Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 29.12.2020 року у справі №442/938/20

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 442/938/20

провадження № 61-18928св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі: Дрогобицька міська рада, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Дрогобицької міської ради, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про визнання протиправним та скасування рішення сесії міської ради, визнання права спільної сумісної власності.

На обґрунтування позову посилалися на те, що рішенням Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 ОСОБА_3 наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою на земельну ділянку на АДРЕСА_1, яка рішеннями Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року № 1235, від 20 жовтня 1953 року № 1553, від 26 грудня 2003 року № 271 була надана їм у приватну власність.

Вважали, що вони є власниками земельної ділянки з кадастровим номером 4610600000:01:010:0203, розташованої на АДРЕСА_1, та стверджували, що Дрогобицька міська рада не визнає їхнє право власності на цю земельну ділянку.

Просили визнати протиправним та скасувати підпункт 1.1 статті 1 рішення XXXI сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 щодо надання ОСОБА_3 дозволу на розроблення проєкту землеустрою про відведення земельної ділянки для ведення садівництва, орієнтовною площею 950 кв. м, на АДРЕСА_1; визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано підпункт 1.1 статті 1 рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 про надання ОСОБА_3 дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовною площею 950 кв. м, на АДРЕСА_1.

Визнано право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради ОСОБА_3 наданий дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва на земельну ділянку, яка перебуває у приватній власності позивачів. Державна реєстрація спірної земельної ділянки, власниками якої є позивачі, за відповідачем унеможливлює для позивачів оформлення права власності на земельну ділянку і реєстрацію речових прав на неї. Обраний позивачами спосіб захисту - визнання права спільної сумісної власності ОСОБА_1, ОСОБА_2 на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0203, відповідає змісту порушеного права та є ефективним інструментом для його відновлення.

Постановою Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі не довели, що спірна земельна ділянка є саме тією земельною ділянкою, яку позивачі набули на підставі рішень Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року № 1235, від 20 жовтня 1953 року № 1553, чи на підставі ухвали XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року №
271. Також не надано доказів на підтвердження того, що позивачі на законних підставах користувалися чи користуються земельною ділянкою, а також, що вони успадкували від законних користувачів спірну земельну ділянку у 1950 році чи пізніше. Дрогобицька міська рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. Надання Дрогобицькою міською радою дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_3 не є протиправним і таким, що порушує право приватної власності позивачів, оскільки рішенням XXXI сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 Дрогобицька міська рада розпорядилася вільною земельною ділянкою, що перебувала у комунальній власності, надавши дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_3, що відповідає повноваженням статей 12, 122, 118 Земельного кодексу України, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг і позиції інших учасників

У грудні 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просять постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 09 червня 2020 року залишити в силі.

На обґрунтування касаційних скарг посилаються на те, що земельна ділянка площею 1 654 кв. м перебувала в постійному користуванні позивачів до 15 березня 1992 року, а ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року № 271 була надана їм безоплатно у спільну сумісну власність. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірна земельна ділянка є вільною і не перебуває у спільній сумісній власності позивачів, оскільки ними не було надано будь-яких доказів на підтвердження права власності на земельну ділянку з підстав безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що раніше надані їм у користування, не відповідають висновкам Конституційного Суду України, викладеним у рішенні від 22 вересня 2005 року у справі № 1-17/2005. Необґрунтованими та протиправними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваним рішенням Дрогобицької міської ради не було порушене право власності на спірну земельну ділянку і відповідно про необґрунтованість позовної вимоги про визнання за ними права спільної сумісної власності на земельну ділянку для ведення садівництва площею 939 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610600000:01:010:0263.

Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 20 листопада 2019 року № 368/54/17, у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15, від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 686/22736/17-ц, недослідження зібраних у справі доказів.

У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від ОСОБА_3, у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 рокувідкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1.

Підставами відкриття касаційних проваджень є підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, пунктом 1 частини 3 статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що рішенням ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 "Про надання дозволу на розроблення проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення садівництва та ведення городництва" надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення садівництва: ОСОБА_3 - орієнтовною площею 950 кв. м на АДРЕСА_1, ОСОБА_1 - орієнтовною площею 317 кв. м на АДРЕСА_1 (пункт 1.12), ОСОБА_2 - орієнтовною площею 700 кв. м на АДРЕСА_1 (пункт 1.13).

30 січня 2018 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Львівської регіональної філії Сов'яку Т. С. видано проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що розташована на АДРЕСА_1, визначено її кадастровий номер 4610600000:01:010:0203.

Щодо вирішення вимог про визнання права спільної сумісної власності

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

За приписами частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частиною 2 статті 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до частини 2 статті 90 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

З аналізу наведених норм матеріального права можна зробити висновок, що право на судовий захист має саме власник земельної ділянки, права якого порушені.

Згідно з частиною 1 статті 35 ЗК України громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з частиною 1 статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених частиною 1 статті 119 ЗК України.

Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до статті 13 ЦПК України, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених статті 13 ЦПК України випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених статті 13 ЦПК України.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 1 статті 81 ЦПК України. Частинами п'ятою-сьомою цієї ж статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених частиною 1 статті 81 ЦПК України.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог позивачів про визнання права спільної сумісної власності, оскільки позивачі у позові і поданих суду клопотаннях стверджують, що є власниками спірної земельної ділянки та водночас просять визнати право власності на неї. Позивачами не доведено набуття ними права власності на спірну земельну ділянку, а тому і не доведено факту порушення їхнього права. У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження набуття позивачами права власності на земельну ділянку, з підстав, наведених у позові, а саме з підстави безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування та за давністю користування земельною ділянкою (набувальною давністю), оскільки позивачами не надано доказів на підтвердження права власності на спірну земельну ділянку з вказаних підстав.

Апеляційний суд встановив, що фактична площа і конфігурація земельної ділянки, що надана ОСОБА_3, не відповідає площі і конфігурації земельної ділянки, наданої позивачам.

Отже, позивачами не доведено, що спірна земельна ділянка є саме тією земельною ділянкою, яку позивачі набули на підставі рішень Дрогобицької міської ради від 26 вересня 1950 року № 1235, від 20 жовтня 1953 року № 1553, чи на підставі ухвали XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року № 271.

Доводи касаційних скарг про те, що земельна ділянка площею 1 654 кв. м перебувала в постійному користуванні позивачів до 15 березня 1992 року, яка ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської ради від 26 грудня 2003 року № 271 була надана їм безоплатно у спільну сумісну власність, є необґрунтованими, оскільки позивачі не довели набуття ними права власності на спірну земельну ділянку з підстави безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності та приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Щодо вирішення вимог про визнання протиправним та скасування рішення сесії міської ради

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною 1 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно з пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до частин 3 , 9 статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою: особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. При здійсненні державної реєстрації земельної ділянки їй присвоюється кадастровий номер.

Встановлено, що підпунктами 1.12 та 1.13 статті 1 рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 надано дозволи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, орієнтовними площами 317 кв. м та 700 кв. м, на АДРЕСА_1.

На підставі розробленого проєкту землеустрою, відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", відомості про земельну ділянку площею 0,0939 га на АДРЕСА_1 для ведення садівництва Державним кадастровим реєстратором Дрогобицького районного відділу Львівської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру ОСОБА_5 внесені до Державного земельного кадастру та 30 січня 2018 року здійснено державну реєстрацію земельної ділянки і присвоєно кадастровий номер 4610600000:01:010:0203.

За змістом частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених частини 1 статті 116 ЗК України, або за результатами аукціону.

У статті 118 ЗК України законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності, який потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі відповідного звернення, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства.

Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку. В цьому випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проєкту землеустрою.

Таким чином, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають рівне право розробити проєкти землеустрою, подальше затвердження яких відбувається із кінцевим визначенням особи, що отримає право власності або користування (оренду) на ділянку, а отже, Дрогобицька міська рада при винесенні рішення ХХХІ сесії сьомого скликання Дрогобицької міської ради від 30 листопада 2017 року № 954 не порушила права позивачів.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що надання Дрогобицькою міською радою дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_3 є протиправним і таким, що порушує право приватної власності, оскільки зазначеним рішенням Дрогобицької міська рада розпорядилася вільною земельною ділянкою, що перебувала у комунальній власності, надавши дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_3, що відповідає повноваженням міської ради за змістом статей 12, 122, 118 ЗК України у спосіб, передбачений законом, а отже, відсутні підстави для задоволення вимог позивачів щодо визнання недійсним цього рішення в частині надання земельної ділянки ОСОБА_3.

Доводи касаційних скарг про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 20 листопада 2019 року № 368/54/17; Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15, від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15; Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 686/22736/17-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц (провадження № 14-122цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд з постійним передбачало тимчасове користування. ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства.

Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", визнаються державою. Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20) відступлено шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, та зроблені такі висновки: "право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об'єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об'єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець".

У постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15 та від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15, де предметом спору було скасування рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, Верховний Суд України зробив висновок про те, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України (до 01 січня 2002 року), зберігають своє право на користування земельною ділянкою до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Проте у справі, що переглядається, як встановлено судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні, позивачі не набули права користування спірною земельною ділянкою, доказів підтвердження набуття позивачами спірної земельної ділянки суду не надали.

З урахуванням наведеного, відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції у оскаржуваному рішенні не враховані висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) та Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 686/22736/17-ц зазначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) та Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 686/22736/17-ц, на увагу не заслуговують, оскільки ухвалене у цій справі рішення не суперечить цим висновкам.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про недослідження зібраних у справі доказів, оскільки судом апеляційної інстанції досліджено фотокопію висновку експерта від 21 листопада 2019 року № 044/19 за результатами проведення земельно-технічної експертизи у справі № 442/3062/18, у якому зазначено, що розташування земельної ділянки на АДРЕСА_1, кадастровий номер undefined, відповідає розташуванню земельної ділянки, виділеної для ведення садівництва рішенням виконкому Дрогобицької міської ради трудящих від 26 вересня 1950 року, закріпленої за будинковолодінням АДРЕСА_1 рішенням Дрогобицької міської ради від 20 жовтня 1953 року № 1553 та переданої у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ухвалою XII сесії четвертого демократичного скликання Дрогобицької міської Ради від 26 грудня 2003 року.

Проте апеляційний суд не взяв до уваги цей висновок як доказ, оскільки надана земельна ділянка ОСОБА_3 не відповідає площі і конфігурації земельної ділянки, наданої позивачам. Також позивачами не доведено, що зазначений висновок суд першої інстанції під час розгляду справи № 442/3062/18 брав до уваги та суд погодився з такими висновками, а також, що таке рішення набрало законної сили.

Доводи касаційних скарг також зводяться до власного тлумачення норм права, до незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі та стосуються переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко