Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.05.2019 року у справі №753/8376/17

Постанова

Іменем України

16 грудня 2020 року

місто Київ

справа № 753/8376/17

провадження № 61-9018св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року у складі судді Трусової Т. О. та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Іванової І. В., Сушко Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 10 травня 2017 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, в якому просила визнати недійсними договори купівлі-продажу нежитлових приміщень № 328, № 329, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, укладених 27 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Позивач обґрунтовувала позов тим, що вона є співвласником квартири АДРЕСА_2.

Отже, позивачу, як співвласнику будинку, відповідно до статті 382 ЦК України належать на праві спільної власності приміщення загального користування, в тому числі й приміщення технічного поверху (горища), де розташовані нежитлові приміщення № 328, № 329.

У грудні 2016 року позивач дізналася, що нібито у 2008 році замовник будівництва - Комунальне підприємство "Житлоінвестбуд-УКБ"

(далі - КП "Житлоінвестбуд-УКБ") продав зазначені приміщення Відкритому акціонерному товариству "Закритий не дисертифікований корпоративний інвестиційний фонд" Перший інвестиційний фонд нерухомості"

(далі - ВАТ "Закритий не дисертифікований корпоративний інвестиційний фонд" Перший інвестиційний фонд нерухомості"), який, у свою чергу, продав їх ОСОБА_3, а остання - ОСОБА_2.

При цьому КП "Житлоінвестбуд-УКБ" повідомило, що зазначені приміщення будь-якій особі не продавали і не мали жодних правовідносин з ВАТ "Закритий не дисертифікований корпоративний інвестиційний фонд" Перший інвестиційний фонд нерухомості".

Київське міське бюро технічної інвентаризації також підтвердило, що згадані приміщення на праві приватної власності не реєструвалися. Посилання в оспорюваних договорах на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 жовтня 2008 року у справі № 2-3651/2008 також не відповідає дійсності, оскільки така цивільна справа в суді відсутня і, з огляду на відсутність такого об'єкта нерухомості на горищі - технічному поверсі будинку, побудованого, інвентаризованого, прийнятого в експлуатацію та зареєстрованого у встановленому законом порядку, ухвалюватися не могло.

Зважаючи на те, що позивач є співвласником будинку та нею не надавалася згода на розпорядження зазначеними приміщеннями, вважала, що оспорювані договори порушують її права.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову, зазначила, що відсутні правові підстави визнавати недійсними договори купівлі-продажу; твердження позивача, що спірні нежитлові приміщення є приміщеннями загального користування є помилковими; у позові неповно, перекручено та неправдиво викладено відомості щодо фактичних обставин справи.

ОСОБА_3 відзив на позовну заяву не подавала.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 16 серпня 2017 року. Знято арешт з нежитлового приміщення АДРЕСА_3, загальною площею 115,5 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 907059480000), та нежитлового приміщення № 329 в будинку АДРЕСА_1, загальною площею 102,22 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 907107580000).

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що, зважаючи на недоведеність невідповідності змісту договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, моральним засадам та порушення цими договорами суб'єктивного права чи цивільного інтересу позивача, підстав для визнання їх недійсними суд не встановив. Також суд першої інстанції не встановив порушення прав та інтересів позивача оскаржуваним договором.

Додатково судом враховано, що майно може бути витребувано власником від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що спірні приміщення зареєстровані як нежитлові приміщення, а тому вони, за висновками цього суду, не відносяться до спільного майна багатоквартирного будинку. Рішення про реєстрацію спірного майна як нежитлових приміщень у розумінні статті 204 ЦК України є правомірним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом і вони не визнані судом недійсними, що також унеможливлює задоволення позовних вимог.

Враховуючи наведене, на переконання апеляційного суду, позивачем не надано доказів порушення, невизнання або оспорювання її прав та інтересів за названими вимогами, лише наявність яких (порушення, невизнання або оспорювання) є безумовною підставою для їх захисту відповідно до положень статті 15 ЦК України.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, визначив відповідно до них правовідносини і з додержанням норм матеріального і процесуального права, зокрема, статей 15 16 203 204 215 382 388 655 656 657 ЦК України, статей 5 13 76 77 78 79 80 81 259 263 264 265 ЦПК України, ухвалив законне і обґрунтоване судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог за їх необґрунтованістю.

Інші обставини, зазначені заявником, зокрема, про те, що її було позбавлено можливості надати суду докази шляхом відмови у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи на підтвердження того факту, що обставини, встановлені у справі № 2-3651/08 рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 09 жовтня 2008 року, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, частково спростовуються заявленими позовними вимогами, а тому не є правовою підставою для задоволення як позовних вимог, так і вимог апеляційної скарги.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 02 травня 2019 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги. Також просила постановити окрему ухвалу стосовно суддів у разі встановлення фактів допущення ними порушень норм матеріального і процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що:

- суду першої інстанції надано достатньо доказів того, що Дарницьким районним судом міста Києва та будь-яким іншим судом України об'єктивно не могло бути ухвалено рішення за позовом ОСОБА_3 до Київської міської ради в особі її виконавчого органу Київської міської державної адміністрації, третя особа - Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", про визнання права власності на приміщення нежитлового фонду;

- апеляційний суд не розглянув клопотання про зупинення апеляційного провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 753/2613/19 про відновлення втраченого судового провадження у справі № 2-3651/08;

- судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що 12 грудня 2018 року Подільським районним судом міста Києва ухвалено вирок стосовно керівника апарату Дарницького районного суду міста Києва, якого його визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 376-1, частиною 4 статті 358 Кримінального кодексу України, зокрема у підробленні рішення Дарницького районного суду міста Києва у справі № 2-3651/08;

- судами першої та апеляційної інстанцій не застосовано до спірних правовідносин положення статті 369, частини 2 статті 382 ЦК України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 12 червня 2019 року із застосуванням засобів поштового зв'язку направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, рішенняДарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року - без змін. Зазначила, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law53~), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law54~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law55~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у травні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law56~.

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності від 21 квітня 2008 року квартира АДРЕСА_2, належить ОСОБА_4, ОСОБА_1 в рівних частинах.

Між ОСОБА_3 (продавцем) та ОСОБА_2 (покупцем) 27 вересня 2016 року укладено договори купівлі-продажу нежитлових приміщень № 328 та № 329, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 149 820,00 грн та 141 320,00 грн відповідно.

Договори були нотаріально посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаєвою Н. М., за реєстраційними номерами 4480 і 4483 відповідно.

Відповідно до умов оспорюваних договорів ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_5, передала, а ОСОБА_2 прийняла у власність зазначені нежитлові приміщення, які належать продавцю на підставі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 жовтня 2008 року у справі № 2-3651.

Зазначене судове рішення набрало законної сили 20 жовтня 2009 року.

Право власності ОСОБА_3 на спірні нежитлові приміщення зареєстроване в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 квітня 2016 року за реєстраційними номерами 907107580000,907059480000, номери записів про право власності: 14252131,14251265 відповідно.

Суд першої інстанції відхилив доводи позивача і надані нею докази на підтвердження відсутності правовідносин замовника будівництва з ВАТ "Закритий не дисертифікований корпоративний інвестиційний фонд" Перший інвестиційний фонд нерухомості" і ОСОБА_3, відсутності розпорядження Дніпровської районної у м.

Києві державної адміністрації щодо визначення статусу предмета оспорюваних договорів як нежитлових приміщень та їх невідповідності вимогам будівельних норм і правил, оскільки такі обставини мають значення для вирішення (перегляду) справи про визнання права власності на нежитлові приміщення за первісним власником (ОСОБА_3), але причинно-наслідковий зв'язок між цими доказами і предметом доказування у цій справі не встановлений.

Зазначено, що належних і достатніх доказів, які б підтверджували доводи позивача про те, що таке судове рішення не ухвалювалося, суду не надано.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо порушення прав та інтересів заявника оскаржуваними судовими рішеннями

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив про недоведеність порушення оскаржуваними договорами суб'єктивного права чи цивільного інтересу позивача.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 3 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина 1 статті 203, частина 1 статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами 2 та 3 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов'язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 зазначила про порушення її прав оспорюваними договорами купівлі-продажу, предметами яких є приміщення, розташовані на технічному поверсі будинку, які належать на праві спільної сумісної власності власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку.

Відповідно до статті 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відхиляючи доводи позивача про те, що спірні приміщення належать на праві спільної сумісної власності власникам квартир у багатоквартирному будинку, суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили та не надали оцінку висновку експерта за результатами проведення експертного будівельно-технічного дослідження від 07 вересня 2019 року № 104/18, відповідно до якого приміщення № 1 та № 2 в житловому будинку АДРЕСА_4 входять до складу приміщень загального користування, є допоміжними приміщеннями житлового будинку, не є нежитловими приміщеннями. Зазначено, що приміщення, які фактично є допоміжними технічними приміщеннями житлового будинку, в технічних паспортах зазначені як нежитлові приміщення (том 2, с. 125-140).

При цьому у суді першої інстанції позивачем заявлялося клопотання про призначення судово-будівельної експертизи, у задоволенні якого відмовлено відповідно до ухвали, занесеної до протоколу судового засідання від 08 травня 2018 року (том 2, а. с. 109).

Також судом апеляційної інстанції не враховано, що ОСОБА_1 вживалися належні процесуальні дії з оскарження рішення Дарницького районного суду міста Києва у справі № 2-3651/08, заявник просила апеляційний суд зупинити провадження до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 753/2613/19 про відновлення втраченого судового провадження у справі № 2-3651/08, ініційованого Київським апеляційним судом ухвалою від 25 січня 2019 року у зв'язку з поданням апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 жовтня 2008 року у справі № 2-3651/08, проте ухвалою, зафіксованою у протоколі судового засідання від 12 березня 2019 року, у задоволенні такого клопотання відмовлено (том 3, а. с. 22).

Зважаючи на наведене, передчасними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що оскаржувані договори купівлі-продажу не стосуються прав та інтересів ОСОБА_1.

При цьому, зробивши висновок, що оскаржувані договори купівлі-продажу не стосуються прав та інтересів заявника, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли взаємовиключних висновків про можливість застосування правил статті 388 ЦК України, оскільки правом витребування майна з чужого незаконного володіння наділена особа, права та інтереси якої порушені відчуженням такого майна третім особам, зокрема, таким правом наділений власник спірного майна або особа, яка має речове право на чуже майно.

Щодо ефективного та правомірного способу захисту порушеного права

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина 1 статті 658 ЦК України).

Таким чином, розпоряджатись майном може тільки власник.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина 1 статті 219, частина 1 статті 220, частина 1 статті 224 ЦК України), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсність правочину визначається статтями 203 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Статтею 215 ЦК України.

Відповідно до статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, зі змісту наведених норм цивільного права випливає, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 310/2647/17-ц (провадження № 61-7734св19) зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб'єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред'явлення іншої.

Отже, з'являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб'єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують у рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов'язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб'єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення.

Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об'єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однаково спрямованими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу.

Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як неприпустимим є двічі задовольняти один і той же інтерес.

За загальним правилом та відповідно до догми українського права конкуренція позовів не допускається, окрім випадків, коли управомоченій особі законом або договором надано право вибору вимагати застосування одного з-поміж передбачених у договорі або законі способів захисту.

У будь-якому випадку під час вибору правомірного способу захисту порушеного права підлягають врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами - як сторонами спірних правовідносин.

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів його учасників є необов'язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з'являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Вочевидь, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов'язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за недійсним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов'язальних) відносинах один з одним.

У окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють самі ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю або від їх імені як відчужувачів спірної речі).

Проте застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, стороною якого вона не є, вважаючи, що оспорюваний правочин порушує її права як співвласника спірного приміщення. Натомість правомірним та ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є подання віндикаційного (речово-правового) позову.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини 1 статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

В оцінці факту володіння у цій справі Верховний Суд застосовує пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Верховний Суд врахував, що 12 грудня 2018 року Подільським районним судом міста Києва ухвалено вирок відносно керівника Дарницького районного суду міста Києва, якого визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 376-1, частиною 4 статті 358 КК України, зокрема у підробленні рішення Дарницького районного суду міста Києва у справі № 2-3651/08, яким визнано за ОСОБА_3 право власності на спірні приміщення.

Отже, встановивши, що ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірні приміщення, які відчужені на її користь за договорами купівлі-продажу ОСОБА_3, яка не мала права відчужувати їх, оскільки набула на них право власності на підставі підробленого рішення суду, що встановлено вироком суду, Верховний Суд зробив висновок, що ефективним та правомірним способом захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння. Визнання договорів купівлі-продажу недійсними є необґрунтованим, оскільки у такому випадку не є ефективним та правомірним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення.

Верховний Суд врахував, що між позивачем та відповідачами не виникали договірні відносини, а тому визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних приміщень не матиме наслідком повернення їх у володіння власника.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, ухвалюючи рішення у справі за результатами розгляду позову, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні такого позову, проте, помилково надав оцінку цим вимогам по суті та відмовив з підстав необґрунтованості позовних вимог.

Враховуючи наведене, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні (частина 1 статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновків про ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витрати, понесені позивачем, не підлягають їй відшкодуванню.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко