Історія справи

Постанова КЦС ВП від 23.01.2018 року у справі №202/8503/15

П о с т а н о в а

Іменем України

23 січня 2018 року

м. Київ

справа № 202/8503/15-ц

провадження № 61-874 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), СинельниковаЄ. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5,

представник позивача - ОСОБА_6,

відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_8,

представник відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_9,

треті особи: головне управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, управління-служба у справах дітей Індустріальної районної у м. Дніпропетровську ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2016 року у складі судді Шклярука Д. С., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М., Черненкової Л. А.,

ВСТАНОВИВ :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2015 року ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання за ОСОБА_5 права користування житлом та її вселення.

Позовна заява мотивована тим, що батьками неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є: ОСОБА_7 та ОСОБА_4, які перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2014 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 розірвано.

ОСОБА_5 з народження проживала у квартирі АДРЕСА_2. Згідно з довідкою комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства від 26 жовтня 2015 року вказана квартира не приватизована та з 11 квітня 1988 року у ній значаться як наймачі батько ОСОБА_5 - ОСОБА_7, та її баба - ОСОБА_8

Після розірвання шлюбу між батьками, її мати - ОСОБА_4 перейшла проживати до належної їй на праві спільної часткової власності квартири АДРЕСА_1, а з 2015 року, коли у її батька - ОСОБА_7 та його нинішньої дружини народилася дитина, вона була вимушена перейти проживати до своєї матері.

Відповідачі змінили замки на вхідних дверях у квартирі АДРЕСА_2 та перешкоджають ОСОБА_5 у користуванні цим нерухомим майном, заперечують проти її реєстрації у вказаній квартирі. Вважала, що у ОСОБА_5 як неповнолітнього члена сім'ї батька відповідно до положень статті 65 ЖК УРСР наявне право на проживання та реєстрацію у спірній квартирі, а діями відповідачів порушено права дитини.

З урахуванням викладеного ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, просила суд визнати за ОСОБА_5 право користування квартирою АДРЕСА_2 та вселити її у квартиру.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що неповнолітня ОСОБА_5 з народження постійно проживала у спірній квартирі як член сім'ї наймача, але після розірвання шлюбу між її батьками, разом з матір'ю вона вибула зі спірної квартири, що також підтверджується преюдиційним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2014 року. Нове місце постійного проживання ОСОБА_5 була квартира АДРЕСА_1, яка належить на праві спільної часткової власності її матері. Таким чином, ОСОБА_5 не є членом сім'ї наймача спірної квартири АДРЕСА_2, оскільки постійно не проживає разом з батьком та не веде з ним спільного господарства, а, отже, доказів того, що ОСОБА_5 неправомірно відповідачами позбавлено житлового приміщення відсутні.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 серпня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, відхилена, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що преюдиційним рішенням суду розірвано шлюб між батьками ОСОБА_5 та встановлено місце її проживання з матір'ю, зазначено про згоду подружжя на те, що після розірвання шлюбу дитина буде проживати з матір'ю, яка є співвласником квартири АДРЕСА_1. Питання щодо визначення іншого місця проживання дитини до досягнення нею 14 років у передбаченому законом порядку не вирішувалося.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове, яким задовольнити її позов, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що після розірвання шлюбу з відповідачем мати неповнолітньої ОСОБА_5 не забирала її з квартири батька, а сама переїхала до квартири АДРЕСА_1, через неможливість проживання з ОСОБА_7 Проте суди взяли до уваги лише той формальний факт, що у преюдиційному рішенні суду про розірвання шлюбу визначено місце проживання дитини разом з матір'ю, хоча ОСОБА_5 залишилась проживати разом з батьком у спірній квартирі. Отже, належними доказами не встановлено, де і з якого часу ОСОБА_5 проживала. У 2015 році вона вимушена була піти зі спірної квартири батька та її баби, оскільки останні перешкоджали їй у проживанні та користуванні квартирою. Крім того, ОСОБА_7 зареєстрував шлюб з іншою особою, від якого у них народилася дитина, що також стало підставою для її вимушеного виселення з квартири. Отже, у неповнолітньої ОСОБА_5 наявне право на проживання та користування спірною квартирою, як члена сім'ї наймачів цієї квартири, а саме її батька та баби.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про народження від 14 березня 2001 року батьками ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є: ОСОБА_7 та ОСОБА_4, які перебували у зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2014 року шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 розірвано.

Неповнолітня ОСОБА_5 з народження проживала у квартирі АДРЕСА_2.

Згідно з довідкою комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства від 26 жовтня 2015 року вищевказана квартира не приватизована та з 11 квітня 1988 року у ній значаться як наймачі батько ОСОБА_5 -ОСОБА_7 та її баба - ОСОБА_8

Після розірвання шлюбу між батьками, мати ОСОБА_5 - ОСОБА_4 перейшла проживати до належної їй на праві спільної часткової власності квартири АДРЕСА_1, а з 2015 року, коли у батька ОСОБА_5 - ОСОБА_7 та його нинішньої дружини народилася дитина, вона перейшла проживати до своєї матері.

ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, вказувала про те, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 змінили замки на вхідних дверях у квартирі АДРЕСА_2 та перешкоджають неповнолітній ОСОБА_5 у користуванні цим нерухомим майном, заперечують проти її реєстрації у вказаній квартирі.

У статті 47 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.

Згідно з частинами першою та другою статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (пункт 1 статті 18 Конвенції про права дитини).

У принципі 2 Декларації прав дитини проголошено, що дитині законом та іншими засобами має бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, що дадуть їй змогу розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та соціально, здоровим і нормальним шляхом, в умовах свободи та гідності. При ухваленні з цією метою законів основною метою має бути найкраще забезпечення інтересів дитини.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно з частиною третьою статті 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

З огляду на аналіз зазначених норм та практику Європейського суду з прав людини колегія суддів доходить висновку, що у рішеннях стосовно дітей їхні найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини можуть залежно від їх характеру та серйозності перевищувати інтереси батьків.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що неповнолітні діти мають право на проживання у квартирі, де проживає їх батьки. Цим самим захищається права неповнолітніх дітей.

Неповнолітні діти набувають право на житло визначене ним за згодою батьків, форма якої законодавством не встановлена. Проживання дитини та його батьків у квартирі, яка не є тим місцем проживання, що визначено дитині за згодою батьків, не може бути підставою для визнання її такою, що не набула права користування тим житлом, наймачем якого є один з батьків дитини.

Отже, посилання судів на те, що права позивачки щодо користування спірною квартирою не були порушені, тому вони й не підлягають захисту, є передчасними.

Суди у порушення зазначених вище положень закону не звернули уваги на доводи позивачки про те, що на момент розірвання шлюбу між батьками ОСОБА_5, хоча рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2014 року визначено місце її проживання з матір'ю, вона продовжила проживати з батьком у спірній квартирі. Проте у 2015 році ОСОБА_5 була вимушена переїхати зі спірної квартири батька та її баби, оскільки останні перешкоджали їй у проживанні та користуванні нею, після чого ОСОБА_7 та ОСОБА_8 змінили замки на вхідних дверях у вказаній квартирі, що також їй перешкоджає у користуванні цим нерухомим майном.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог статей 212-214, 303, 315 ЦПК України 2004 року належним чином не перевірили, чи наявне у неповнолітньої ОСОБА_5 право на проживання та користування спірною квартирою, наймачами якої є її батько та баба, та чи наявні правові підстави для захисту її порушеного права.

Суди належним чином не дослідили доводів та наданих позивачкою доказів щодо перешкоджання їй відповідачами у користуванні спірним житловим приміщенням, не надали цим доказам належної правової оцінки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є.В. Синельников

С.Ф. Хопта

Ю.В. Черняк