Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №753/22826/19
Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №753/22826/19
Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №753/22826/19
Постанова КЦС ВП від 25.01.2023 року у справі №753/22826/19

Постанова

Іменем України

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 753/22826/19

провадження № 61-11439св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві, Київська міська прокуратура, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року у складі судді Сирбул О. Ф. та постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Ігнатченко Н. В., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві (далі - ГУ МВС України у місті Києві), Київської міської прокуратури, Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями та рішеннями органів досудового слідства і прокуратури, у розмірі 250 000 грн.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 04 червня 2015 року слідчим відділом Дарницького районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві) йому оголошено повідомлення про підозру за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 309 КК України. Того ж дня йому вручений обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12014100010011176 від 02 грудня 2014 року, за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

Позивач вказував, що вироком Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у кримінальній справі № 753/14260/15-к його визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України та виправдано за недоведеністю винуватості у вчиненні цього злочину.

Київський апеляційний суд своєю ухвалою від 09 липня 2019 року вирок Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року залишив без змін.

Верховний Суд у складі Касаційного кримінального суду своєю ухвалою від 28 жовтня 2019 року у кримінальній справі № 753/14260/15-к повернув заступнику прокурора міста Києва Репецькому С. В. його касаційну скаргу на вирок Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року щодо ОСОБА_1 .

Позивач зазначав, що оскільки відносно нього СВ Дарницького РУ ГУ МВС України відкрито кримінальне провадження № 12014100010011176 від 02 грудня 2014 року за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 309 КК України, а 28 жовтня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду постановлено ухвалу, якою касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва Репецького С. В. на вирок Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року відносно нього повернуто, він фактично перебував під кримінальним переслідуванням 4 роки 10 місяців та 26 днів.

Внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності йому завдано нестерпних душевних страждань, які, зокрема, виразилися у руйнуванні життєвих планів та соціальних зв`язків, тривалому відриві від сім`ї, негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію серед друзів, одногрупників, знайомих та родичів.

У своєму позові ОСОБА_1 просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з Державної казначейської служби України коштів з єдиного казначейського рахунку призначеного для відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду на свою користь грошову компенсацію в розмірі 250 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, і мотиви їх ухвалення

Дарницький районний суд міста Києва своїм рішенням від 24 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Стягнув з Державного бюджету України шляхом списання з ДКСУ коштів з єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, на користь ОСОБА_1 250 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

Стягнув з ДКСУ в дохід держави 768,40 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності позивачеві було завдано нестерпних душевних страждань.

Суд першої інстанції, при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди позивачеві, виходив з вимог розумності та справедливості, а також ступеню доведеності та обґрунтованості позивачем розміру завданої шкоди, яку він зазнав, у зв`язку незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування. Суд першої інстанції дійшовши висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, стягнув на його користь з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку ДКСУ в рахунок відшкодування моральної шкоди 250 000 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ДКСУ оскаржила його в апеляційному порядку.

Київський апеляційний суд своєю постановою від 27 жовтня 2022 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року в частині стягнення з ДКСУ судового збору скасував.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанова апеляційного суду в частині відшкодування моральної шкоди мотивована тим, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, внаслідок чого ухвалено законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Апеляційний суд, зазначаючи про те, що суд першої інстанції при визначенні розміру моральної шкоди неправильно визначив період перебування позивача під слідством і судом, який становить 4 роки 1 місяць і 5 днів, а саме: із 04 червня 2015 року (момент оголошення про підозру) до 09 липня 2019 року (момент набрання виправдовувальним вироком законної сили), замість 4 років 10 місяців та 26 днів, зауважив, що вказане не призвело до неправильного вирішення справи, а тому наведені заявником у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду щодо наявності передбачених законом підстав для відшкодування моральної шкоди у розмірі 250 000 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ДКСУ судового збору, апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем у цій справі є держава в особі відповідних органів, а тому стягнення судового збору з казначейської служби є безпідставним, оскільки суб`єктом відповідальності за завдану шкоду є держава.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ДКСУ просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 11 серпня 2021 року у справі № 352/2255/19 (провадження № 61-11055св20), від 18 серпня 2021 року у справі № 591/689/18 (провадження № 61-14240св20), від 18 серпня 2021 року у справі № 200/8310/18 (провадження № 61-14033св20), від 08 вересня 2021 року у справі № 751/7182/19 (провадження № 61-12426св20) щодо відсутності підстав для стягнення шкоди з ДКСУ. Крім того, заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанції щодо визначення розміру моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню не врахували висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), а також Верховного Суду, викладених у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17 (провадження № 61-7534св18), від 04 червня 2018 року у справі № 489/2492/17 (провадження № 61-8890св18), від 13 червня 2018 року у справі № 464/6863/16 (провадження № 61-10293св18), від 25 липня 2018 року у справі № 607/14493/16-ц (провадження № 61-12051св18).

Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції безпідставно задоволено позовні вимоги та підтримано апеляційною інстанцією позицію щодо стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку ДКСУ, у розмірі, що є значно завищеним.

Також заявник у касаційній скарзі вказує на те, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили неправильний висновок про стягнення коштів безпосередньо з ДКСУ.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ДКСУ 18 листопада 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 року справу призначено до розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 04 червня 2015 року СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві ОСОБА_1. оголошено повідомлення про підозру за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 309 КК України. Того ж дня йому вручений обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12014100010011176 від 02 грудня 2014 року, за ознаками складу кримінального правопорушення передбаченого частиною першою статті 309 КК України.

Вироком Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року у справі № 753/14260/15-к ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України та виправдано за недоведеністю винуватості у вчиненні цього злочину.

Київський апеляційний суд своєю ухвалою від 09 липня 2019 року вирок Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року залишив без змін.

Верховний Суд своєю ухвалою від 28 жовтня 2019 року повернув заступнику прокурора міста Києва Репецькому С. В. його касаційну скаргу на вирок Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року й ухвалу Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року щодо ОСОБА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року вказано, що: касаційна скарга подана на судове рішення у справі, яка відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України є малозначною, проте спір стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт а) пункту другого частини третьої статті 389 ЦПК України), тому є підстави для відкриття касаційного провадження.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій не повністю відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 15 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

Частиною першою статті 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями чи дією органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Згідно зі статтею 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, постановлення виправдувального вироку суду.

За змістом пункту 5 статті 3 Закону № 266/94-ВРу наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.

Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Статтею 4 Закону № 266/94-ВРвизначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Отже, у Законі № 266/94-ВРпередбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися та обґрунтовуватися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України затверджено Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41 (далі - Положення), пунктом 17 якого встановлено, що передбачене частиною п`ятою статті 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Розмір моральної шкоди визначається судом з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди відповідно до частини першої статті 4 Закону провадиться за рахунок коштів державного бюджету.

Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може визначити й більший розмір відшкодування.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19).

У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), зроблено висновок, що законодавець визначив мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин завдання, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19) та постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 468/901/17 (провадження № 61-2934св18), від 18 грудня 2019 року у справі № 199/8734/17 (провадження № 61-18697св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 61-7643св20), від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21-ц (провадження № 61-20656св21), від 14 грудня 2022 року у справі № 366/2026/18 (провадження № 61-2622св21).

Суд першої інстанції встановив, що вироком Дарницького районного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року, який залишено без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 309 КК України та виправдано за недоведеністю винуватості у вчиненні цього злочину, що є підставою для відшкодування йому моральної шкоди.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку, при визначенні розміру моральної шкоди обґрунтовано встановив, що період перебування позивача під слідством і судом становить 4 роки 1 місяць і 5 днів, а саме: із 04 червня 2015 року (момент оголошення про підозру) до 09 липня 2019 року (момент набрання виправдовувальним вироком законної сили), внаслідок чого йому завдано моральну шкоду, та дійшов правильного висновку про те, що він набув право на відшкодування завданої моральної шкоди, у зв`язку із постановленням щодо нього виправдувального вироку суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), зазначила, що з урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Згідно з позовною заявою позивач фактично просив відшкодувати йому шкоду, яка завдана державою, зазначивши орган, який діє від імені держави - ДКСУ.

Верховний Суд бере до уваги, що коли орган влади несе відповідальність за завдану шкоду, позитивний обов`язок держави сприяти встановленню правильного відповідача набуває ще більшого значення (див. рішення у справі «Плеханов проти Польщі» (Plechanow v. Poland), заява № 22279/04, пункт 109, від 07 липня 2009 року).

Рішенням Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року у справі № 1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) встановлено, що відшкодування шкоди (матеріальної чи моральної), завданої фізичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, покладається саме на державу, а не на відповідні органи державної влади, тобто відшкодування шкоди в таких випадках здійснюється за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів.

Оскільки органи ДКСУ є єдиними розпорядниками коштів державного та місцевих бюджетів, тобто є центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тому саме вони повинні відшкодовувати шкоду, завдану фізичній особі іншими органами державної влади в разі доведеності заподіяння такої шкоди.

Апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги ДКСУ про відсутність правовідносин, в якій службу залучено до участі у справі, зокрема, що відповідачем у справі є держава і кошти підлягають стягненню з державного бюджету, а тому відсутня необхідність зазначення відомостей про орган через який такі кошти перераховуватимуться, що тягне за собою зміну резолютивної частини рішення в частині стягнення коштів не з казначейства, а з Державного бюджету України, вважав ці доводи безпідставними.

Також апеляційний суд визнав аргументи заявника щодо недоцільності зазначення відомостей про орган та рахунок, через який грошові кошти будуть перераховуватись як безпідставні та вказав, що таке зазначення буде сприяти визначеності щодо виконання судового рішення.

Разом з тим, у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 346/5428/17 (провадження № 61-8102св21), від 14 вересня 2022 року у справі № 415/1009/21 (провадження № 61-18055св21), від 07 грудня 2022 року у справі № 461/9982/19 (провадження № 61-4162св22) зазначено, що «кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання. Тобто, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Проте суди на це уваги не звернули та зробили помилковий висновок про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з Державної казначейської служби України шляхом їх списання з єдиного казначейського рахунку».

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій в частині відшкодування моральної шкоди, ухваливши правильні по суті судові рішення, на вказане уваги не звернули та помилково зазначили у резолютивній частині рішення про компенсацію моральної шкоди позивачеві за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що позов пред`явлений до неналежного відповідача (ДКСУ) у цій справі, посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) не беруться до уваги з огляду на таке.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Верховний Суд зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19), вказано, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави України, не є обов`язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16 (провадження № 61-8385св20), від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20 (провадження № 61-11520св21), від 03 серпня 2022 року у справі № 461/5201/19 (провадження № 61?2271св22).

Але суди не звернули уваги, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України та помилково стягнули моральну шкоду з Державного бюджету України шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державної казначейської служби України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів. Тому резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь ОСОБА_1 моральної шкоди належить змінити.

Аргументи заявника у касаційній скарзі про те, що задоволений судом першої інстанції розмір моральної шкоди є завищеним не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Судами встановлено, що період перебування позивача під слідством і судом становить 4 роки 1 місяць і 5 днів, що підтверджується наданими письмовими доказами, дослідженими під час розгляду справи.

Таким чином, позивач вказує, що його право порушено внаслідок перебування під слідством і судом тривалий час.

Згідно зі статтею 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, Європейський суд з прав людини вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пункт 58, від 30 березня 2004 року). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France) заява 25444/94, пункт 67, від 25 березня 1999 року; рішення у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92, пункт 35, від 27 червня 1997 року). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Суд першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшовши висновку про задоволення позовних вимог, виходив з того, що позивачеві відшкодування за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з не менше як одного мінімального розміру заробітної плати, встановленого відповідно до статті 8 Законів України «Про Державний бюджет України на 2014 рік», «Про Державний бюджет України на 2015 рік», «Про Державний бюджет України на 2016 рік», «Про Державний бюджет України на 2017 рік», «Про Державний бюджет України на 2018 рік», «Про Державний бюджет України на 2019 рік» за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Верховний Суд зауважує, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися з урахуванням мінімального розміру заробітної плати станом на час розгляду справи, тобто на 2021 рік (6 000 грн).

Суд першої інстанції, при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди позивачеві (250 000 грн), врахував вимоги розумності та справедливості, а також ступінь доведеності та обґрунтованості позивачем розміру завданої шкоди, яку він зазнав, з чим погодився й апеляційний суд.

Підстав для зменшення розміру відшкодування моральної шкоди судами не встановлено.

Водночас суди встановили, що через неправомірні дії органу досудового розслідування позивач зазнав моральних страждань, які виразилися у руйнуванні життєвих планів та соціальних зв`язків, тривалому відриві від сім`ї, негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію серед друзів, одногрупників, знайомих та родичів.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що резолютивну частину рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року, залишеного в частині відшкодування моральної шкоди без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року необхідно змінити, виклавши в іншій редакції, в іншій частині рішення суду першої інстанції щодо відшкодування моральної шкоди та постанову апеляційного суду залишити без змін.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині розподілу судових витрат не оскаржуються, а тому не є предметом перегляду у суді касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 461/9982/19 (провадження № 61-4162св22), від 14 грудня 2022 року у справі № 366/2026/18 (провадження № 61-2622св21), колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди, яке залишене апеляційним судом в цій частині без змін, підлягає зміні з викладенням абзацу другого резолютивної частини в такій редакції:

«Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету Українина користь ОСОБА_1 250 000 грн (двісті п`ятдесят тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

В іншій частині рішення суду першої інстанції (у нескасованій частині) та постанова апеляційного суду з урахуванням меж касаційного перегляду підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального й процесуального права.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди змінити.

Викласти абзац другий резолютивної частини рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року в такій редакції:

«Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету Українина користь ОСОБА_1 250 000 грн (двісті п`ятдесят тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

В іншій частині рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року, у нескасованій частині, та постанову Київського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук