Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.06.2019 року у справі №539/4318/18

Постанова

Іменем України

18 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 539/4318/18

провадження № 61-11710св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Кривцової Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 травня 2019 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Лобова О. А., Панченка О. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільним сумісним майном подружжя та визначення часток майна, що знаходиться у спільній сумісній власності.

Позовна заява мотивована тим, що вони з ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 17 листопада 2002 року. Від шлюбу мають дочку - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. За час шлюбу, 29 вересня 2003 року, ними була придбана квартира АДРЕСА_1. Оформлення договору купівлі-продажу квартири проведено на ім'я ОСОБА_2

06 травня 2014 року їх шлюб було розірвано рішенням суду.

Вказувала, що знаходження квартири у спільній сумісній власності унеможливлює здійснення нею повного обсягу своїх прав щодо розпорядження майном незалежно від волі інших осіб.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визначити частки у праві спільної власності, а саме, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 11 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано частки у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1, а саме що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить право власності по 1/2 частині даної квартири кожному.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, оскільки вона придбана за час їх шлюбу. Між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, тому суд вважав вимоги позову обґрунтованими.

При цьому, суд дійшов висновку, що строк позовної давності ОСОБА_1 не пропущений, оскільки не було встановлено, що її права, як співвласника майна, були порушені більш ніж три роки до дати звернення до суду з позовом.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 травня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Павличенка В. Г., задоволено.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області 11 лютого 2019 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_1, проте не врахував, що нею пропущено строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого було заявлено відповідачем, оскільки про порушення свого права вона могла дізнатися ще у 2014 році, коли перестала проживати у цій квартирі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судові рішення апеляційного суду скасувати та залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно скасував законне та справедливе рішення суду першої інстанції, дійшовши надуманих висновків про перебіг строку позовної давності з 2014 року.

Вказує, що жодних її прав, як співвласника спірної квартири, до 2018 року порушено не було, тому саме з цього часу розпочався відлік строку позовної давності.

Доводи особи, яка подалавідзив на касаційну скаргу

У серпні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Павличенко В. Г., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу позивача, в якому вказує, що її доводи є безпідставними. Вважає, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки нею не доведено факт користування спірною квартирою в останні три роки.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

17 листопада 2002 року між сторонами було зареєстровано шлюб.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 06 травня 2014 року, яке набрало законної сили 19 травня 2014 року, шлюб між стонами було розірвано.

За час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 38,4 кв. м, загальною площею 60,6 кв. м. При купівлі квартири договір купівлі-продажу був оформлений на ім'я ОСОБА_2.

Відповідно до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2003 року зареєстровано вказану квартиру. Реєстрація права власності за договором проведена приватним нотаріусом Лубенського міського нотаріального округу Ковальчук А. Г. 29 вересня 2003 року. Зареєстровано у реєстрі за № 4352.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, оскільки апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частини 1 статті 402 ЦПК України.

У частинах 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).

Враховуючи, що спірна квартира була придбана сторонами за час шлюбу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вона є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та кожен з них має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Оскільки між колишнім подружжям на час розгляду справи не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, суд правильно вважав вимоги позову обґрунтованими.

Згідно зі статтею 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічно питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною 2 статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

Врахувавши вказані норми права та правовий висновок Верховного Суду України, встановивши, що ОСОБА_1 до цього часу зареєстрована у придбаній сторонами за час шлюбу квартирі, матеріали справи не містять даних про те, що її права, як співвласника даної квартири, були порушені протягом трьох років до дня звернення із даним позовом до суду, а самим ОСОБА_2 до матеріалів справи не долучені належні та допустимі докази пропуску нею строку позовної давності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не пропустила строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявляв відповідач.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із пропуском строку позовної давності, апеляційний суд виходив з того, що шлюб сторін було розірвано у 2014 році та з того часу позивач не проживала у спірній квартирі, а відповідач вказував, що змінив замки на вхідних дверях, тому ОСОБА_1 могла довідатися тоді про порушення свого права, а з позовом до суду звернулася тільки у 2018 році, тобто зі спливом трирічного строку позовної давності.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна, оскільки він побудований виключно на припущеннях сторони відповідача, що заборонено частиною 6 статті 81 ЦПК України. Матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували заперечення права ОСОБА_1 на набуту за час шлюбу з ОСОБА_2 квартиру, яка зареєстрована за останнім, до пред'явлення позову у цій справі.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263, 264, 265 ЦПК України правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, визначив час, з якого почався перебіг строку позовної давності, надав правильну правову оцінку заявленим сторонами доводам та наданим доказам і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1, а суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду, яке відповідає закону.

Відповідно до частини 1 статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Щодо судових витрат

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

При поданні касаційної скарги ОСОБА_1 сплачено 1 409,6 грн судового збору, що підтверджується доданою до скарги квитанцією, які підлягають стягненню із ОСОБА_2 на користь позивача, оскільки колегія суддів задовольняє її касаційну скаргу та залишає у силі рішення суду першої інстанції, яким позов ОСОБА_1 було задоволено.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 травня 2019 року скасувати.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 11 лютого 2019 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) судові витрати за сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1 409 (тисяча чотириста дев'ять) гривень 60 (шістдесят) копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Кривцова Р. А. Лідовець Ю.

В. Черняк