Історія справи

Постанова

Іменем України

26 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 727/2900/17

провадження № 61-5719св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Олійник А. С. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Чернівці,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 вересня 2017 року у складі судді Семенка О. В. та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 29 листопада 2017 року у складі суддів: Яремка В. В., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.

ВСТАНОВИВ:

23 березня 2017 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Чернівці (далі - КЕВ м. Чернівці) звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення неустойки за користування приміщенням.

Позов обґрунтовано тим, що 01 липня 2015 року між сторонами укладено попередній договір оренди № 254/2015-п (далі - попередній договір) нерухомого військового майна, строком по 30 червня 2016 року із оплатою в розмірі 1 444,00 грн на місяць. Указане майно за актом приймання-передачі від 01 липня 2015 року передано відповідачу. Пунктом 1.1. попереднього договору, позивач зобов'язався протягом 12 місяців з моменту його підписання укласти основний договір оренди згаданого нерухомого майна, який, укладено не було. Посилаючись на неукладення сторонами основного договору, неповернення відповідачем майна після закінчення строку попереднього договору, незважаючи на надіслані листи-попередження, позивач просив на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з відповідача неустойку за користування нежитловим приміщенням у розмірі 8 257,80 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 29 листопада 2017 року, у позові відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що зміст попереднього договору не створює підстав для стягнення з відповідача неустойки на підставі статті 785 ЦК України, оскільки за своєю правовою природою не є договором оренди, не створює інших обов'язків, окрім укладення у майбутньому основного договору на вже визначених умовах. Позивачем не доведено факту домовленості між сторонами про сплату орендної плати, а встановлено лише плату за користування майном, яку відповідач сумлінно сплачувала.

У березні 2018 року позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення є протиправними, суди неправильно застосували норми матеріального права, неповно з'ясували обставини справи. Зокрема, висновок про те, що попередній договір без укладення основного не дає підстав для нарахування неустойки є неправильним, оскільки попереднім договором було встановлено розмір орендної плати, приміщення передано відповідачу за актом приймання?передачі від 01 липня 2015 року, строк дії попереднього договору закінчився 30 червня 2016 року, однак вимоги позивача від 03 червня 016 року № 1389, від 02 липня 2016 року № 1654 про звільнення займаного орендованого приміщення відповідач не виконала, що відповідно до частини другої статті 785 ЦК України є підставою для стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном за весь час прострочення. Суди не врахували, що на момент ухвалення судових рішень, спірне приміщення використовувалось відповідачем; у Шевченківському районному суді м. Чернівці розглядається справа про зобов'язання ОСОБА_4 звільнити орендовані за попереднім договором приміщення. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 19 серпня 2014 року у справі № 5015/4879/12, для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України, необхідно встановити обставини, за яким орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов'язку не виконав.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначила про безпідставність доводів касаційної скарги та вказала, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними і відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 31 січня 2016 року у справі № 926/1080/17.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 01 липня 2015 року між сторонами укладено попередній договір оренди № 254/2015-п нерухомого військового майна, розташованого в Чернівецькому гарнізоні за адресою: АДРЕСА_1, строком по 30 червня 2016 року, відповідно до пункту 1.1. якого КЕВ м. Чернівці зобов'язався протягом 12 місяців з моменту підписання цього договору укласти в майбутньому основний договір оренди.

До моменту підписання основного договору відповідач мала право використовувати майно за цільовим призначенням визначеним у пункті 2.1.3. попереднього договору.

Пунктом 3.3.2. попереднього договору встановлено, що за використання майна, на підставі викладеного рахунку сторона 2 (відповідач) сплачує, за домовленістю сторін, плату у розмірі 1 444,00 грн у місяць, у тому числі 240,67 грн ПДВ.

Відповідно до пункту 9.1 попереднього договору він діє з 01 липня 2015 року по 30 червня 2016 року включно.

01 липня 2015 року КЕВ м. Чернівці за актом приймання?передачі нерухомого військового майна відповідачу передано вказане нерухоме майно.

Позивачем умови попереднього договору оренди не виконано, основний договір - не укладено.

Після закінчення строку попереднього договору 30 червня 2016 року відповідач нерухоме майно позивачу не повернула, однак продовжувала сумлінно сплачувати кошти за користування ним.

Предметом позову у цій справі є вимоги КЕВ м. Чернівці про стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення, нарахованої за порушення строків повернення наймодавцю орендованого нерухомого військового майна, яким відповідач користується на підставі попереднього договору.

Відповідно до частини другої статті 785 ЦК України, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

За договором найму (оренди), відповідно до статті 759 ЦК України, наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать, зокрема, будинки, споруди.

Передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі з урахуванням необхідності підтримання на належному рівні бойової і мобілізаційної готовності (частина третя статті 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»).

Порядком надання дозволу військовим частинам Збройних Сил України на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду від 11 травня 2000 року № 778 передбачено обов'язкове проведення експертної оцінки майна, яке передається в оренду. Акт оцінки майна, яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням (представництвом) і затверджується Міністерством оборони України.

Нормами Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено, що етапами укладення договору оренди державного майна є: одержання дозволу Фонду державного майна України чи його регіональних відділень на право оренди, проведення конкурсу, здійснення експертної оцінки майна, що орендується та проведення відповідних розрахунків орендної плати.

Таким чином, укладенню договору оренди державного майна обов'язково має передувати одержання дозволу Фонду державного майна України чи його регіональних відділень на право оренди, проведення конкурсу, здійснення оцінки вартості майна, що впливає на встановлення розміру орендної плати, яка є істотною умовою такого виду договорів. Не проведення зазначених дій не є підставою виникнення у сторін правовідносин будь-яких зобов'язань.

Частиною третьою статті 635 ЦК України передбачено, що зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Здійснивши системний аналіз вказаних норм права, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно того, що попередній договір встановлює зобов'язання укласти основний договір на певних умовах в майбутньому, а не виникають зобов'язання за основним договором.

Таким чином, встановивши, що позивач не виконав умови попереднього договору стосовно укладення основного договору, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача неустойки, передбаченої у частині другій статті 785 ЦК України, яку цивільним законом встановлено за порушення зобов'язань за укладеними договорами.

Доводи касаційної скарги про те, що на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень, спірне приміщення ще використовувалось відповідачем, а у Шевченківському районному суді м. Чернівці розглядалась справа про зобов'язання ОСОБА_4 звільнити спірне приміщення Верховний Суд відхиляє, оскільки ці обставини не впливають на вирішення спору у цій справі.

Посилання заявника у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові у справі № 5015/4879/12 (провадження № 3-70гс14) від 19 серпня 2014 року безпідставним, оскільки у вказаній справі предметом позову була вимога про стягнення неустойки на підставі частини другої статті 785 ЦК України за порушення зобов'язання щодо повернення майна переданого за договором оренди, а не за попереднім договором, тобто обставини вказаної справи та справи, яка переглядається, не є аналогічними.

Посилання на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 20 липня 2016 року у справі № 909/1321/15 та на інформаційний лист Вищого господарського суду України від 27 жовтня 2014 року № 01-06/1666/14, Верховний Суд також не бере до уваги, оскільки обов'язковими до застосування, відповідно до статті 360-7 ЦПК України 2004 року, є лише висновки щодо застосування норми права, викладені у постановах Верховного Суду України.

Згідно із статтею 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні повноваження встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів у справі, не відповідають встановленим судами обставинам та зводяться до незгоди заявника із судовим рішенням.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 29 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В.О. Кузнєцов

Г.І. Усик