Постанова

Іменем України

27 червня 2018 року

м. Київ

справа №554/9348/15-ц

провадження № 61-250св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Олійник А. С. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Буленка О. О., Бондаревської С. М., Омельченко Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 08 серпня 2008 року ОСОБА_4 видав нотаріальну довіреність на ім'я ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на право експлуатації та розпорядження належним йому на праві власності автомобілем «ТОYОТА LAND CRUISER», 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2, з правом керування (користування), продажу, обміну, передачі в заставу, ордеру, зняття з обліку та постановки на облік в органах ДАІ, одержання грошей. Зазначену довіреність ОСОБА_4 скасував 06 серпня 2012 року. Однак 07 серпня 2012 року відповідач продав вказаний автомобіль своїй рідній сестрі ОСОБА_7 за 240 044 грн.

Одержані від продажу вказаного автомобіля кошти ОСОБА_5 не повернув, чим порушив вимоги статті 1006 ЦК України, згідно з якою повірений зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

Тому він змушений звернутися до суду із зазначеним позовом, в якому просить стягнути 240 044 грн - кошти за проданий автомобіль, 21043,66 грн - три проценти річних, 183380,23 грн - інфляційних витрат, всього 444467,89 грн, а також 4000 грн витрат на правову допомогу, 3654 грн судового збору.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 03 березня 2016 року у позові відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив із того, що ніяких договорів з приводу розпорядження автомобілем ТОYОТА LAND CRUISER сторонами не укладалось. Посилання позивача на вимоги статті 1006 ЦК України безпідставні, а видана ОСОБА_4 довіреність на управління і розпорядження автомобілем не є підтвердженням укладення такого договору. Вказана довіреність видана у серпні 2008 року і діяла до серпня 2012 року, що також є підтвердженням, що фактичним власником автомобіля є ОСОБА_5

Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 240 044 грн - основного боргу, 21043,66 грн - три проценти річних, 98634, 78 грн - інфляційних витрат, всього - 359722,43 грн, а також 4 000 грн - витрат на правову допомогу, 3555,74 грн - судового збору.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що свої зобов'язання ОСОБА_5 перед позивачем, як особою, яка діяла на підставі довіреності від ОСОБА_4 повинен був передати грошові кошти позивачу за продаж автомобіля. Таким чином, у зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 зобов'язання про передачу грошових коштів, останній з урахуванням положень статтей 625, 1006 ЦК України, повинен сплатити суму боргу, інфляційні втрати, три проценти річних від простроченої суми.

У поданій у травні 2016 року касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 липня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.

У січні 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення апеляційного суду є незаконним, ухвалено з порушенням норм матеріального права.

Апеляційний суд вважав встановленим факт, що сторони не укладали ніяких договорів щодо розпорядження спірним майном.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави встановлені обставини, що автомобіль купувався за гроші ОСОБА_5, який був його фактичним власником.

ОСОБА_5 у суді першої інстанції пояснював, що автомобіль купувався за його кошти, а рішення про оформлення права власності на ОСОБА_4 він прийняв, оскільки в жовтні 2007 року його колишня дружина ОСОБА_9 звернулася до суду з позовами про розірвання шлюбу та поділ майна.

Видана ОСОБА_4 ОСОБА_5 довіреність на управління і розпорядження автомобілем не є підтвердженням укладення договору щодо розпорядження спірним автомобілем (стаття 1006 ЦК України).

Тому вимоги про повернення коштів, трьох процентів річних та інфляційних втрат є безпідставними.

Є незаконним стягнення з відповідача на користь позивача витрат за правову допомогу, оскільки адвокат Ольховська М. М. не надала суду відповідний розрахунок.

26 липня 2016 року адвокат Ольховська М. М. в інтересах ОСОБА_4 подала заперечення на касаційну скаргу вказуючи на те, що рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому відсутні підстави для його скасування.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуване рішення апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують з огляду на таке.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 на праві власності належав автомобіль «ТОYОТА LAND CRUISER», 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу від 08 серпня 2008 року (а.с. 17).

08 серпня 2008 року ОСОБА_4 видав ОСОБА_5 та ОСОБА_6 довіреність на право керування (користування), продажу, обміну, передачі в заставу, оренду, зняття з обліку та поставку на облік в органах ДАІ, одержання грошей, тобто на управління та розпорядження автомобілем «ТОYОТА LAND CRUISER», 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1.

Зазначену довіреність ОСОБА_4 було скасовано 06 серпня 2012 року.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та не заперечувалось ОСОБА_5, 07 серпня 2012 року він на підстав довіреності в інтересах позивача продав спірний автомобіль своїй рідній сестрі ОСОБА_7, отримавши за автомобіль кошти в розмірі 240 044 грн.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 20 лютого 2014 року, встановлено правомірність продажу спірного автомобіля ОСОБА_5 після скасування довіреності ОСОБА_4 Зазначений факт є преюдиційним, який не підлягає доведенню в суді (а.с.25-28).

Частиною першою статті 237 ЦК України передбачено, щопредставництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до статті 244 ЦК України, представництво, що ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала.

Такий правовий висновок висловив Верховний Суд України у постанові від 16 грудня 2015 року.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції вважає, що суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку, що ОСОБА_5, діючи від імені власника транспортного засобу, продав належний на праві власності позивачу автомобіль, отримавши за проданий автомобіль кошти, а тому вказані кошти належать позивачу, які відповідач повинен повернути позивачу зі сплатою трьох відсотків річних та інфляційних витрат.

Посилання в касаційній скарзі на обставини придбання автомобіля ОСОБА_5, не беруться до уваги з огляду на довіреність, якою підтверджується право власності за ОСОБА_4 і яка не була оспорена відповідачем.

Щодо посилань у касаційній скарзі про незаконне стягнення з відповідача на користь позивача витрат за правову допомогу, оскільки адвокат Ольховська М. М. не надала суду відповідний розрахунок, касаційний суд виходить з такого.

Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон) визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до частин першої та другої статті 30 Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Виходячи зі змісту положень частини третьої статті 27 Закону до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Статтею 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який полягає у визначенні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договір або утримуватися від його укладання, а також визначати його зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості.

Відповідно до статті 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Як вбачається з матеріалів справи, 16 червня 2015 року між адвокатом ОльховськоюМ. М. та ОСОБА_4 було укладено договір про надання юридичних послуг (а.с. 9).

Відповідно до пунктів 4. 1, 4. 2 договору про надання юридичних послуг гонорар виконавця складає чотири тисячі гривень і сплачується замовником в повному розмірі в день укладання вказаного договору. Гонорар виконавця не включає в себе фактичні витрати, понесені ним під час виконання взятих на себе обов'язків за цим договором.

Обставини щодо сплати клієнтом адвокату фіксованої суми гонорару за надані юридичні послуги також підтверджуються квитанцією до прибуткового касового ордера від 16 червня 2015 року (а. с. 12).

Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано стягнув з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 у розмірі 4 000 грн витрати на правову допомогу.

З урахуванням положень частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Отже, посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не зазначив у рішенні відповідний розрахунок щодо витрат на правову допомогу не є підставою для скасування рішення апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів про відмову у позові.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, постійна колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 28 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В.О. Кузнєцов

Г.І. Усик