Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.04.2019 року у справі №756/3499/18

Постанова

Іменем України

20 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 756/3499/18

провадження № 61-7936св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2018 року у складі головуючого-судді Луценко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року у складі колегії суддів:

Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 14 липня 2012 року перебуває із відповідачем у зареєстрованому шлюбі від якого мають неповнолітню дочку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Спільне життя із відповідачем не склалося через відсутність взаєморозуміння, різних поглядів на сімейні відносини та сімейні обов'язки з ведення спільного господарства та виховання дитини. Відповідач влаштовує постійні сварки, у тому числі в присутності сторонніх людей і в громадських місцях, що ображає її честь і гідність. Свідком таких сварок стає малолітня дитина, що негативно впливає на її психологічний стан та спричиняє їй та дочці душевні страждання. Відповідач нехтує сімейними цінностями, такими як повага до дружини, піклування про створення в сім'ї доброзичливої психологічної атмосфери.

З урахуванням викладеного й посилаючись на те, що шлюбні відносини між сторонами фактично припинені, подальше спільне життя як подружжя та збереження шлюбу є неможливим, та таким, що порушує її особисті права, а також інтереси малолітньої дочки, ОСОБА_1 просила розірвати шлюб, укладений 14 липня 2012 року з ОСОБА_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2018 року позов задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зареєстрований у Відділі реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у місті Києві, актовий запис від 14 липня 2012 року № 853.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони спільного господарства не ведуть, не підтримують подружніх відносин, сім'я сторін існує лише формально, збереження сім'ї і подальше спільне проживання подружжя є неможливим та буде суперечити інтересам сторін. Судом було вжито заходи щодо примирення подружжя, проте примирення між ними досягнуто не було.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог. Апеляційним судом враховано, що з часу подачі позову (березень 2018 року) до часу ухвалення судом першої інстанції рішення у справі пройшло більше ніж вісім місяців, протягом яких сторони так і не дійшли згоди щодо збереження шлюбу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У квітні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції у порушення процесуальних норм права не було повідомлено ні відповідача ні його представника про обов'язкову явку відповідача в судове засідання, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції. Суди першої та апеляційної інстанцій при вирішення спору не врахували, що сторони проживають разом та мають спільну дитину, відповідач повністю забезпечує сім'ю та намагається будь-якими способами, навіть шляхом отримання психологічної допомоги, примиритися з позивачем, ставлячи інтереси доньки понад усе, оскільки вважає, що розірвання шлюбу позначиться на успішності навчання дитини та її психоемоційному стані, так як пріоритетним для дитини її віку є проживання у повноцінній сім'ї та отримання уваги і виховання від обох батьків. Наведені обставини є підставою для надання сторонам строку для примирення, як це передбачено статтею 111 СК України, проте заходи для примирення подружжя, шляхом надання строку для їх примирення, судами вжито не було. Крім того, судами не враховано наявність у подружжя малолітньої доньки та вплив розлучення на її моральний та фізичний стан, не визначено та не враховано інтереси дитини.

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що суди на підставі всебічно з'ясованих обставин справи, дійшли обґрунтованого висновку про неможливість збереження сім'ї та наявність підстав для розірвання шлюбу, оскільки після припинення фактичних шлюбних стосунків у сторін відсутній загальний бюджет, ведення спільного господарства та інтимні стосунки. Сам по собі факт вимушеного проживання в одній квартирі з відповідачем не свідчить про наявність між ними сімейних стосунків. За час, наданий судом для примирення, відповідач будь-яких кроків щодо примирення не вчинив, навпаки сварки та конфлікти з його ініціативи збільшилися. Часті конфлікти, сварки у присутності малолітньої доньки можуть негативно вплинути на формування її світогляду та у подальшому деформації моделі поведінки в сім'ї. Єдиною метою подання касаційної скарги відповідачем, є бажання затягувати судовий розгляд у справі про його примусове виселення без надання іншого жилого приміщення, що перебуває у провадженні суду першої інстанції.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що 14 липня 2012 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у місті Києві, зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 на ОСОБА_2, актовий запис № 853.

Від шлюбу сторони мають неповнолітню дочку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Звертаючись до суду в березні 2018 року з указаним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що вони з відповідачем не підтримують шлюбно-сімейні стосунки, не ведуть спільного господарства, подальше спільне життя як подружжя та збереження сім'ї є неможливим.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 23 травня 2018 року сторонам надано строк для примирення тривалістю три місяці.

Після його закінчення позивач наполягала на розірванні шлюбу.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтями 51 Конституції України та 24 СК України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

Примушування жінки чоловіка до шлюбу не допускається.

Згідно з частиною 5 статті 55 СК України дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Частинами 3 та 4 статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з частиною 3 статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до частиною 3 статті 105 СК України.

Відповідно до статті 112 СК України суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що збереження сім'ї і подальше спільне проживання подружжя є неможливим, сторони спільного господарства не ведуть, не підтримують подружніх відносин, а продовження шлюбу буде суперечити інтересам позивача.

При цьому, апеляційний суд правильно вказав, що з часу подання позову у березні 2018 року у сторін було достатньо часу на примирення, якого не відбулося, й позивач категорично не бажає зберігати шлюб з відповідачем, з посиланням на те, що це суперечить як її інтересам так і інтересам малолітньої доньки.

Твердження ОСОБА_2 про те, що суди не вжили заходів щодо примирення сторін, є неспроможними, оскільки судом першої інстанції сторонам було надано строк для примирення у три місяці, після закінчення якого позивач наполягала на розірванні шлюбу.

Крім того, згідно із статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя, і це не випадково, оскільки такі питання можуть вирішуватися виключно у процесі розгляду конкретної справи. Важливою особливістю справ про розірвання шлюбу є те, що суд з урахуванням усіх фактичних обставин може відкласти розгляд справи та призначити подружжю строк для примирення (частина 5 статті 191 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року)).

Системний аналіз норм СК України вказує на те, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя, збереження шлюбу, суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. З цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Отже, надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов'язком.

Доводи заявника в касаційній скарзі щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, так як не повідомлено про те, що в судовому засіданні, що відбулося 25 жовтня 2018 року, явку відповідача визнано обов'язковою, не свідчить про допущення судом першої інстанції процесуальних порушень, оскільки про вказану ухвалу учасники справи, зокрема відповідач та його представник могли дізнатися шляхом ознайомлення з матеріалами справи, що є їх правом передбаченим статтею 43 ЦПК України. При цьому відповідно до частини 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Доводи ОСОБА_2, наведені на обґрунтування касаційної скарги, зокрема щодо намагання відповідача будь-якими способами зберегти сім'ю, з урахуванням інтересів малолітньої дочки, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються а ні діями відповідача з моменту подачі позову і до прийняття рішення у справі, а ні матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Інші аргументи касаційної скарги, зокрема, спільне проживання, надання строку для примирення були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - Конвенція, ЄСПЛ відповідно) як джерело права.

ЄСПЛ у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" ЄСПЛ також зазначив, що хоч пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.

Рішення суду першої та апеляційної інстанцій містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко