційної довідки з реєстру прав власності на нерухоме майно від 15 лютого 2017 року № 80402802, ОСОБА_3 володіє: квартирою за адресою: АДРЕСА_4; право власності набуто 07 лютого 2010 року, та домоволодінням за адресою: АДРЕСА_5; право власності набуто 05 вересня 2006 року.

Таким чином, просила виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_6 без надання іншого житла.

Короткий зміст рішення судових рішень

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позовні вимоги є недоведеними та необгрунтованими. Суди вважали необгрунтованими посилання позивача систематичне невнесення відповідачем квартирної плати і плати за комунальні послуги, як підставу для виселення, оскільки обов'язок по утриманню житла, в тому числі сплати комунальних платежів, несе його власник. Недоведеним є посилання позивача на те, що відповідач створює їй перешкоди у користуванні квартирою, оскільки відсутні докази звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів з цього приводу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачем пред'явлено негаторний позов, оскільки вона мала на меті усунути перешкоди у користуванні майном. Посилаючись на статтю 168 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) позивач мала на меті показати, що особа, яка не сплачує кошти за житлово-комунальні послуги не має права користуватися цим житлом.

Вказує, що проживання відповідачів у спірній квартирі порушує її право на вільне користування квартирою. Зазначає, що не є членом сім'ї відповідачів, не веде з ними спільне господарство, не проживає разом. Посилається на те, що суди не дослідили належним чином докази у справі, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2020 року справу № 760/3125/17 призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Українською біржею "Десятинна" 27 травня 1994 року, за реєстраційним № 1/2517-2570, і зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 29 липня 1994 року за № 525, ОСОБА_2 належала на праві приватної власності квартира АДРЕСА_6.

07 травня 1993 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (матір'ю позивача), а 23 січня 2001 року шлюб розірвано.

За час перебування останніх у шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка ОСОБА_1

22 серпня 1996 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, яка діяла від імені та в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_1,1994 року народження укладено договір дарування квартири, згідно якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_6, реєстровий № 3540.

12 березня 2001 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левицьким Р. В. видано ОСОБА_4, яка діяла від імені та в інтересах своєї неповнолітньої дочки - ОСОБА_1,1994 року народження, дублікат вищевказаного договору дарування квартири замість втраченого.

Установлено, що ОСОБА_2 вселився у квартиру АДРЕСА_6, як її власник, та в подальшому залишився проживати у ній після укладення договору дарування квартири у 1996 році.

Між ОСОБА_1, як власником житла та наймодавцем, та ОСОБА_2, як наймачем, договір найму не укладався.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law25~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law26~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law27~ (08 лютого 2020 року).

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суди зазначили, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами правомірності своїх вимог та вважали недоведеними посилання позивача на те, що відповідач створює їй перешкоди у користуванні квартирою.

Разом з тим суди не врахували наступне.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Разом з цим, згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.

Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_1 посилалася на те, що проживання відповідачів у її квартирі перешкоджає їй користуватися своїм майном, а саме проживати у квартирі та використовувати її у своїх інтересах.

Однак суди попередніх інстанцій не перевірили чи перешкоджають відповідачі ОСОБА_1 у користуванні її власністю.

Крім того, вирішуючи спір суди попередніх інстанцій не звернули уваги на витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які позивачем долучено до позовної заяви.

Відповідно до частини 5 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому частини 5 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Судам необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача (її батька) на користування квартирою.

Згідно з пунктом 3 частини 4 статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35).

Європейський суд з прав людини вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Судами попередніх інстанцій не досліджено належним чином докази у справі, не надано їм оцінки та не встановлено чи чиняться позивачу перешкоди у користуванні зазначеною квартирою.

З огляду на викладене, суд першої інстанції не виконав вимоги процесуального права щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, а апеляційний суд указані недоліки не усунув, тому судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості відповідно до статті 263 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною 3 статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ураховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин які між ними склалися між сторонами, установити чи підлягає порушене право захисту та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов

Судді: В. С. Жданова

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук

М. Ю. Тітов