Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 520/15533/13-ц

провадження № 61-10697св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О. Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України»,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3,

треті особи: Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Гончаренко В. М., Короткова В. Д., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

15 листопада 2013 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_3, треті особи - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстрації.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ «Ощадбанк» посилалося на те, що 16 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (далі - ВАТ «Ощадбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_4 було укладено договір про іпотечний кредит № 1858, за яким позичальнику надано кредит у сумі 500 тис. грн зі сплатою 20 % річних, з кінцевим терміном повернення 16 вересня 2020 року. В забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 17 вересня 2008 року між ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку двокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 48,9 кв. м, жилою площею 29,3 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить їй на праві власності згідно з договором купівлі-продажу від 26 липня 2002 року. ОСОБА_4 не виконував взятих на себе зобов'язань, у зв'язку з чим в нього виникла заборгованість у розмірі 1 327 928,44 грн. Враховуючи наведене, ПАТ «Ощадбанк» просило: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 перед ПАТ «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит від 16 вересня 2008 року № 1858 у розмірі 1 327 928,44 грн, в тому числі: прострочений основний борг - 451 392,00 грн, заборгованість за відсотками - 422 575,65 грн, пеня за прострочення сплати основного боргу - 121 948,79 грн, пеня за прострочення сплати процентів за користування кредитом - 159 535,26 грн, інфляційні втрати - 134 071,97 грн, три проценти річних від простроченої заборгованості - 38 404,77 грн, звернути стягнення на вищевказану квартиру шляхом її продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, які зареєстровані та/або проживають у спірній квартирі, зі зняттям з реєстраційного обліку.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 27 січня 2016 року у складі судді Пучкової І. М. позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 1858 від 16 вересня 2008 року в розмірі 1 327 928,44 грн, яка складається із: простроченого основного боргу за кредитним договором - 451 392 грн; заборгованості за відсотками за кредитним договором - 422 575,65 грн; пені за прострочення основного боргу за кредитом - 121 948,79 грн; пені за прострочені проценти за користування кредитом - 159 535,26 грн; інфляційних втрат за прострочення сум за кредитом - 134 071,97 грн; трьох процентів річних від простроченої заборгованості за кредитом - 38 404,77 грн, звернено стягнення на двокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 48,9 кв. м, жилою площею 29,3 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та належить ОСОБА_1 на праві власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Орзіх В. М. 26 липня 2002 року за реєстровим номером 3308, зареєстрованим Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 31 липня 2002 року, номер запису 304 в книзі 449 пр - 111. Встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах з визначенням початкової ціни на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2 разом з його малолітнім сином ОСОБА_3 із зазначеної квартири. Вказано, що дане рішення після набрання ним законної сили є підставою для Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області зняти ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з реєстраційного обліку.Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги ПАТ «Ощадбанк» відповідають способу захисту цивільних прав та інтересів, передбаченому Законом України «Про іпотеку», позивач довів факт наявності заборгованості за кредитними зобов'язаннями ОСОБА_4 на загальну суму 1 327 928,44 грн, що за умовами договору іпотеки від 17 вересня 2008 року дозволяє банку звернути стягнення на майно ОСОБА_1 При цьому звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для виселення, яке проводиться в порядку, встановленому законом.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 27 січня 2016 року скасовано в частині задоволення позову ПАТ «Ощадбанк» про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 з його малолітнім сином ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 та відмовлено в задоволенні цих позовних вимог. Виключено посилання, викладене в абзаці № 6 резолютивної частини рішення: «Дане рішення після набрання ним законної сили є підставою для Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області для зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1». В іншій частини рішення залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висиляючи відповідачів з предмета іпотеки, місцевий суд залишив поза увагою, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, тому відсутні передбачені законом підстави для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.

У листопаді 2016 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування цим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення і залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ПАТ «Ощадбанк» мотивована тим, що ухвалюючи рішення про виселення відповідачів з предмета іпотеки, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_1 належить на праві власності інше нерухоме майно, до якого вона підлягала виселенню. При цьому дозволів на реєстрацію у предметі іпотеки будь-яких осіб банк не надавав, а тому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 незаконно були зареєстровані у квартирі, переданій в іпотеку банку, і мають бути виселенні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 квітня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

20 лютого 2018 року справу № 520/15533/13-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судові рішення в частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки не оскаржені, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 16 вересня 2008 року між ВАТ «Ощадбанк», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_4 було укладено договір про іпотечний кредит № 1858, за яким ОСОБА_4 надано кредит у сумі 500 тис. грн зі сплатою 20 % річних, з кінцевим терміном повернення 16 вересня 2020 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 17 вересня 2008 року між ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки за яким, вона передала в іпотеку банку двокімнатну квартиру НОМЕР_1 загальною площею 48,9 кв. м, жилою площею 29,3 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, належну їй на праві власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОрзіхВ. М. 26 липня 2002 року за реєстровим номером 3308, зареєстрованим Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 31 липня 2002 року, номер запису 304 в книзі 449 пр - 111.

Банк виконав свої зобов'язання щодо надання ОСОБА_4 кредитних коштів.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Позичальник своїх зобов'язань з повернення кредиту в обумовлені кредитним договором строки належним чином не виконував, внаслідок чого станом на 21 листопада 2014 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 1 327 928,44 грн, яка складається із: простроченого основного боргу - 451 392 грн; заборгованості за відсотками - 422 575,65 грн; пені за прострочення основного боргу - 121 948,79 грн; пені за прострочені проценти за користування кредитом - 159 535,26 грн; інфляційних втрат за прострочення сум за кредитом - 134 071,97 грн; трьох процентів річних від простроченої заборгованості за кредитом - 38 404,77 грн.

09 вересня 2013 року ПАТ «Ощадбанк» направило ОСОБА_1 досудову вимогу № 28/01-19/9802 про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет застави в разі ухилення від погашення заборгованості.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною третьою статті 47 Конституції України визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частинами першою та другою статті 39 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 Житлового кодексу Української РСР.

Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни, зокрема до статті 109 Житлового кодексу Української РСР та викладено її в новій редакції.

Відповідно до частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 Житлового кодексу Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються положення як статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і статті 109 Житлового кодексу Української РСР.

При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього майна в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог закону має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення.

Такий правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1449цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15 та від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15, в яких були встановлені подібні правовідносини та аналогічні фактичні обставини.

Як зазначалося вище, 17 вересня 2008 року ОСОБА_1 передала в іпотеку банку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, та належить їй на праві власності згідно з договором купівлі-продажу від 26 липня 2002 року. Тобто зазначена квартира була придбана задовго до передачі її в іпотеку і не за рахунок кредитних коштів, наданих ОСОБА_4

Встановивши, що ОСОБА_1 (іпотекодавець) придбала у власність спірну квартиру не за рахунок кредиту, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що заявивши вимогу про виселення відповідачів з предмета іпотеки, банк не вказав у позовній заяві іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 Житлового кодексу Української РСР має бути надане особі одночасно з її виселенням, що є підставою для відмови в задоволенні позову в цій частині. Зазначення іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог закону має бути надане особам одночасно з їх виселенням, є обов'язком позивача.

З огляду на зазначене висновок апеляційного суду про відмову в позові ПАТ «Ощадбанк» відповідає положенням статті 109 Житлового кодексу Української РСР, які мають враховуватися при застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України 2004 року), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом того, що іпотекодавцю на праві власності належить садовий будинок АДРЕСА_2, в який ОСОБА_1 може бути відселена, не заслуговують на увагу, виходячи з такого.

Правовий аналіз статті 109 Житлового кодексу Української РСР дає підстави зробити висновок про те, що наявність в осіб, які проживають у житловому приміщенні, переданому в іпотеку, але придбаному не за рахунок кредиту, на праві власності іншого житла, не є підставою для їх виселення у належне їм інше жиле приміщення, оскільки житло має бути надане особою, яка заявила вимогу про виселення.

Садовий будинок - це будинок для літнього (сезонного) використання, який в питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків (підпункт 14.1.129 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Таке ж визначення садового будинку міститься у Державних будівельних нормах Б.2.2-1-01. Містобудування. планування і забудова населених пунктів.

Таким чином, садовий будинок АДРЕСА_2 не є жилим приміщенням, призначеним для постійного проживання.

Крім того, відповідачами в даній справі є не лише ОСОБА_1, а й ОСОБА_2 та ОСОБА_3, яким також має бути надано інше постійне жиле приміщення в разі їх виселення з предмета іпотеки.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 06 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С.О.Карпенко В.О.Кузнєцов О.В.Ступак Г. І. Усик