Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.06.2023 року у справі №607/15141/20
Постанова КЦС ВП від 28.06.2023 року у справі №607/15141/20

Постанова

Іменем України

28 червня 2023 року

м. Київ

справа № 607/15141/20

провадження № 61-5162св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Костів О. З., Міщій О. Я., Шевчук Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ») звернулася до суду з позовом, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» посилалася на те, що вона (первина назва - монастир Святого Теодора Студита) є власником приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано у власність релігійної організації для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у цій будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря Святого Теодора Студита та надалі розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці як інститут єпархіального права.

З 01 червня 2011 року ОСОБА_1 проживала та була зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 на підставі прийняття її у монахині монастиря і надання керівництвом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» окремого приміщення для задоволення її потреб у проживанні в процесі ведення спільного монашого життя.

27 квітня 2017 року з огляду на системні порушення монашої дисципліни і правил, ігнорування розпоряджень і вказівок єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа Української греко-католицької Церкви монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці закрито та доручено сестрі ОСОБА_26 ( ОСОБА_2 ) управляти справами монастиря до моменту заснування нового.

05 травня 2017 року у зв`язку з неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, ОСОБА_1 із власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахинями спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в монастирі. У зв`язку з цим РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» просила позов задовольнити.

У листопаді 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила зобов`язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 10,1 кв. м, позначеним в інвентарній справі під літерою АДРЕСА_2 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення та передання дублікатів ключів від воріт і вхідних дверей від вказаної кімнати.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона - монахиня сестра ОСОБА_4 , в миру ОСОБА_3 , прийшла до монастиря 03 січня 1998 року. Постриг в рясу отримала 28 серпня 2006 року, а постриг у малу схиму - 13 квітня 2008 року, у монашому стані перебуває понад 22 роки. З 11 червня 2011 рокувона як монахиня монашої спільноти сестер монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими за адресою: АДРЕСА_1 - в місці, де розташований дім, до якого вона приписана і яким набула право користування. В її користуванні перебувала кімната - келія, розташована на 2 поверсі поруч із бібліотекою під назвою « Келія святої Клари », від якої в неї є ключ.

05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею сестрою ОСОБА_5 ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_6 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа і зверталися до Синоду Єпископів Української греко-католицької церкви. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і до цього часу вона разом з іншими сестрами робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, проте через заміну замків не могла пройти на територію монастиря. При розмові їй повідомили, що владика заборонив упускати на територію сестер, які разом із нею залишили монастир. У зв`язку з цим просила задовольнити зустрічний позов.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 24 вересня 2021 року в задоволенні первісного позову відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Зобов`язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути та не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надати дублікати ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення. В іншій частині позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірне приміщення є житлом, про що свідчить факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у ньому. Крім того, показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 підтверджено, що ОСОБА_1 постійно проживала у цій будівлі приблизно з 1998 року в різних келіях (кімнатах). Згідно з інформацією з технічного паспорта у будівлі на АДРЕСА_1 є такі приміщення: келії, санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня, тобто будівля є придатною для проживання. Отже, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» не довела, що будівля не придатна для постійного проживання і не є житловою, а тому цільове призначення будівлі - для культових потреб релігійної організації - не впливає на правовий статус цих приміщень як житлових. ОСОБА_1 з 2011 року зареєстрована та проживає у спірному будинку, що дає підстави вважати, що вона має достатні та тривалі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

При цьому РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» не надала належних та допустимих доказів, які свідчили б про те, що ОСОБА_1 добровільно відмовилася від права користування спірним приміщенням. Зміна всіх замків від вхідних дверей у приміщенні та у вхідній брамі свідчить про свідомі дії позивача, що ще з 2017 року спрямовані на чинення перешкод ОСОБА_1 у проживанні у спірному приміщенні. Факт ліквідації монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи, без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення ОСОБА_1 .

Задовольняючи зустрічний, позов суд виходив з того, що ОСОБА_1 не втратила права на користування житлом, фактично на цей час у будинку монастиря не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі. Уповноважені особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Тернопільський апеляційний суд постановою від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» задовольнив частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року скасував, провадження у справі закрив.

Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що приміщення на АДРЕСА_1 згідно з матеріалами інвентарної справи є культовою спорудою, у якій знаходяться каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, санітарно-побутові приміщення, а також келії, функціональним призначенням яких є здійснення монашою спільнотою - членами вказаного монастиря сповідання релігії з проживанням відокремлено в монастирі з обмеженою для доступу сторонніх осіб територією (клявзурою), тобто не є житловим.

Будівля, де знаходиться спірне приміщення келії призначена для забезпечення саме культових потреб монастиря - проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації. Нині у спірній будівлі розташовується Святоблаговіщенська монаша спільнота, заснована згідно з Декретом архієпископа і митрополита ОСОБА_12 від 04 червня 2020 року № 165/2020, членом якої ОСОБА_1 не є і жодного стосунку до монашої спільноти не має.

Спір між сторонами не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки питання надання місця проживання, його втрати особою, яка належала до чернечого стану, регулюється нормами канонічного права, а не цивільного права України. Обидві сторони відносин - суб`єкти канонічного права.

Суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та не врахував, що їх учасниками є представники ієрархічного релігійного об`єднання Української греко-католицької церкви: з однієї сторони - юридична особа - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», що є власником спірної культової споруди - монастиря, а з іншої - фізична особа - монахиня ліквідованого жіночого монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Спір фактично виник через конфлікт у монашій спільноті цього монастиря.

Питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само, як про його втрату особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом. Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков - (далі - ККСЦ), Студійським Уставом.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказувала те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 607/18795/18, від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що між сторонами у справі спір виник щодо користування житловим приміщенням, а отже, цей спір не можна вважати спором стосовно діяльності релігійної організації, втручання держави в яку є неправомірним. Вітчизняне законодавство, як і норми міжнародного права щодо житлових прав та їх захисту стосуються кожного, а тому справи про захист права користування житлом фізичної особи підлягають розгляду в судах загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства незалежно від того, хто є позивачем і відповідачем. У результаті дій позивача за первісним позовом та через судове рішення апеляційного суду заявниця стала безхатченком.

У серпні 2022 року РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав їм належну правову оцінку. При цьому зазначила, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як про його втрату особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подала письмові пояснення.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

16 серпня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2022 року касаційне провадження у цій справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Верховного Суду справи № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22).

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2023 року поновлено касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» зареєстрована як юридична особа, засновник - Релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», відомості про юридичну особу 15 травня 2007 року включено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Згідно зі статутом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» (попередня назва монастир св. Теодора Студита) (далі - статут), який прийнято рішенням загальної ради 19 червня 2017 року та зареєстровано у Міністерстві культури України 31 серпня 2017 року за № 835 монастир є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного членства.

У пункті 1.13 статуту визначено, що монастир як юридична особа користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому статуту.

Згідно з пунктом 2.2 статуту монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи: Монастир Святого Теодора Студита на РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Грамотою Єпископа Тернопільського Української греко-католицької церкви Михаїла Сабриги від 14 червня 1999 року засновано монашу жіночу спільноту Введення в Храм Пресвятої Богородиці з осідком у смт Великі Бірки Тернопільської Єпархії, духовну та матеріальну опіку поручено її засновнику ієромонаху Григорію Планчаку, Ігумену монастиря Святого Теодора Студійського у с. Колодіївка.

Грамотою єпископа Тернопільсько-Зборівської Єпархії Української греко-католицької церкви Михаїла в 2004 році в день Святих Трьох Святителів надано благословення заснованому ігуменом Свято-Теодорівського монастиря отцем ОСОБА_13 у смт Великі Бірки жіночому монастирю Введення в Храм Пресвятої Богородиці і ОСОБА_14 . Цей монастир як юридична особа зареєстрований не був.

Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 передано безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно згідно з додатком за адресою: АДРЕСА_1 для культових потреб монастиря.

Згідно з актом передачі від 29 липня 1999 року комунального майна за адресою: АДРЕСА_1 сільський голова передав, а ієромонах отець ОСОБА_15 від імені монастиря Святого Теодора Студита прийняв 4 будинки, допоміжні споруди, земельну ділянку площею 0,51 га та інженерні комунікації.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на будівлі, виданого 14 вересня 1999 року Великобірківською селищною радою, цілий об`єкт на АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю Святого Теодора Студита та складається з чотирьох будівель.

Згідно з реєстровим написом будівлі зареєстровано в Тернопільському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстрову книгу 14 вересня 1999 року № 2 за реєстром № 92.

15 липня 2005 року Тернопільське районне госпрозрахункове бюро технічної інвентаризації виготовило інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці на АДРЕСА_1 , а саме: будівля монастиря, позначена літерою «А», трапезна, позначена літерою «Б», швейна майстерня, позначена літерою «З», пожводойма, позначена літерою «К», огорожі та відмостки. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії, які на першому поверсі позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37 та на другому поверсі позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43; є санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келії, позначені цифрами 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна. У будівлі культової споруди - монастиря, позначеного літерою «А», знаходяться також каплиця, святилище, захрестіє, паламарська, келії, коридори, санітарно-побутові приміщення. Цей об`єкт нерухомості є єдиним цілісним комплексом культової споруди монастиря, призначеним для проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, передбачених внутрішніми постановами Української греко-католицької церкви та місцевими традиціями (пункт 2.3 статуту).

Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , та копією паспорта відповідачки, місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстроване з 01 червня 2011 року.

ОСОБА_1 - монахиня сестра ОСОБА_4 - перебувала в монашому стані, постриг у рясу отримала 28 серпня 2006 року, а постриг у Малу схиму - 13 квітня 2008 року.

У 2004 році єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії грамотою благословив заснований ігуменом Свято-Теодорівського монастиря отцем ОСОБА_13 у смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці і ОСОБА_14 .

Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української греко-католицької церкви постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки, та всі залежні монастирі. Доручено сестрі ОСОБА_16 управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря.

Протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня ОСОБА_17 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії Української греко-католицької церкви про те, що 05 травня 2017 року сестри, у тому числі ОСОБА_1 , взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а монахиня ОСОБА_17 повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному кир Василію Семенюку про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці, зокрема, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виказували непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували її і багато речей робили за власною волею. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без будь-якого дозволу сестри, у тому числі ОСОБА_1 виїхали з монастиря, не погодилися ні на яку духовну віднову чи реабілітацію.

ОСОБА_1 разом з іншими монахинями, зверталася із зверненням від 04 вересня 2017 року № 6/2017 до Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, Реколекційного центру Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви, в якому сестри висловлювали незгоду з діями ОСОБА_6 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував сестру ОСОБА_5 ( ОСОБА_18 ), через те, що цьому не передував вибір.

Також ОСОБА_1 разом із іншими зверталася до владики ОСОБА_19 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому сестри повідомили, що вони не бажали жити у постійному з`ясуванні стосунків із незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачують у непослуху, скаржилися на великий психологічний тиск, ставлення до них як до бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

Як зазначила ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву, 05 травня 2017 року монаша спільнота сестер Введення в Храм Пресвятої Богородиці тимчасово залишила житло у головному домі. Причина залишення: небажання жити у постійних конфліктах із незаконно призначеною (на їх думку) ігуменею, сестрою ОСОБА_5 ( ОСОБА_20 ); незаконні дії владики ОСОБА_6 щодо її призначення. ІНФОРМАЦІЯ_2 настоятелька монастиря сестра Макарія ( ОСОБА_21 ), секретар сестра Теодора ( ОСОБА_22 ) прибули до головного дому монашої спільноти і їх сестри впустили. Причина приїзду: спроба отримати пояснення щодо незаконних дій незаконно призначеної (на їх думку) ігумені та ОСОБА_6 . 01 лютого 2018 року ОСОБА_1 та сестри робили спроби повернення до головного дому, проте їм не відчинили браму. 15 травня 2020 року вони зробили чергову спробу повернення, але нікого із сестер на територію знову не впустили, у зв`язку з чим вони були змушені звернутися за допомогою до місцевого органу поліції.

З довідки Виконавчого комітету Великобірківської селищної ради від 07 вересня 2020 року № 955 відомо, що ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації.

Згідно з актом від 04 вересня 2020 року комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку ОСОБА_1 , та з`ясувала, що вона впродовж останніх трьох років за місцем реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.

Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_12 повідомив, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у смт Великі Бірки.

Згідно із заявою ОСОБА_23 від 28 серпня 2020 року на ім`я начальника Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області, яку серед інших підписала і ОСОБА_1 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . Приїхавши до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем, але виявили, що замки змінені. ОСОБА_2 їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_24 , дасть відповідь через 10 хвилин. Прочекавши годину, вони зрозуміли, що ніхто до них не вийде, тому зателефонували у поліцію.

Листом від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області Марків Р. повідомив ОСОБА_23 , що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендував звернутися до суду.

Листом від 20 серпня 2020 року № 234/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_12 звернувся до монахині ОСОБА_27 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць, що якщо вона не змінить поведінки, то буде звільнена з монашого стану.

Декретом про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року № 456/2020 архієпископ і митрополит ОСОБА_12 постановив монахиню Єлисавету ( ОСОБА_25 ), члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що був канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року, звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Об`єднана палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22) у аналогічних правовідносинах дійшла таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (частина перша статті 35 Конституції України).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до абзацу п`ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Положеннями статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.

ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання).

У пунктах 69, 123 рішення від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) ЄСПЛ сформулював позицію, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.

Як правило, право на свободу релігії, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яку дискрецію з боку держави. Проте це не заперечує можливості та необхідності судового контролю з боку держави за дотриманням прав осіб, гарантованих Конвенцією.

Відповідно, вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, слід збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує.

Правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення (стаття 124 Конституції України).

Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано захист його прав та свобод, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим в будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Таким чином, Об`єднана палата Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини, які виникають з приводу користування келією, яка вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції, підлягають вирішенню в порядку ЦПК України.

У цій справі, спір між сторонами виник з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яка розташована в будівлі, щоналежить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Релігійна організація, звернувшись до суду загальної юрисдикції із позовом про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а в подальшому ОСОБА_1 , яка вступивши в цивільний процес, заявила зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними.

Вказаними діями сторони фактично вказали на неможливість врегулювання виниклих між ними відносин в межах канонічного права.

Крім того, зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) потребує вчинення відповідних дій уповноваженими органами.

При вирішенні спору щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житлом суду необхідно встановити, чи наявний спір про право; чи було порушено право особи; чи постраждала особа (прямо чи опосередковано) від стверджуваного порушення; з`ясувати зв`язок особи із конкретним місцем проживання та обставини справи.

Отже, питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов`язків сторін та підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції не врахував вказані положення законодавства України, практику ЄСПЛ та дійшов помилкового висновку про те, що спірні правовідносини не регулюються актами цивільного законодавства, а юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Водночас не підлягають задоволенню вимоги касаційної скарги про залишення в силі рішення суду першої інстанції, оскільки апеляційний суд не переглянув по суті рішення суду на предмет його законності та обґрунтованості, а з формальних (процедурних) підстав його скасував і закрив провадження у справі.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов