Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.02.2019 року у справі №640/12154/17

Постанова

Іменем України

21 травня 2021 року

м. Київ

справа № 640/12154/17

провадження № 61-2310св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р.

А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Салига Наталія Анатоліївна, Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кислий Андрій Матвійович, на рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2018 року у складі судді Попраса В. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Салига Н. А., Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), про визнання правочину недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2008 року між її матір'ю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. договір купівлі-продажу. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_2 відчужила, а ОСОБА_3 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Посилалась на те, що на час укладення вказаного договору вона була неповнолітньою, проживала та була зареєстрована в указаній квартирі, договір купівлі-продажу укладено без згоди органу опіки та піклування, що суперечить її правам та інтересам, а тому на підставі статей 203, 215 ЦК України указаний договір є недійсним.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що спірний договір може бути визнаний недійсним у зв'язку з невиконанням вимог статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" лише в разі доведення факту порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору. При посвідченні спірного договору купівлі-продажу квартири приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Салига Н.

А. діяла в межах чинного законодавства, враховуючи, що з наданих для проведення нотаріальної дії документів не вбачалось, що в квартирі зареєстровані інші особи, крім її власника. ОСОБА_2 надала нотаріусу довідку із територіальної дільниці № 18 КП "Жилкомсервіс" про те, що у відчужуваній квартирі зареєстрована лише вона як власник квартири.

Крім того, права та інтереси позивача оспорюваним правочином не порушено, оскільки після його укладення та на момент звернення до суду з указаним позовом вона продовжує користуватися спірним житлом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У січні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кислий А. М., на рішення Київського районного суду м.

Харкова від 25 вересня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просив скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 203, 215 ЦК України та статті 17 Закону України "Про охорону дитинства".

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу № 640/12154/17 із суду першої інстанції.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу відповідачі та треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, до суду не подавали.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_2 є матір'ю ОСОБА_1

19 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Салигою Н. А. договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_2 відчужила, а ОСОБА_3 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1.

За змістом пункті 9 указаного договору сторони стверджують, що вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей та людей похилого віку.

Відповідно до довідки територіальної дільниці № 18 КП "Жилкомсервіс" від 01 серпня 2017 року ОСОБА_1,1998 року народження, зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 02 грудня 2005 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до частин 1 , 2 , 4 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2018 року та постанова Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року відповідають зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, згідно із частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини 2 , 3 статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

На обґрунтування недійсності договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 19 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_1 посилалася на те, що указаний договір укладено без дотримання положень статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", а саме: без дозволу органу опіки та піклування, а тому відповідно до статей 203, 215 ЦК України він підлягає визнанню недійсним.

Згідно із частиною 3 статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу) батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини 6 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

У постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15, від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 викладено правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 206/4980/15 (провадження № 61-217св18), від 17 червня 2020 року у справі № 727/5978/14-ц (провадження № 61-38141св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 545/619/18 (провадження № 61-22009св19) та інших.

Вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15), та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина 6 статті 203, частина 1 статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

За змістом пункту 9 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 19 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, сторони стверджують, що вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей та людей похилого віку.

При посвідченні оспорюваного договору ОСОБА_2 надала приватному нотаріусу Харківського міського нотаріального округу Сализі Н. А. довідку з місця проживання, з якої не вбачалось, що в квартирі зареєстровані інші особи, крім власника квартири.

Водночас судами встановлено та не заперечується сторонами у справі, що ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі, починаючи з 02 грудня 2005 року, і мала право користуватися цією квартирою як станом на момент відчуження квартири, так і після укладення вищевказаного договору, у тому числі на час звернення до суду з позовом у цій справі.

У матеріалах справи відсутні докази того, що на момент укладення оспорюваного правочину малолітня ОСОБА_1 мала право власності на вказану квартиру.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 19 серпня 2008 року недійсним, оскільки після укладення цього договору ОСОБА_1 не втратила право користування квартирою, відповідно, її майнові права не були порушені.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та дійшли обґрунтованого висновку про те, що за обставинами цієї справи відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 19 серпня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, не є підставою для визнання цього договору недійсним.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в місцевому та апеляційному судах із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Кислий Андрій Матвійович, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 вересня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк

І. А. Воробйова

Р. А. Лідовець