Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №450/776/17
Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №450/776/17

Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 450/776/17

провадження № 61-382св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватні нотаріуси Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області: Віблий Любомир Зеновійович, ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені яких діє адвокат Менкуш Анжеліка Олександрівна, на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 лютого 2021 року у складі судді Мусієвського В. Є. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватні нотаріуси Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області: Віблий Л. З., ОСОБА_5 , про визнання договорів дарування недійсними.

На обґрунтування позову посилався на те, що 24 липня 2008 року приватний нотаріус Віблий Л. З. посвідчив договір дарування 7/10 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , який укладений між ОСОБА_6 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдаровуваним.

Після смерті батька його мати ОСОБА_6 успадкувала 7/10 частини зазначеного житлового будинку.

Після смерті ОСОБА_6 Пустомитівською державною нотаріальною конторою Львівської області відкрита спадкова справа.

Він, а також ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є спадкоємцями померлої ОСОБА_6 .

ОСОБА_6 насправді не відчужувала спірне майно. Коли їй стало відомо про вказаний договір, вона звернулася до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину.

Зазначав, що ОСОБА_4 стверджувала, що вона не зверталася до приватного нотаріуса Віблого Л. З. ні для посвідчення договору, який визнається недійсним, ні для вчинення інших нотаріальних дій. Хто цей договір підписував - їй невідомо.

Висновком судового експерта НДЕКЦ при УМВС України на Львівській залізниці від 19 травня 2011 року № 524 встановлено, що підпис на оспорюваному договорі від імені ОСОБА_6 виконаний іншою особою, а не нею.

З урахуванням наведеного просив визнати недійсним договір дарування від 24 липня 2008 року 7/10 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

10 січня 2018 року позивач подав уточнену позовну заяву, у якій просив поновити йому позовну давність, пропущену з поважних причин, а також додав позовну вимогу, у якій просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 від 07 жовтня 2011 року, укладений між дарувальником ОСОБА_2 та обдаровуваним ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Олефіром Р. В.

Зазначив, що йому стало відомо, що ОСОБА_2 відчужив на користь свого сина ОСОБА_3 на підставі вказаного договору дарування спірний житловий будинок без достатньої правової підстави.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 лютого 2021 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування 7/10 частини житлового будинку від 24 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_6 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдаровуваним, посвідчений 24 липня 2008 року приватним нотаріусом Віблим Л. З., зареєстрований у реєстрі за № 1489.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку від 07 жовтня 2011 року, укладений між дарувальником ОСОБА_2 та обдаровуваним ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Олефіром Р. В., зареєстрований у реєстрі за № 1030.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач надав належні докази на підтвердження відсутності волевиявлення ОСОБА_6 на укладення 24 липня 2008 року договору дарування 7/10 частини житлового будинку ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції відхилив доводи відповідача про пропущення позивачем позовної давності. Зазначив, що посилання відповідача про те, що позивач дізнався про порушення свого права у день укладення оспорюваного договору (24 липня 2008 року), не підтверджені належними доказами. Також відповідачі не надали доказів на підтвердження того, що позивач брав участь у розгляді інших цивільних справ, предметом розгляду яких було визнання недійсним оспорюваного договору.

Постановою Львівського апеляційного суду від 5 листопада 2021 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 лютого 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що після смерті ОСОБА_6 позивач, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 звернулися до Пустомитівської нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини.

Надалі ОСОБА_4 звертався до суду з позовом про визнання договору дарування від імені ОСОБА_6 недійсним.

ОСОБА_1 до зазначеної справи як третя особа не був залучений, проживав віддалено в іншому районі, мав проблеми зі здоров`ям, тому не надано доказів, що він знав про те, що його брат має судові справи та з приводу якого предмета.

З часу складення договору дарування всі три брати між собою не могли порозумітися та протягом всього періоду зверталися в різні інстанції щодо одного і того ж предмета спору, а тому протягом 2010-2017 років і до цього часу процес оскарження договору дарування тривав, строки переривалися.

Суд першої інстанції належно перевірив усі обставини справи та дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 24 липня 2008 року, укладеного між ОСОБА_6 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдаровуваним, та договору дарування від 07 жовтня 2011 року, укладеного між дарувальником ОСОБА_2 та обдаровуваним ОСОБА_3 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У січні 2022 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені яких діє адвокат Менкуш А. О., звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, надалі уточненою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Також просять стягнути з позивача на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи та розглянув справу за його відсутності.

Суди не врахували надані відповідачами докази про те, що про оспорюваний договір позивачеві було відомо ще з 30 липня 2009 року, що свідчить про пропуск позивачем позовної давності.

Оспорюваний договір дарування повністю відповідав волі дарувальника, що підтверджується заявою ОСОБА_6 про закриття провадження у справі

№ 2-1516/09 про визнання недійсним договору дарування. Позивач не зазначив, які його права порушені оскаржуваним договором, не пояснив, коли йому дійсно стало відомо про вчинення договору дарування, коли йому стало відомо, що мати ОСОБА_6 насправді не відчужувала ОСОБА_2 своє майно.

ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а з позовом, зокрема про визнання договору дарування від 24 липня 2008 року недійсним, ОСОБА_1 звернувся 17 березня 2017 року, тобто через 8 років після її смерті. Суди врахували висновки експертиз, в яких відсутні твердження про підробку підпису ОСОБА_6 , а зазначено лише припущення, що підпис ймовірно виконаний не ОСОБА_6 , та не врахували висновки експертиз, які підтверджують, що підпис в оскаржуваному договорі виконаний ОСОБА_6 .

Суди безпідставно відмовили відповідачам у призначенні додаткової комплексної посмертної судово-почеркознавчої експертизи.

Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на:

неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц;

розгляд справи за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, часі місце судового засідання (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України);

недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України);

необґрунтоване відхилення клопотання про витребування дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України);

встановлення обставин справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У липні 2022 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що оскаржуваним договором дарування порушено його права на спадкування спірного майна. Посилання відповідачів на висновки експертиз, які були проведені в інших цивільних справах, не мають доказового значення у справі, що переглядається. Їх посилання на те, що про оскаржуваний договір дарування позивачеві було відомо з 30 липня 2009 року, не підтверджуються належними доказами. Висновки експертиз, які були враховані судами першої та апеляційної інстанцій, стверджують про те, що підпис від імені дарувальника виконано не ОСОБА_6 .

У липні 2022 року надійшла відповідь на відзив, у якій відповідачі посилаються на те, що посилання у відзиві є безпідставними та необґрунтованими.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року відкрито провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені яких діє адвокат Менкуш А. О., на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 5 частини першої, пунктів 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2023 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї та відповіді на відзив, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що 24 липня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 7/10 частки житлового будинку, відповідно до якого дарувальник ОСОБА_6 безоплатно передала у власність обдаровуваному ОСОБА_2 належні їй на праві приватної власності 7/10 частки житлового будинку АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області Віблим Л. З. та зареєстрований у реєстрі за № 1491.

Позивач у справі вважає, що договір дарування від 24 липня2008 року від імені його матері ОСОБА_6 є недійсним, оскільки ОСОБА_6 цей договір не укладала і не підписувала. Коли їй стало відомо, що існує такий договір, укладений від її імені, вона зверталася у правоохоронні органи із заявою про вчинення невідомими особами шахрайських дій (т. 1, а. с. 4), надалі у 2009 році ОСОБА_6 зверталася із позовом про визнання недійсним договору дарування з тих підстав, що договору дарування на користь ОСОБА_2 не укладала та не підписувала. Проте за станом здоров`я ОСОБА_6 17 серпня 2009 року відмовилася від позовних вимог, а ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, що підтверджується витягом про реєстрацію у спадковому реєстрі (т. 1, а. с. 131).

Висновком за результатом проведення технічної та почеркознавчої експертизи № 2064/2065/2066/18-21, виготовленим судовими експертами Лозінською А. В. та Сімчук Л. Ю. 26 квітня 2018 року на виконання ухвали суду від 01 березня 2018 року, встановлено, що підписи в графі « Дарувальник » у договорі дарування від 24 липня 2018 року виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів. Підписи в графі « Дарувальник » у договорі дарування від 24 липня 2008 року виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою (особами). Експерт допускає, що вони могли бути виконані з наслідуванням її підпису. Рукописні тексти в графі «Дарувальник» у вказаному договорі ймовірно виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою (особами). Допускається, що вони виконані з наслідуванням її почерку.

Висновком експертів за результатами проведення комісійної повторної судово-почеркознавчої експертизи від 26 вересня 2018 року № 686, 942-943/18-23 Черкаського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз встановлено, що в оскаржуваному позивачем договорі дарування підпис від імені дарувальника виконаний не ОСОБА_6 , а рукописний текст виконаний вірогідно не ОСОБА_6 (т. 2, а. с. 24-33).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають.

Щодо вимог про визнання недійсним договору дарування від 24 липня 2008 року, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 .

Згідно з частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умова про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Відповідно до статті 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний стороною (сторонами).

Підпис у договорі - це дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, що підпадає під поняття «правочин» (стаття 202 ЦК України), і стверджує про волевиявлення сторони.

Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене статтею 203 ЦК України, є важливим чинником, без якого неможливо укладення договору. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Зі змісту частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цього Кодексу

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спір щодо визнання договору дарування від 24 липня 2008 року недійсним, суди першої та апеляційної інстанцій врахували висновок експертів за результатами проведення комісійної повторної судово-почеркознавчої експертизи від 26 вересня 2018 року № 686, 942-943/18-23, відповідно до якого підписи в графі « Дарувальник » у договорі дарування від 24 липня 2018 року виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів. Підписи в графі « Дарувальник » у договорі дарування від 24 липня 2008 року виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою (особами). Експерт допускає, що вони могли бути виконані з наслідуванням її підпису. Рукописні тексти в графі «Дарувальник» у вказаному договорі ймовірно виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою (особами). Допускається, що вони виконані з наслідуванням її почерку,

Суди першої та апеляційної інстанцій оцінили зазначений висновок експертів та встановили відсутність волевиявлення ОСОБА_6 на укладення оспорюваного договору дарування 7/10 частки житлового будинку з ОСОБА_2 та дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання оспорюваного договору дарування недійсним.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частин перших статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зазначено, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 (провадження № 14-499цс19) зроблено висновок, що: «у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення».

У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), яка ухвалена після подання касаційної скарги у справі, що переглядається, Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від указаного висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), та зазначила, що: «порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, зайняттям та використанням іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав). Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується. […] Суд апеляційної інстанції, врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 145/2047/16-ц, зробив обґрунтований висновок про відмову в позові ОСОБА_2 з підстав обрання позивачкою неефективного (неналежного) способу захисту, роз`яснивши, що відмова в задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє її права заявити позов про усунення перешкод у використанні спірного нежитлового приміщення».

Отже, у справі, що переглядається, суди, встановивши, що ОСОБА_6 не підписувала оспорюваний договір дарування від 24 липня 2008 року, тобто, що цей договір є неукладеним, зробили помилковий висновок про наявність підстав для визнання його недійсним.

За встановлених судами обставин справи у задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити у зв`язку з обранням позивачем неефективного способу захисту.

Щодо вимог про визнання недійсним договору дарування від 07 жовтня 2011 року, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма права передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання недійсним договору чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_6 не з її волі, за безвідплатним договором, який вона не підписувала, у зв`язку з чим ОСОБА_2 не мав правових підстав для подальшого відчуження ОСОБА_3 спірного майна.

Тому Верховний Суд вважає, що у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування від 07 жовтня 2011 року спірного житлового будинку також необхідно відмовити з огляду на те, що такий спосіб захисту не є ефективним.

За обставинами цієї справи за умови, що право власності на спірне спадкове майно спочатку було зареєстровано на ОСОБА_2 , а після смерті спадкодавиці - на ОСОБА_3 , то належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, як спадкоємця, є пред`явлення вимоги про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України - від останнього набувача ОСОБА_3 .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц

У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі

№ 756/6516/16-ц зазначено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для визнання спірного договору дарування недійсним. Вказаний договір дарування посвідчено та зареєстровано у встановленому законом порядку, а відповідачами зареєстровано право власності на частину квартири, отже, у результаті вказаних дій дарувальником було втрачено, а обдаровуваними безоплатно набуто право власності на частину квартири.Верховний Суд відхилив посилання заявника у касаційній скарзі на те, що спірний договір дарування укладений ОСОБА_5 в супереч її волі, оскільки вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення. Суди встановили, що у договорі дарування дарувальник ОСОБА_5 підтвердила, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального.

Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у цій справі суди встановили, що підписи у договорі дарування від 24 липня 2008 року виконані не дарувальником.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц, підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Оскаржувані судові рішення у справі, що переглядається, не суперечать зазначеному висновку Верховного Суду, оскільки суди, врахувавши висновок експертів, встановили, що в оскаржуваному позивачем договорі дарування підпис від імені дарувальника виконаний не ОСОБА_6 , а рукописний текст виконаний вірогідно не ОСОБА_6 .

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначено, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду, оскільки, звертаючись до суду з цим позовом позивач посилався на те, що є спадкоємцем ОСОБА_6 , а тому порушено його права щодо спадкового майна, зокрема на спірний будинок, яке підлягає захисту.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанції не дослідили пояснення ОСОБА_1 від 30 липня 2009 року, з яких випливає, що позивачеві було відомо про наявність оскаржуваного договору ще з липня 2009 року, та помилково не застосували наслідки спливу позовної давності, оскільки такі доводи зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень Верховного Суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що твердження відповідачів про те, що позивач дізнався про укладення оспорюваного договору в липні 2009 року, не підтверджені належними доказами.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) наведено висновок про те, що у позові необхідно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, оскільки суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Доводи заявників про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не зайшли свого підтвердження. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи Верховний Суд не бере до уваги, оскільки, відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення комплексної посмертної судово-почеркознавчої експертизи, суд апеляційної інстанції мотивував таку відмову та зазначив, що у справі заявлялися неодноразові клопотання про призначення експертиз, які судом задовольнялися. Крім того, суд апеляційної інстанції не погодився із питаннями, які відповідачі хотіли дослідити, не маючи для цього зразків дослідження.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи та розглянув справу за його відсутності.

У пункті 2 частини другої статті 223 ЦПК України передбачено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, у випадку першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Суд після відкриття судового засідання має надати оцінку всім відомим йому обставинам і причинам неявки учасників справи та вирішити питання щодо наявності підстав для відкладення розгляду справи з дотриманням балансу процесуальних гарантій розумності строків розгляду справи судом та забезпечення права особи на судовий захист і участь у своїй справі, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, рівності всіх учасників перед законом і судом.

Вирішуючи питання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю Кравціва І. В., суд першої інстанції зробив висновок про можливість розгляду справи за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про судове засідання, оскільки відповідач не надав доказів на підтвердження перебування на лікуванні, що свідчить про відсутність поважних причин неявки в судове засідання.

Суд першої інстанції також врахував, що ОСОБА_2 не з`являвся в судове засідання 12 вересня 2020 року, 28 травня 2020 року. У поданих до суду заявах ОСОБА_2 повідомляв про те, що він хворіє, перебуває на самоізоляції, однак доказів на підтвердження цих обставин він не надав.

Суд першої інстанції не мав передбачених статтею 223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи, тому доводи касаційної скарги про порушення судом норм процесуального права є необґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження

№ 14-79цс21), колегія суддів вважає за необхідне вийти за межі доводів касаційної скарги, касаційну скаргу задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, то рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 4 933,60 грн (2 114,40 грн + 2 819,20 грн).

Щодо вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені яких діє адвокат Менкуш А. О., про стягнення з ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в судах апеляційної та касаційної інстанцій

Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з положеннями частин першої-п`ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) вказано, що клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу має бути належним чином мотивовано.

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що «при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо».

Відповідно до матеріалів справи, під час знаходження справи на розгляді у суді апеляційної інстанції, відповідачі, від імені яких діє адвокат Менкуш А. О., надали договір про надання правової допомоги від 08 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Менкуш А. О. (т. 4, а с. 19-20), договір про надання правової допомоги від 08 лютого 2021 року, укладений між ОСОБА_3 та адвокатом Менкуш А. О. (т. 4, а. с. 21-22), ордер про надання правової допомоги серії ЛВ № 098223 (т. 4, а. с. 23), заяву про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, копію квитанції від 11 жовтня 2021 року на суму 10 000,00 грн.

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У пункті 4.1 договорів про надання правової допомоги від 08 лютого 2021 року зазначено, що отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару. Проте у цих договорах не зазначений розмір гонорару.

Заявник у порушення вимог частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу не надав детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З наданої заявником квитанції неможливо встановити за яку саме роботу (надані послуги) ОСОБА_2 сплатив Менкуш А. О. кошти у розмірі 10 000,00 грн.

З урахуванням наведеного відсутні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Відповідачі на підтвердження понесених ними витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції надали договір про надання правової допомоги від 10 грудня 2021 року № 101/21, укладений між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та адвокатом Менкуш А. О., ордер про надання правової допомоги серії ЛВ № 136046 та квитанцію від 04 січня 2022 року № 9 на суму 7 500,00 грн.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 не навів доводів щодо непогодження із заявленим відповідачем розміром витрат на правничу допомогу.

З урахуванням наведеного наявні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 7 500,00 грн.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені яких діє адвокат Менкуш Анжеліка Олександрівна, задовольнити.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 лютого 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 листопада 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , приватні нотаріуси Пустомитівського районного нотаріального округу Львівської області: Віблий Любомир Зеновійович, ОСОБА_5 , про визнання договорів дарування недійсними відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 933,60 грн - витрати зі сплати судового збору.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 7 500,00 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко