Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.08.2024 року у справі №756/5826/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 756/5826/21

провадження № 61-3928св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Кулікової С. В. у справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання, визнання спільної сумісної власності та поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання 1/2 частини квартири особистою приватною власністю, поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

В квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому з урахуванням заяв про збільшення та зменшення позовних вимог просив:

- встановити факт проживання однією сім`єю, як чоловіка ОСОБА_1 та жінки ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період з 09 лютого 1996 року по 06 листопада 1997 року;

- визнати об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 квартиру, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 ;

- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право особистої власності на 1/2 частину вказаної квартири.

В обґрунтування вимог вказував, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 листопада 1997 року, який був розірваний 10 лютого 2020 року.

За час спільного проживання за спільні кошти шляхом купівлі набуто нерухоме майно - квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Квартира була оформлена на відповідача.

У червні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила :

- визнати за ОСОБА_2 право особистої власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ;

- в порядку поділу майна виділити у власність та визнати право власності

ОСОБА_2 на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати об`єктом права спільної сумісної власності в рівних частках ОСОБА_2 та ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 527 000 грн;

в порядку поділу майна шляхом взаємозаліку:

- виділити у власність та визнати право власності за ОСОБА_2 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 1/4 частину квартири

АДРЕСА_1 ;

- виділити у власність та визнати право власності за ОСОБА_1 на грошові кошти в сумі 263 654,50 грн, припинивши право спільної сумісної власності

ОСОБА_2 на грошові кошти в сумі 263 654,50 грн.

Вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 обґрунтовані наступним.

Спірна квартира була придбана ОСОБА_2 18 вересня 2003 року за грошові кошти в розмірі 35 739,62 грн, частина з яких, а саме 17 546,58 грн були її особистими, які вона отримала від продажу квартири АДРЕСА_3 .

Отже, за твердженням позивача за зустрічним позовом, 1/2 частина спірної квартири є її особистою приватною власністю. А інша 1/2 частина спірної квартири є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.

Окрім того, ОСОБА_2 стверджувала, що грошові кошти в розмірі 527 000 грн також є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті ними в шлюбі.

З максимальним урахуванням інтересів сторін, дитини та задля максимальної ефективності захисту прав на майно як позивача так і відповідача, позивач за зустрічним позовом пропонувала наступний варіант розподілу спільного сумісного майна: шляхом взаємозаліку залишити у власності ОСОБА_2 1/4 частину спірної квартири, а відповідачу залишити у власності грошові кошти в сумі 263 654,50 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Оболонський районний суд м. Києва рішенням від 24 березня 2023 року під головуванням судді Луценка О. М. первісний позов ОСОБА_1 задовольнив.

Встановив факт проживання однією сім`єю між чоловіком ОСОБА_1 та жінкою ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період часу з 09 лютого 1996 року

по 06 листопада 1997 року;

Визнав об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 квартиру, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 .

У порядку поділу спільного майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право особистої власності на 1/2 частину квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання 1/2 частини квартири особистою приватною власністю, поділ майна подружжя відмовив.

Суд першої інстанції, врахувавши пояснення брата позивача ОСОБА_3 та те, що сторони у спірний період не перебували в зареєстрованому шлюбі з іншими особами, дослідивши докази в їх сукупності, врахувавши, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом та мають взаємні права та обов`язки, дійшов висновку, що є достатньо підстав вважати, що ОСОБА_1 проживав однією сім`єю разом з ОСОБА_2 в період з 09 лютого 1996 року

по 06 листопада 1997 року.

Також зазначав, що позивач за зустрічним позовом не надала до суду належних та достатніх доказів того, що вона за особисті кошти придбала квартиру АДРЕСА_3 . При цьому, суд встановив, що зазначена квартира АДРЕСА_3 була набута сторонами під час спільного проживання за спільні кошти сторін.

Київський апеляційний суд постановою від 21 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 24 березня 2023 року скасував, постановив нове рішення наступного змісту.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання, визнання спільної сумісної власності та поділ майна подружжя залишив без задоволення.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання 1/2 частини квартири особистою приватною власністю, поділ спільного майна подружжя задовольнив.

Визнав за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

В порядку поділу майна, виділив у власність та визнав право власності за

ОСОБА_2 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .

Визнав об`єктом права спільної сумісної власності в рівних частках ОСОБА_2 та ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 527 000 грн.

В порядку поділу майна, шляхом взаємозаліку виділив у власність та визнав право власності за ОСОБА_2 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .

Виділив у власність та визнав право власності за ОСОБА_1 на грошові кошти в сумі 263 654,50 грн, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_2 на грошові кошти в сумі 263 654,50 грн.

Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції вказував, що при вирішенні питання щодо встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу мають застосовуватись положення Кодексу про шлюб та сім`ю України від 1969 року, нормами якого не передбачено можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, а тому первісні позовні вимоги ОСОБА_4 в цій частині задоволенню не підлягають.

Апеляційний суд зазначав, що відсутні підстави вважати, що квартира АДРЕСА_3 придбана ОСОБА_2 у 1996 році була спільною сумісною власністю подружжя.

Врахувавши, що продаж особистої квартири ОСОБА_2 та придбання іншої квартири відбулось в один день, апеляційний суд дійшов висновку що, квартира АДРЕСА_1 придбана частково за особисті кошти

ОСОБА_2 , отримані внаслідок продажу власної квартири. Розмір внесених особистих коштів становить 49,09 % від загальної вартості квартири.

Отже 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 є особистою власністю ОСОБА_2 .

Інша 1/2 частина спірної квартири є спільною сумісною власністю сторін та підлягає поділу між ними у рівних частках, тобто по 1/4 частці.

Апеляційний суд також встановив, що грошові кошти у розмірі 527 309,21 грн підлягають поділу у рівних частках між сторонами, тобто по 263 654, 50 грн.

Врахувавши інтереси сторін та взявши до уваги погіршення відносин між ними, що ускладнює спільне володіння квартирою, та непроживання протягом тривалого часу в ній ОСОБА_1 , апеляційний суд вважав за можливе здійснити поділ майна шляхом взаємозаліку, виділивши у власність та визнати право власності за

ОСОБА_2 на 1/4 часку квартири, яка належить ОСОБА_1 припинивши його право власності на неї та виділивши йому у власність грошові кошти у сумі

263 654,50 грн.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У березні 2024 року представник ОСОБА_1 адвокат Заматов Р. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду

від 21 лютого 2024 року в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц.

Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків в частині скасування рішення місцевого суду про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 09 лютого 1996 року до 06 листопада 1997 року, оскільки відповідач не спростувала факт відсутності у неї з позивачем спільного бюджету та спільних витрат на придбання спірного майна. Додатково зазначає, що попри відсутність такої норми до 2004 року позивач не позбавлений права просити встановити такий факт, а суд має право встановити цей факт.

ОСОБА_1 служив у збройних силах на території Польщі, мав високу заробітну платню в іноземній валюті, що дало йому можливість накопичити кошти для купівлі квартири, а тому висновок апеляційного суду про те, що такі обставини не підтверджені належними доказами помилкові. Вказана обставина підтверджена відповідною довідкою про проходження позивачем за первісним позовом служби у складі 4 Повітряної Армії Верховного Головного командування.

Додатково зазначає, що позивач працював на посадах директора, а тому мав можливість накопичити кошти у сумі, достатній для купівлі квартири у 1996 році. Натомість ОСОБА_2 мала лише освіту в галузі харчової промисловості та придбала квартиру через чотири роки після того, як закінчила навчання в інституті.

Також вказує на те, що суд апеляційної інстанції надав неправильну оцінку виписці банківської установи щодо обставин перерахування на картку ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 400 500 грн. Разом із тим ОСОБА_2 ухиляється від відповіді на питання за що та на підставі чого їй були перераховані ці кошти.

Також представник заявника зазначає, що апеляційний суд, задовольняючи вимоги зустрічного позову порушив приписи статті 365 ЦК України та частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України.

Матеріали справи не містять доказів про вартість майна, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно вважав, що вартість частки ОСОБА_1 у спірній квартирі становить 263 654,50 грн.

Зауважує, що апеляційний суд помилково вважав, що частка позивача коштує 243 500 грн, проте після поділу майна грошові кошти у сумі 263 654,50 грн були розподілені на користь ОСОБА_1 .

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому у червні 2024 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Топалова О. Є. просила постановити ухвалу про закриття касаційного провадження.

Зауважувала що посилання представника заявника на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц нерелевантне, адже правовідносини у справі, яка є предметом касаційного перегляду не подібні.

Крім того касаційна скарга посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України не містить, як не містить і таких обґрунтувань, а зводиться до фактичної незгоди заявника із оцінкою доказів, які здійснені судом апеляційної інстанції.

Також зазначає, що касаційна скарга подана особою, яка не має на те повноважень, оскільки до касаційної скарги доданий ордер від 19 березня 2024 року де зазначено, що правова допомога надається у Верховному Суді України Касаційний цивільний суд, на підставі договору від 26 лютого 2021 року № 46, проте судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Вказаний ордер був виданий на підставі договору про представництво у справі

№ 756/12630/19 про розірвання шлюбу, а не у справі, яка є предметом касаційного перегляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Оболонського районного суду м. Києва.

12 червня 2024 року цивільна справа № 756/342/21 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який зареєстрований 07 листопада 1997 року Центральним відділом реєстрації шлюбів з Державним центром розвитку сім`ї, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 (а. с. 53, том 1).

Сторони від шлюбу мають дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 54, том 1).

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року у справі № 756/12630/19 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний (а. с. 7, 57, том 1).

Оболонський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на виконання запиту суду повідомив, що перевіркою за відомостями Державного реєстру актів цивільного стану громадян виявлено:

- актовий запис № 2446 про шлюб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , складений 11 червня 1988 року Київським міським відділом державної реєстрації шлюбів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ);

- актовий запис № 84 про розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , складений 08 лютого 1996 року Солом`янським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ);

- актовий запис № 1701 про шлюб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , складений 07 листопада

1997 року Київським міським відділом державної реєстрації шлюбів Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), який був розірваний рішенням Оболонського районного суду міста Києві від 10 лютого 2020 року у справі № 756/12630/19;

- актовий запис № 250 про шлюб ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , складений 30 червня 2021 року Боярським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Фастівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (а. с. 49, том 2).

Згідно з договором купівлі-продажу нерухомості від 05 квітня 1996 року

ОСОБА_2 придбала квартиру

АДРЕСА_3 (а. с. 94, том 1). Продаж квартири здійснений за 280 000 000 карбованців.

18 вересня 2003 року ОСОБА_2 відчужила вказану квартиру ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу, продаж вчинено за 17 546 грн (а. с. 95, том 1).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 18 вересня 2003 року

ОСОБА_2 набула на праві спільної сумісної власності квартиру за АДРЕСА_1

(а. с. 52, 72, 73, том 1). Відповідно до умов зазначеного договору продаж квартири здійснений за 35 739 грн.

З довідки про доходи від 30 червня 2021 року № 21055, виданої ОСОБА_1 суд встановив, що він працював у ТОВ з іноземними інвестиціями «Хенкель Баутехнік (Україна)» з 02 квітня 1998 року по 05 травня 2017 року на посаді начальника відділу традиційної дистриб`юції та роботи з торговельними мережами. За період з січня

2000 року по грудень 2000 року йому нарахована заробітна плата в розмірі

14 896,21 грн (а. с. 178, том 1). Відповідно до довідки про доходи від 30 червня

2021 року № 21053 ОСОБА_1 нарахована заробітна плата за період квітень 1998 року - грудень 1998 року в розмірі 2 700 грн (а. с. 179, том 1). Відповідно до довідки про доходи від 30 червня 2021 року № 21054 ОСОБА_1 нарахована заробітна плата за період з січня 1999 року по грудень 1999 року в розмірі

7 756,98 грн (а. с. 180, том 1).

Згідно з довідкою, виданою ІНФОРМАЦІЯ_6

04 серпня 2021 року № 3125, капітан запасу ОСОБА_1 проходив службу:

з 01 серпня 1985 року по 28 червня 1990 року курсантом Київського вищого воєнного авіаційного інженерного училища; з 28 червня 1990 року по 21 вересня 1990 року закінчив Київське вище воєнне авіаційне інженерне училище за спеціальністю «Радіоелектронні засоби літальних апаратів» та зарахований у розпорядження Командувача 4 Повітряної Армії Верховного Головного командування; з 21 вересня 1990 року - 31 серпня 1992 року інженер групи регламенту та ремонту (радіоелектронного обладнання); відрядження в МО України для подальшого проходження служби; 31 серпня 1992 року - 07 серпня 1993 року старший технік розрахунку (підготовки літаків); 07 серпня 1993 року - 20 лютого 1994 року - інженер експлуатаційного відділення (радіоелектронних комплексів) учбової лабораторії кафедри експлуатації радіотехнічних засобів; 20 лютого 1994 року - 17 лютого

1996 року старший інженер відділення (радіоелектронних комплексів) учбової № 09 лабораторії кафедри (експлуатації та ремонту від 20 лютого 1994 року авіаційного радіоелектронного обладнання); звільнений з військової служби у запас та виключений зі списків особового складу Київського інституту ВПС з 17 лютого

1996 року (а. с. 194, том 1).

З копії трудової книжки ОСОБА_2 суди встановили, що 01 вересня 1992 року вона прийнята на роботу в лабораторію очищення соків на посаду молодшого наукового співробітника; 30 жовтня 1992 року звільнена з займаної посади;

01 листопада 1992 року - зарахована в аспірантуру з відривом від виробництва;

01 січня 1994 року звільнена з аспірантури за власним бажанням; 02 січня 1994 року - прийнята на посаду директора департаменту виробництва ПП «Роксолана»;

18 жовтня 1995 року - переведена на посаду директора фабрики; 15 березня

1997 року - звільнена переводом на посаду директора ПП «Roksolana & Dobrutshy»;

17 червня 1998 року звільнена за власним бажанням (а. с. 18, 19, том 2).

На виконання ухвали суду від 01 жовтня 2021 року АТ «Райффайзен Банк» повідомив, що на ім`я ОСОБА_1 обліковується рахунок № НОМЕР_2 , дата відкриття - 15 вересня 2008 року, дата закриття 09 червня 2020 року та надано виписку про рух коштів за період з 15 вересня 2008 року по 31 травня 2010 року. Відповідно до виписки по цьому рахунку вихідний залишок коштів станом на 30 травня 2010 року становив 527 309,21 грн (а. с. 40-47, том 2).

Представник позивача за первісним позовом ОСОБА_9 надав до суду історію по картковому рахунку № НОМЕР_2 , який належить ОСОБА_1 , з якого суди встановили, що він перерахував на картку ОСОБА_2 за період з 01 вересня

2010 року по 01 березня 2016 року грошові кошти на загальну суму 385 500 грн.

Окрім того, на виконання ухвали суду від 01 жовтня 2021 року АТ «ІНГ Банк» надав інформацію про те, що станом на травень 2010 року були відсутні відкриті банківські рахунки ОСОБА_1 . В банку на ім`я ОСОБА_1 був відкритий рахунок

з 25 квітня 2003 року по 20 липня 2009 року (а. с. 70, том 2).

Начальник Центрального управління інженерно-інфраструктурного забезпечення Командування Сил логістики Збройних Сил України В`юннік О. своїм листом

від 04 серпня 2021 року повідомив адвокату Топаловій О. про те, що згідно з обліковими даними капітан запасу ОСОБА_1 на квартирному обліку в гарнізоні м. Київ не перебуває. Відомостей стосовно військовослужбовців, звільнених

у 1996 році та яких було знято з квартирного обліку у Київському квартирно-експлуатаційному управлінні не зберігаються (а. с. 26, том 2).

Відповідно до протоколу опитування адвокатом особи від 03 липня 2021 року адвокат Заматов Р. В., що діє за договором в інтересах ОСОБА_1 , опитав

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який повідомив, що

ОСОБА_1 є його рідним братом та до 1993 року він служив у Польщі, а коли повернувся виявив бажання купити квартиру. Після повернення в Україну, дома у ОСОБА_3 на одному зі святкових заходів ОСОБА_1 познайомився з ОСОБА_2 , яка була подругою дружини ОСОБА_3 . Через деякий час вони вирішили жити разом та стали орендувати квартиру. Після проживання разом на орендованій квартирі вони повідомили, що вирішили купити однокімнатну квартиру. Пошуком квартири та її оглядом вони займались удвох. Також ОСОБА_3 відомо, що оформляти квартиру вирішили на ОСОБА_2 , тому що ОСОБА_10 був військовим і стояв на квартирній черзі, а тому він не хотів втратити цей статус. Коли сторони знімали квартиру, а потім, коли придбали квартиру, ОСОБА_3 часто був у них в гостях, а тому може з впевненістю сказати, що протягом часу проживання на орендованій квартирі і до укладення шлюбу вони вели спільний побут, турбувались один про одного, купували товари для спільного використання, постійно мали спільні витрати. В 1997 році вони уклали шлюб, в 2001 році у них народилась дитина. У

2003 році вони продали однокімнатну квартиру, додали кошти, які накопичили за час шлюбу і купили трикімнатну квартиру. Із розмов подружжя він був впевнений, що кошти, які додавалися для купівлі були спільними коштами їх сім`ї. Незважаючи на те, що ОСОБА_2 не працювала після народження дитини, у брата була висока заробітна плата, для них не важко було накопичити такі кошти (а. с. 181, том 1).

З наданих стороною позивача за первісним позовом - відповідача за зустрічним позовом світлин (а. с. 170-173, том 1) суди встановили, що на них зображені особи, зокрема сторони у справі, які спільно проводять час.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду ОСОБА_1 просив визнати факт спільного проживання сторін за період з 09 лютого 1996 року по 06 листопада 1997 року та визнати за ним право особистої власності на 1/2 частку квартири, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня

2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Відповідно до статті 13 Кодексу про шлюб та сім`ю України права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.

Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

Таким чином, при вирішенні питання щодо встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу мають застосовуватись положення Кодексу про шлюб та сім`ю України від 1969 року, нормами якого не передбачено можливості встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, а тому первісні позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині задоволенню не підлягають.

Отже, з огляду на наведене колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що місцевий суд помилково встановив факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період

з 09 лютого 1996 року по 06 листопада 1997 року.

Наведеним також спростовуються аналогічні за змістом аргументи касаційної скарги представника ОСОБА_1

Суди встановили що, відповідно до договору купівлі-продажу нерухомості

від 05 квітня 1996 року ОСОБА_2 придбала квартиру

АДРЕСА_3 (а. с. 94, том 1), тобто до укладення шлюбу.

Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР. Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

Спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим, суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно вказував, що на підтвердження своїх вимог про визнання спільною власністю квартири,

ОСОБА_1 мав надати докази, з яких можливо б було встановити факт того, що квартира була набута сторонами внаслідок їх спільної праці.

Апеляційний суд, оцінивши зібрані у справі докази зазначив, що довідки про доходи ОСОБА_1 не свідчать про те, що він брав фінансову участь у придбанні квартири. Крім того, подані довідки містять відомості про доходи за період після придбання квартири у 1996 році. Посилання на те, що він до 1994 року служив в Українській армії на території Польщі та мав високу заробітну плату не підтверджені належними засобами доказування.

На підставі наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відсутні підстави вважати, що квартира АДРЕСА_3 придбана ОСОБА_2 у 1996 році була спільною сумісною власністю сторін.

Суд апеляційної інстанції також встановив, що продаж квартири АДРЕСА_3 здійснений 18 вересня 2003 року за 17 546 грн та, в цей же день, придбана квартира за АДРЕСА_1 за 35 739 грн.

Надавши оцінку наведеним фактичним обставинам суд апеляційної інстанції вказував, що продаж особистої квартири ОСОБА_2 та придбання іншої квартири відбулось в один день, а тому дійшов висновку що, квартира

АДРЕСА_1 придбана частково за особисті кошти

ОСОБА_2 , отримані внаслідок продажу власної квартири. Розмір внесених особистих коштів становить 49,09 % від загальної вартості квартири.

Отже 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 є особистою власністю ОСОБА_2 .І

Інша 1/2 частина спірної квартири є спільною сумісною власністю сторін та підлягає поділу між ними у рівних частках, тобто по 1/4.

Відповідно до вимог частини другої статті 3 СК України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку.

Частиною першою статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, придбане нею чи ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.

Щодо грошових коштів, розміщених на рахунку належному ОСОБА_1 . суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків, згідно відповіді АТ «Райффайзен Банк», вихідний залишок коштів на рахунку належному ОСОБА_1 станом на

30 травня 2010 року становив 527 309,21 грн.

Вказані кошти є спільним сумісним майном, що сторонами не заперечується.

ОСОБА_1 стверджував про повернення 1/2 частини вказаних коштів

ОСОБА_2 проте, наявні в матеріалах справи виписка по особовим рахунках, історія по картковому рахунку на підтвердження перерахування ОСОБА_1 , починаючи з 2010 року коштів ОСОБА_2 апеляційний суд вважав неналежним доказом щодо повернення спільних коштів, оскільки відомості про призначення платежу відсутні.

Суд апеляційної інстанції вказував, що відсутні підстави вважати, що вказані операції здійснені на повернення спільних коштів, а не на виконання будь-яких інших зобов`язань перед ОСОБА_2 чи надання їй добровільної фінансової допомоги. Крім того апеляційний суд зауважив, що за твердженням позивача він перерахував кошти у розмірі 400 500 грн, що є значно більшим, ніж 1/2 від 527 309,21 грн, що також ставить під сумнів факт повернення саме спільних коштів.

Відтак апеляційний суд дійшов висновку, що кошти у розмірі 527 309,21 грн підлягають поділу у рівних частках між сторонами, тобто по 263 654, 50 грн.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Враховуючи, що порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а суд апеляційної інстанції оцінив докази, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Наведеним також спростовуються аргументи касаційної скарги представника ОСОБА_1 , які зводяться до незгоди із оцінкою доказів, здійсненою судом апеляційної інстанції.

Довід касаційної скарги про те, що апеляційний суд, задовольняючи вимоги зустрічного позову порушив приписи статті 365 ЦК України та частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України, оскільки на момент ухвалення у справі рішення були відсутні кошти про внесення коштів на рахунок суду та згода ОСОБА_1 про позбавлення його власності за рахунок грошової компенсації колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

ОСОБА_2 також заявила вимогу про припинення 1/4 частки ОСОБА_1 у праві спільної сумісної власності.

За обставинами цієї справи спірна квартира є предметом як первісного так і зустрічного позовів.

Компенсація належної ОСОБА_1 1/4 частки і спірній квартирі відбувається за рахунок 1/2 частки грошових коштів (предмет зустрічного позову), які є спільною сумісною власністю подружжя та були, станом на час припинення ведення вільного господарства, акумульовані на його рахунках.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі

№ 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) виснувала, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

Враховуючи, що за обставинами цієї справи спірна квартира є предметом як первісного так і зустрічного позовів, а компенсація належної ОСОБА_1 1/4 частки і спірній квартирі відбувається за рахунок 1/2 частки грошових коштів (предмет зустрічного позову), які є спільною сумісною власністю подружжя та були станом на час припинення ведення вільного господарства акумульовані на його рахунках колегія суддів вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції та відхиляє означений аргумент касаційної скарги як необґрунтований.

Також Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції, який врахувавши інтереси сторін, взявши до уваги погіршення відносин між ними, що ускладнює спільне володіння квартирою та непроживання протягом тривалого часу в ній ОСОБА_1 , обґрунтовано вважав за можливе здійснити поділ майна шляхом взаємозаліку.

Аргументи касаційної скарги про те, що матеріали справи не містять належних доказів про вартість майна, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно вважав, що вартість частки ОСОБА_1 у спірній квартирі вартує 263 654,50 грн колегія суддів відхиляє, оскільки ці доводи спростовуються матеріалами справи, а саме звітом про визначення ринкової вартості квартири

АДРЕСА_1 (а. с. 107-120, том 1). Інших доказів на спростування вартості спірної квартири ОСОБА_1 під час розгляду справи місцевим та апеляційним судом не надавав.

Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд помилково вважав, що частка позивача коштує 243 500 грн, проте після поділу майна грошові кошти у сумі

263 654,50 грн були розподілені на користь ОСОБА_1 колегія суддів відхиляє, адже як вбачається із змісту постанови апеляційного суду ОСОБА_1 була присуджена компенсація вартості належної йому 1/4 частки квартири в розмірі дещо більшому ніж ця частка вартує, проте це не вказує на порушення апеляційним судом його прав у цій частині. ОСОБА_2 про порушення її прав у цій частині задоволених вимог не заявляла.

Верховний Суд зазначає, що у випадку, якщо ОСОБА_1 вважає, що апеляційний суд припустився помилки в частині визначення розміру суми компенсації вартості належної йому частки квартири, заявник не позбавлений можливості звернутися до суду із відповідною заявою в порядку, передбаченому статтею 269 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц колегія суддів відхиляє, оскільки у наведеній постанові викладений правовий висновок відповідно до якого особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Тобто висновки апеляційного суду наведеним висновкам суду касаційної інстанції не суперечать.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо клопотання про закриття касаційного провадження

У поданому у червні 2024 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Топалова О. Є. просила постановити ухвалу про закриття касаційного провадження.

Зазначала, що касаційна скарга подана особою, яка не має на те повноважень, оскільки до касаційної скарги доданий ордер від 19 березня 2024 року де зазначено, що правова допомога надається у Верховному Суді України Касаційний цивільний суд, проте судом касаційної інстанції є Верховний Суд на підставі договору

від 26 лютого 2021 року № 46.

Вказаний ордер був виданий на підставі договору про представництво у справі

№ 756/12630/19 про розірвання шлюбу, а не у справі, яка є предметом касаційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

У постанові від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження

№ 11-989заі18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Виходячи зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).

Враховуючи, що при зверненні із касаційною скаргою представник ОСОБА_1 адвокат Заматов Р. В. долучив до касаційної скарги копію ордера від 17 березня

2024 року серії АІ № 1537450, який був виданий на підставі договору про надання правової допомоги від 26 лютого 2021 року № 46, яким повноваження адвоката не обмежуються, колегія суддів відхиляє клопотання представника ОСОБА_2 адвоката Топалової О. Є. про закриття касаційного провадження у справі.

Крім того з матеріалів справи вбачається, що інтереси ОСОБА_1 представляв у суді першої (а. с. 13, том 1) та у суді апеляційної інстанції (а. с. 79, том 3) адвокат Заматов Р. В., повноваження якого були підтверджені відповідними ордерами, виданими також на підставі договору про надання правової допомоги від 26 лютого 2021 року № 46.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня

1998 року).

Таким чином зазначення в ордері, що правова допомога надається у Верховному Суді України Касаційний цивільний суд замість правильної назви у Верховному Суді Касаційний цивільний суд не свідчить про відсутність у представника

ОСОБА_1 адвоката Заматов Р. В. повноважень на представництво його інтересів у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 401 406 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров