Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.10.2020 року у справі №635/4712/17

Постанова

Іменем України

22 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 635/4712/17

провадження № 61-14485св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 лютого 2020 року у складі судді Семіряд І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня

2020 року у складі колегії суддів:Кругової С. С., Тичкової О. Ю.,

Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом

до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позов обґрунтовано тим, що згідно з договором позики від 14 березня 2014 року її чоловік ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 у позику грошові кошти в сумі 408 000,00
грн, на забезпечення виконання зобов'язань за договором позики

від 14 березня 2014 року між тими ж сторонами укладено іпотечний договір,

за умовами якого в іпотеку передано нерухоме майно: житловий будинок

з надвірними будівлями АДРЕСА_1.

Вартість предмета іпотеки становить 370 000,00 грн. Іпотекодержателем здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки та 12 вересня 2016 року відповідач став власником предмета іпотеки. Права іпотекодержателя

за іпотечним договором від 14 березня 2014 року відповідач набув згідно

з договором про відступлення права вимоги від 16 червня 2016 року, одночасно з цим відповідач набув право вимоги за договором позики від 14 березня

2014 року на підставі відповідного договору.

За даними звіту про оцінку житлового будинку, що знаходиться за адресою

АДРЕСА_1, його вартість станом на 12 вересня 2016 року становить 2 355 207,00
грн. Відповідно до вимог статті 37 Закону України "Про іпотеку" відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачеві грошові кошти в сумі 2 355 207,00 грн - 408
000,00 грн = 1 947 207,00 грн * 90 % = 1 752 486,30 грн.

Просила стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя в розмірі 1 752 486,30 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що право вимагати відшкодування перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя має саме іпотекодавець і саме на його користь має бути стягнуто грошові кошти у випадку задоволення позову. Оскільки ОСОБА_1 не є іпотекодавцем за договором іпотеки, її права та законні інтереси відповідачем порушені

не були.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 635/4712/17 та витребувано її з Дзержинського районного суду м.

Харкова.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд

до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою, що 14 березня 2014 року між іпотекодавцем ОСОБА_3 та його дружиною

ОСОБА_1, яка фактично подарувала ОСОБА_3 свою частину спірного будинку у праві спільної сумісної власності, укладено договір про надання права ОСОБА_1 на стягнення перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, що передбачено статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Крім того, заявник вказує на порушення судами норм процесуального права,

а саме пункту 3 частини 3 статті 411 ЦПК України, суд необґрунтовано відхилив клопотання або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу

до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 14 березня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав у власність ОСОБА_3 (позивальник) грошові кошти у вигляді в натурі на суму 408 000,00 грн, що на момент укладення договору позики складає

за згодою сторін еквівалент 40 800,00 доларів США. Позичальник зобов'язався повернути суму позики, згідно з графіком, визначеним в договорі, із кінцевим строком повернення 14 березня 2015 року. Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І.

14 березня 2014 року з метою забезпечення зазначеного зобов'язання,

ОСОБА_3 (іпотекодавець) передав ОСОБА_2 (іпотекодержатель)

в іпотеку житловий будинок із надвірними житловими будівлями під номером АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_3

на підставі договору дарування від 14 березня 2014 року. Сторони домовились, що вартість предмета іпотеки складає 370 000,00 грн. Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу

Карташовою С. І.

16 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення права вимоги за договором позики, посвідченим 14 березня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І. за реєстровим № 761. Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 06 вересня 2016 року в реєстр внесено запис про набуття ОСОБА_2 права власності на житловий будинок із надвірними житловими будівлями під номером

АДРЕСА_1, на підставі іпотечного договору та договору про відступлення права вимоги.

Згідно з свідоцтвом про шлюб від 19 липня 1971 року позивач ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_3.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 1 , 2 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду

і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 55 Конституції Україниправа і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом статті 15 ЦК Україниправо кожної особи на звернення до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статті 15 ЦК України.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права,

за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом

до суду відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 4 ЦПК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав

та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,

що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права,

за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України

та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Ефективний спосіб захисту має бути таким,

що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно

до вимог законодавства.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив,

що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції України і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просила відповідно до вимог статті 37 Закону України "Про іпотеку" стягнути із відповідача на її користь перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Згідно з частиною п'ятою статті 37 Закону Україну "Про іпотеку" іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Аналіз указаної норми матеріального права дає підстави вважати, що грошове зобов'язання відшкодувати саме іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що права та законні інтереси позивача відповідачем не порушені, оскільки

ОСОБА_1 не є стороною договору іпотеки, а іпотекодавцем є її чоловік ОСОБА_3.

Позивач не була власником спірного будинку, оскільки її чоловік набув право особистої власності за договором дарування відповідно до статті 57 СК України.

Колегія суддів вважає необґрунтованими аргументи касаційної скарги про те,

що апеляційним судом безпідставно не долучені подані позивачем докази,

з таких підстав.

У пункті 6 частини 2 статті 356 ЦПК Українипередбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 367 ЦПК Українидокази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції

з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Тлумачення пункту 6 частини 2 статті 356, частин 1 -3 статті 367 ЦПК Українисвідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь

у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин

не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати

як вимоги частини 1 статті 44 ЦПКУкраїни щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову

в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня

2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18).

Аналіз постанови апеляційного суду свідчить, що судом належно обґрунтовано відмову у задоволенні клопотання.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із частиною 1 статті 400 ЦПК Українипереглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 19 лютого 2020 року

та постанову Харківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Бурлаков

В. М. Коротун

М. Є. Червинська