Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2021 року у справі №462/3421/20

Постанова

Іменем України

23 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 462/3421/20

провадження № 61-11984св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - орган опіки та піклування Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 жовтня 2020 року під головуванням судді Ясниської В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів:

Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив суд, у зв'язку з відсутністю відповідачів без поважних причин понад шість місяців за адресою реєстрації місця проживання, визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1.

Вимоги обґрунтовував тим, що крім нього у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані також його донька та внук, однак донька ОСОБА_2 не проживає за вказаною адресою з 2018 року, а внук ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1, не проживав з часу народження.

При цьому, відповідач не сплачує витрати за комунальні послуги, не займається утриманням майна та не надає коштів на проведення ремонту. Квартира перебуває в комунальній власності та неприватизована.

У 2018 році померла його матір, яка була основним квартиронаймачем. На даний час виникла необхідність у проведенні заміни основного квартиронаймача, однак через наявність зареєстрованих, проте не проживаючих осіб в квартирі, позивач не може вільно розпорядитись цим правом та отримати згоду від них.

Також факт реєстрації відповідачів в спірній квартирі перешкоджає йому в оформленні субсидії як малозабезпеченій сім'ї.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Залізничний районний суд м. Львова заочним рішенням від 28 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Львівський апеляційний суд постановою від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а заочне рішення Залізничного районного суду м.

Львова від 28 жовтня 2020 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що доводи позивача про те, що у відповідача відсутнє, на його думку, бажання проживати у спірній квартирі, через неприязні відносини, які між ними склались, не може свідчити про втрату відповідачами інтересу до відповідного житла.

Крім цього, місцевий суд не взяв до уваги акти, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, оскільки такі не містять відомостей, які підлягають доказуванню, зокрема відсутня інформації про період непроживання відповідачів, а також не підтверджують неповажність причин не проживання відповідачів у спірній квартирі.

У них відсутні підписи сусідів, зі слів яких такі акти були складені.

Що стосується малолітньої дитини відповідача, то суди зазначали, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували наявність в малолітнього ОСОБА_3 права постійного користування іншим житлом, тому оцінивши докази у їх сукупності, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 травня 2021 року в якій просив оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У поданій касаційній скарзі заявник вказує, що судами попередніх інстанцій була надана неправильна оцінка доказів. Вказує, що він повідомляв у суді першої інстанції, що оригінали документів перебувають у Залізничному відділі соціального захисту у зв'язку із призначенням заявнику субсидії на оплату житлово-комунальних послуг.

Оригінал акта ЛКП "Сяйво" від 02 грудня 2019 року знаходиться у адвоката Сидорук, а тому заявник не мав можливості надати його для звірки із копією.

ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Залізничного районного суду м.

Львова.

21 жовтня 2021 року цивільна справа № 462/3421/20 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 не приватизована, перебуває у комунальній власності, складається з трьох кімнат, загальною площею 61,60 кв. м.

В квартирі зареєстровано 7 осіб: позивач - ОСОБА_1, як мешканець, донька - ОСОБА_4, внук - ОСОБА_3, а також, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, що підтверджується довідкою з місця проживання про склад сім'ї і прописку, № 1207 виданої ЛКП "Сяйво" 31 травня 2020 року (а. с. 3).

Згідно акта № 135 від 12 травня 2020 року громадяни ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані, але не проживають за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 5).

Згідно акта № 136 складеного цього ж дня, за адресою: АДРЕСА_2 проживає одна особа - ОСОБА_1 (а. с. 6).

У двох актах зазначено, що ЛКП "Сяйво" даними відносно цих фактів не володіє, але дані акти складено зі слів сусідів ОСОБА_9 та ОСОБА_10.

Також, у матеріалах справи наявні копії актів № 395 від 07 жовтня 2019 року, № 18 від 23 червня 2020 року, № 205 від 06 липня 2020 року та № 237 від 31 липня 2020 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 6 ЖК УРСР, жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

Частиною 4 статті 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду врегульовано положеннями глави 2 ЖК УРСР.

Статтею 64 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім'ї наймача належить дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Особи, що вселились в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами сім'ї не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК УРСР).

Згідно із положеннями частини 1 статті 71, статтею 72 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресування кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц (провадження № 61-11414св19) вказано, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім'ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

Отже, під час вирішення питання про втрату членом сім'ї наймача права користування жилим приміщенням з'ясуванню підлягають строк його відсутності та поважність причин такої відсутності.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ураховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, встановивши, що матеріали справи не містять належних, допустимих та беззаперечних доказів того, що відповідач без поважних причин більше ніж шість місяців не проживає у спірній квартирі дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позову.

Суди попередніх інстанцій критично оцінили акти ЛКП "Сяйво", з тих підстав, що у них відсутня інформації про період непроживання відповідачів у квартирі за адресою: АДРЕСА_2, а також вказували, що такі акти не підтверджують неповажність причин не проживання відповідачів у спірній квартирі. Зауважили, що у наданих позивачем актах відсутні підписи сусідів, зі слів яких такі складені.

Водночас апеляційний суд правильно зауважував, що показання свідків не є та не можуть бути беззаперечними доказами, на яких могло б ґрунтуватися рішення суду, оскільки свідки у відповідній квартирі не проживали та не проживають, відтак обставини щодо не проживання у такій відповідача з її сином, їм відомі лише зі слів позивача.

Допитаний у суді першої інстанції у якості свідка ОСОБА_11 є знайомим позивача по роботі, відтак показання останнього не можуть вважатися достатньо об'єктивними, при цьому останній чітко не вказав періодів часу його присутності у квартирі позивача та не навів обставин щодо неповажності причин непроживання ОСОБА_4 у спірній квартирі.

Що стосується вимог, пред'явлених позивачем до малолітньої дитини відповідача, суди попередніх інстанцій правильно вказували, що згідно із з частинами 1 -3 статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини 2 статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Отже, сам по собі факт не проживання неповнолітніх дітей у спірній квартирі не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житлом, оскільки вибір місця їхнього проживання в силу їх віку і відповідно до закону не залежав від їхньої волі, а визначався їхньою матір'ю, як законним представником.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином враховуючи те, що порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц сформульовано висновок про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

У справі, що переглядається, позивач звергнувся із позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою, яке не перебуває у його власності.

Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справою, яка наведена заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, а наведені в касаційній скарзі як приклад постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 653/1096/16-ц, не свідчить, що суди попередніх інстанцій застосували неправильно норми матеріального права.

Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).

Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров