Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.05.2018 року у справі №401/9687/12

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 401/9687/12

провадження № 61-14084св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

представник позивача - Черкавський Юрій Сергійович,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2014 року у складі судді Якименко Л. Г. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі -ПАТ «Альфа-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 07 грудня 2006 року між закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав у кредит 27 347,72 доларів США на термін до 07 грудня 2012 року зі сплатою 12 % річних, які в подальшому за умовами договору було збільшено до 14,5 %.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 07 грудня 2006 року між закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки.

Вказувало, що у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором від 07 грудня 2006 року виникла заборгованість, яка відповідачами на вимогу банку не була виконана, а тому підлягає стягненню солідарно з них на користь банку.

Ураховуючи викладене, ПАТ «Альфа-Банк» просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 07 грудня 2006 року станом на 07 липня 2012 року у розмірі 398 103,1 грн., що складається з: заборгованості за кредитом - 162 607,48 грн., заборгованості за відсотками - 68 961,74 грн., пеня - 166 533,88 грн.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2014 року у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що банком не було надано доказів на підтвердження фактичного надання кредиту ОСОБА_2 у визначеній сумі та валюті, а також не підтверджено суму нарахованої заборгованості та підстав для її стягнення.

Суд також звернув увагу на те, що даний спір вже був предметом розгляду судом у порядку наказного провадження, за результатом розгляду якого було винесено судовий наказ від 27 травня 2010 року, який було змінено Шевченківським районним судом м. Києва 02 грудня 2010 року, про стягнення з відповідачів на користь банку заборгованості у розмірі 337 309 грн. При цьому банком не було надано даних про те, чи виконано вказане судове рішення, а тому вважав позов не доведеним.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2014 року апеляційну скаргу ПАТ «Альфа-Банк» задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ «Альфа-Банк».

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 231 569,22 грн., яка складається із заборгованості за кредитом у сумі 162 607,48 грн. та заборгованості по процентам - 68 961,74 грн.

У задоволенні решти вимог ПАТ «Альфа-Банк» відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 квітня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, а касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено у повному обсязі. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Альфа-Банк» відхилено. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2014 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого та правильного висновку про те, що банком не було надано доказів, які б підтверджували його вимоги до відповідачів щодо розміру заборгованості по кредитному договору від 07 грудня 2006 рокуі не підтверджено саму суму нарахованої ним заборгованості та підстави для її стягнення.

Приведені в апеляційній скарзі доводи позивача про те, що суд не дав оцінки наданим ним доказам, не були прийняті до уваги апеляційним судом, який вважав, що вони зводяться до переоцінки доказів та особистого тлумачення банком норм матеріального та процесуального права.

При цьому апеляційний суд взяв до уваги висновок судово-економічної експертизи від 09 вересня 2016 року, відповідно до якого у результаті проведеного дослідження перевірити, чи правильно обрахована і вказана банком у позові загальна сума боргу за кредитом, при базових умовах кредитування, викладених банком у кредитному договорі, експерту не надається за можливе, оскільки на дослідження не надані банківські виписки, в яких відображено нарахування та погашення сум простроченої заборгованості. Експерту не надається за можливе здійснити розрахунок пені та відповідно розрахунок заборгованості за кредитним договором від 07 грудня 2006 року, а саме визначити окремо заборгованість за тілом кредиту, відсотками та пені.

У грудні 2016 року ПАТ «Альфа-Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно взяв до уваги висновок експертизи, яка фактично не була проведена, оскільки експертові було поставлено неправильне питання, а саме необхідно було визначити суму заборгованості при базових умовах кредитування, у той час як 01 вересня 2008 року було змінено відсоткову ставку. При цьому експертом було підтверджено факт видачі кредиту в сумі 27 347,72 доларів США, а суд апеляційної інстанції безпідставно залишив у силі рішення місцевого суду про відмову у позові банку.

Судами не будо враховано, що заборгованість виникла не у зв'язку із підвищенням відсоткової ставки, а через повне припинення відповідачем сплати платежів по кредитному договору від 07 грудня 2006 року.

Апеляційний суд взагалі не надав оцінку рішенню суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги стосовно наявності судового наказу від 27 травня 2010 року, на який місцевий суд посилався, як на одну із підстав відмови у задоволенні позову.

Особа, що подала касаційну скаргу також вважає законною вимогу до поручителя, оскільки у пункті 2.1. договору поруки від 07 грудня 2006 року передбачено, що поручитель поручається за виконання боржником обов'язків, що виникли на підставі основного договору або можуть виникнути на підставі нього у майбутньому.

Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не надіслали.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У березні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що 07 грудня 2006 року між ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 27 347,72 доларів США зі сплатою 12 % річних, які в подальшому було збільшено до 14,5% річних, строком до 07 грудня 2012 року.

З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_3 того ж дня було укладено договір поруки.

Пунктом 5.2 кредитного договору передбачено право банку змінити розмір процентної ставки за користування кредитом у односторонньому порядку, чим позивач і скористався, збільшивши процентну ставку до 14,5% річних.

З висновку експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи №5523/5524-15 від 09 вересня 2016 року вбачається, що в результаті проведеного дослідження перевірити, чи правильно обрахована і вказана банком у позові загальна сума боргу за кредитом при базових умовах кредитування, викладених банком у кредитному договорі, експерту не надається за можливе, оскільки на дослідження не надані банківські виписки, в яких відображено нарахування та погашення сум простроченої заборгованості. Таким чином, експерту не надається за можливе здійснити розрахунок пені та відповідно розрахунок заборгованості за кредитним договором №480016888 від 07 грудня 2006 року (а саме: визначити окремо заборгованість за тілом кредиту, відсотками та пені).

Узявши до уваги вказаний висновок експертизи, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про недоведеність вимог позивача щодо розміру заборгованості по кредитному договору, суми нарахованої ним заборгованості та підстави для її стягнення.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з положеннями статей 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі (частини перша, друга статті 553 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 559 України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Тобто закон пов'язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови, що така зміна призведе до збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зміною будь-яких умов основного договору.

Зміна договору - це трансформація будь-якої або декількох умов, які складають зміст договору.

За правилами частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Згідно зі статтею 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

У статті 212 ЦПК України 2004 року визначено, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

Частиною першою статті 57 ЦПК України 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).

Згідно з положеннями частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Положеннями частини 4 статті 10 ЦПК України 2004 року на суд також покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Безспірно встановивши, що ПАТ «Альфа-Банк» надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 27 347,72 доларів США за умовами кредитного договору від 07 грудня 2006 року, апеляційний суд у порушення статей 212-214, 303, 315 ЦПК України 2004 року належним чином не встановив усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не забезпечив повного та всебічного її розгляду, не надав належної оцінки поданим сторонами доказам, не сприяв сторонам здійсненню їх процесуальних прав, що призвело до передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, у зв'язку із недоведеністю позовних вимог.

При цьому апеляційний суд не врахував, що факт отримання коштів ОСОБА_2 не оспорювався, договір ним частково виконувався (частина перша статті 61 ЦПК України 2004 року), а згідно зі статтею 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Розрахунок заборгованості, наданий банком, апеляційним судом взагалі не досліджувався.

Колегія суддів вважає безпідставним посилання апеляційного суду, як на підставу для відмови у задоволенні позову банку, на висновок судово-економічної експертизи від 09 вересня 2016 року, оскільки заборгованість визначається умовами кредитного договору та вимогами закону, а не висновком експертизи, який оцінюється на рівні з іншими доказами та не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини друга, третя статті 212 ЦПК України 2004 року).

При цьому апеляційний суд не надав оцінки доводам банку про те, що експертиза не була проведена через те, що експертові було поставлено неправильні питання, а саме необхідно було визначити суму заборгованості при базових умовах кредитування, у той час як 01 вересня 2008 року було змінено відсоткову ставку.

Порушенням умов договору, не виконанням вимог закону є те, що, встановивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних правовідносин, повністю відмовити у стягненні боргу через неправильний розрахунок заборгованості.

Суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Скасовуючи рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2014 року та передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 22 квітня 2015 року вказував, що у порушення вимог статей 213, 214, 303, 304, 316 ЦПК України 2004 року апеляційний суд не врахував того, що умовами договору поруки не визначено погодження поручителя зі змінами до кредитного договору та конкретними умовами, порядком і обсягами збільшення відповідальності боржника, а лише зазначено про те, що при внесенні змін у кредитний договір обставини, що з нього виникають, розповсюджуються на поручителя, а також не вказано про те, що поручителя не слід повідомляти про зміну умов кредитного договору, в зв'язку із чим, його висновок про те, що в даному випадку не потрібна згода поручителя на збільшення відсоткової ставки прямо суперечить частині першій статті 559 України та порушує права поручителя за укладеним договором, оскільки збільшує обсяг його відповідальності у порівнянні з тими умовами, які були визначені сторонами при укладенні договору поруки.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначав, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги, що вимоги до поручителя повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем) (правова позиція Верховного Суду України згідно з постановою № 6-53цс14 від 17 вересня 2014 року).

Тобто апеляційний суд не перевірив, чи банк не скористався своїм правом на повернення кредиту достроково, у зв'язку з чим строк виконання основного зобов'язання змінився, та не з'ясував, чи така вимога була направлена позичальнику й коли, оскільки саме з цього часу необхідно обчислювати строк звернення до поручителя відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України, унаслідок чого дійшов передчасного висновку щодо відсутності правових підстав для припинення поруки.

Крім того, суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що апеляційним судом взагалі не досліджено графіку погашення кредиту, не перевірена обґрунтованість розрахунку загальної суми боргу й з урахуванням доводів відповідача ОСОБА_2 щодо прострочення кредитора, а також наявного судового наказу про стягнення заборгованості за кредитом, не встановлено дійсного розміру кредитної заборгованості та не визначено обсягу відповідальності боржника.

Суд апеляційної інстанції, у порушення частини четвертої статті 338 ЦПК України 2004 року, не звернув уваги на вказані судом касаційної інстанції обставини, які необхідно було перевірити та які є обов'язковими для суду апеляційної інстанції при новому розгляді справи, пославшись на недоведеність розміру кредитної заборгованості, формально відмовив у задоволенні позову, фактично самоусунувшись від розгляду справи про стягнення кредитної заборгованості.

Апеляційний суд всупереч вимог частини другої статті 315 ЦПК України 2004 року про те, що у разі відхилення апеляційної скарги в ухвалі зазначаються мотиви її відхилення, взагалі не надав оцінку рішенню суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги стосовно наявності судового наказу від 27 травня 2010 року про стягнення з відповідачів на користь банку заборгованості у розмірі 337 309 грн., на який місцевий суд посилався, як на одну з підстав відмови у задоволенні позову і виконаний він чи ні.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, апеляційний суд не дослідив і не надав оцінку усім доводам апеляційної скарги ПАТ «Альфа-Банк» та не врахував висновків і мотивів суду касаційної інстанції при новому розгляді справи, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк»задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є. В.Синельников

С.Ф. Хопта

Ю.В. Черняк