Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.10.2020 року у справі №569/22401/18

Постанова

Іменем України

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 569/22401/18

провадження № 61-14046св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року у складі судді Бердія М. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Рівненської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації.

Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що він після смерті своєї матері ОСОБА_4 успадкував квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 15 листопада 2000 року № 32290.

У 2003 році він виїхав до Чеської Республіки на заробітки та повернувся до України на початку 2018 року. На прохання ОСОБА_2 він у 2001 році надав їй дозвіл на тимчасове проживання та реєстрацію у спірній квартирі.

Коли через 15 років він приїхав в Україну, то ОСОБА_2, яка проживала у спірній квартирі, яка є його власністю, із своєю сім'єю, його до квартири не пустила і він був змушений звертатися за допомогою до поліції, де йому запропонували звернутися до суду. До того, як він прописав і дозволив ОСОБА_2 проживати у своїй квартирі, вона проживала разом із своїми батьками в смт Зарічне Рівненської області у трикімнатній квартирі.

ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_2 чинить йому перешкоди у користуванні квартирою, усна його вимога добровільно звільнити нерухоме майно залишена без задоволення.

Жодних договірних взаємовідносин щодо користування квартирою між сторонами не існує. Тому ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_3 як тимчасові мешканці, які не є членами його сім'ї, незаконно обмежують його право власності та чинять перешкоди у користуванні належним йому майном.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зокрема квартирою АДРЕСА_1, шляхом зняття їх з реєстрації в зазначеній квартирі.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суди постановили, що відповідачі не є членами сім'ї позивача, не ведуть з ним спільне господарство та не пов'язані із ним спільним побутом, між ними тривалий час існує спір щодо можливості вільного користування позивачем спірною квартирою. Таким чином, оскільки відповідачі порушують права позивача як власника щодо вільного користування та розпорядження належним йому майном та створюються перешкоди для позивача у здійсненні таких прав, то відповідно до статті 391 ЦК України права останнього підлягають захисту.

Крім того, у зв'язку з тим, що відповідачів визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням, це і є підставою для зняття їх з реєстраційного обліку, позовна вимога позивача про зняття відповідачів з реєстрації місця проживання задоволенню не підлягає і вирішується в позасудовому порядку на підставі рішення суду про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували те, що ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_3 іншого житла не мають, ОСОБА_2 самостійно утримує спірну квартиру та сплачує за всі житлово-комунальні послуги.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування статті 391 ЦК України, статті 64, 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св18).

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.

У жовтні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року, витребувано із Рівненського міського суду Рівненської області цивільну справу № 569/22401/18 та зупинено виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 15 листопада 2000 року № 32290, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06 жовтня 2017 року № 99552379.

Відповідно до довідки Управління забезпечення надання адміністративних послуг регіонального центру надання адміністративних послуг Рівненської міської ради від 29 січня 2018 року № 68321 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_6.

Згідно з довідками Управління забезпечення надання адміністративних послуг центру надання адміністративних послуг у м. Рівному від 17 лютого 2020 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 з 29 серпня 2001 року, ОСОБА_3 з 27 січня 2004 року, ОСОБА_5 з 25 січня 2011 року, ОСОБА_6 з 18 грудня 2017 року, ОСОБА_7 з 20 серпня 2019 року.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 04 лютого 2021 року у справі № 569/18918/17 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1, треті особи: Рівненський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у рівненській області, Служба у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, про визнання батьківства, залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини 1 статті 257 ЦПК України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції і постанова суду апеляційної інстанції не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 16 ЦК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини 4 статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частини 4 статті 156 ЖК Української РСР, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі "Савіни проти України", заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформулювала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається в касаційному порядку, необхідно оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном з урахуванням правових висновків, викладених у вказаних постановах Верховного Суду та рішеннях ЄСПЛ, і дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цією квартирою відповідачами, які не є членами його сім'ї, проте зареєстровані у цій квартирі.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки та не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси ОСОБА_1 як власника квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 і її неповнолітнього сина ОСОБА_3, які також зареєстровані та тривалий час проживають у цій квартирі: ОСОБА_2 - з 2001 року, а її син - з січня 2004 року (дня свого народження).

Також судами попередніх інстанцій не було досліджено питання, чи мають відповідачі інше житло для проживання.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не виконали вимоги, передбачені процесуальним законодавством України, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

На стадії касаційного перегляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Положеннями пунктів 1, 2 частини 3 статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною 4 статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені і судом першої, і судом апеляційної інстанції, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо вирішення клопотання про долучення додаткових доказів

У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшли клопотання ОСОБА_1 про долучення додаткових доказів до матеріалів справи.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України під час перегляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

З огляду на викладене у суду касаційної інстанції відсутні правові підстави для прийняття нових письмових доказів та долучення їх до матеріалів цивільної справи на стадії перегляду справи в касаційному порядку.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 13 березня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 20 серпня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк