Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №463/11943/20
Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №463/11943/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 463/11943/20-ц

провадження № 61-8217св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,

Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду

від 04 травня 2023 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діяла у своїх інтересах та інтересах неповнолітнього - ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання частки у майні спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що з липня 1984 року по 11 травня 2001 року вона з ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано

11 травня 2001 року.

За час перебування у шлюбі вони набули житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 360,4 кв. м.

21 липня 1998 року Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки зареєстровано і видано свідоцтво про право власності на частину вищевказаного житлового будинку на загальну площу 145,6 кв. м, житлова 26,5 кв. м, за ОСОБА_8 . На той час інша частина будинку була не добудована та не здана до експлуатації.

Після розірвання шлюбу вона не зверталася до суду із позовом про виділ частки із майна подружжя, оскільки у будинку проживала їхні діти, спору про поділ майна не виникало, її право на майно не заперечувалося.

05 серпня 2004 року ОСОБА_8 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , в якому народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер.

Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_8 на день

його смерті були: ОСОБА_4 (донька), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_9 (батько), ОСОБА_6 (мати), ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_3 (син).

Усі вищевказані спадкоємці спадщину фактично прийняли, подавши заяви до Четвертої львівської державної нотаріальної контори, де зареєстрована спадкова справа № 621, проте спадкових прав не оформили.

Один із спадкоємців ОСОБА_8 - його батько ОСОБА_9 помер

ІНФОРМАЦІЯ_3 , не оформивши своїх спадкових прав, спадкоємцем після його смерті,

у тому числі на частку в спірному будинку є ОСОБА_7 .

Оскільки майно, на яке відкрилась спадщина, - житловий будинок по

АДРЕСА_1 є спільно набутим у шлюбі з ОСОБА_8 , тому вона звернулася до державного нотаріуса Четвертої львівської нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку

у спільному майні подружжя.

Постановою державного нотаріуса Четвертої львівської державної нотаріальної контори від 23 липня 2020 року їй відмовлено у вчиненні вказаної нотаріальної дії у зв`язку з тим, що у правовстановлюючих документах відсутні обставини, на якій підставі подружжям було придбано майно, а також те, що право власності було зареєстроване на частину будинку без зазначення дробів цієї частини.

ОСОБА_1 зазначала, що змушена звернутися до суду з позовом про визнання майна об`єктом спільної власності подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 частину від тої площі, яка була введена до експлуатації станом на день розірвання шлюбу. Вважала, що її має належати 1/2 частина житлового будинку від загальної площі 145,6 кв. м, що складає 72,8 кв. м, а у процентному відношенні 20 %, тобто 1/5 частина від всього будинку, розташованого

АДРЕСА_1

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме 2/5 часток житлового будинку, що становлять 145,6 кв. м. загальна площа, 26,5 кв. м житлова площа, від загальної площі вказаного будинку 360,4 кв. м, яке належало ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності, спільною сумісною власністю подружжя; визнати за нею право власності на

1/5 частину вказаного житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10 листопада 2022 року

у складі судді Леньо С. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту не відповідає характеру порушеного права та не призведе до ефективного його поновлення. По відношенню до всього будинку до експлуатації здано 2/5 частини, а відтак, ступінь готовності будинку становить 40 %. Під час поділу майна вимога про виділення зданої до експлуатації частини будинку не заявлялась, як і не заявлялася вимога про визначення окремих частин будинку. Також відсутні докази щодо ступеня готовності спірного будинку та наявності технічної можливості довести до кінця будівництво.

Також суд вказав, що оскільки у справі у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено по суті, тому заява відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності не застосовується.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 04 травня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_10 задоволено частково.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 листопада 2022 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано частину житлового будинку, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 , площею 145,6 кв. м, житловою 26,5 кв. м, право власності на яку належало ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 21 липня

1998 року, спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_8 , що помер

ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 145,6 кв. м, житловою площею 26,5 кв. м.

У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що реєстрація 21 липня 1998 року та видача свідоцтва про право власності ОСОБА_8 на частину спірного житлового будинку, розташованого за адресою:

АДРЕСА_1 , площею 145,6 кв. м, житловою 26,5 кв. м,

є офіційним підтвердженням державою того факту, що його частина є окремим об`єктом нерухомого майна, прийнята до експлуатації та зареєстрована

у встановленому законом порядку. Вказана частина житлового будинку не може вважатись незавершеним будівництвом і є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, що не враховано судом першої інстанції. Оскільки вказане майно набуте за час перебування ОСОБА_11 та ОСОБА_8 у зареєстрованому шлюбі, тому позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку за позивачем підлягають задоволенню.

Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні прозову ОСОБА_1 про визнання права власності на 2/5 частини, оскільки на іншу частину спірного житлового будинку не було оформлено право власності, об`єкт не здано до експлуатації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , який досяг повноліття, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанцій скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції

У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2023 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про визнання частки у майні спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що право власності на частину будинку у 1998 році зареєстровано за ОСОБА_8 за час перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачкою. Спірний будинок до експлуатації

не зданий, а його частина, яка здана до експлуатації, у встановленому законом порядку в натурі не виділена, внаслідок чого такий будинок в цілому слід вважати об`єктом незавершеного будівництва.

Крім того, придбання майна хоча й за час шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя,

а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. При цьому посилався на відповідну праову позицію Верховного Суду.

Також вважає себе неналежним відповідачем у справі, оскільки не отримав свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті спадкодавця -

ОСОБА_8 .

Після розірвання шлюбу у 2001 році та до дня смерті ОСОБА_8 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 не порушувала питання про визнання за нею права власності на частину спірного будинку. Минуло майже 18 років після смерті ОСОБА_8 . На час звернення ОСОБА_1 з даним позовом сплив строк позовної давності, про застосування якого відповідно до частини четвертої

статті 267 ЦК України заявлено ОСОБА_2 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітного сина, що є підставою для відмови у позов, посилаючись на відповідну праову позицію Верховного Суду

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судом

З липня 1984 року по 11 травня 2001 року з ОСОБА_8 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, (том 1, а. с. 15).

За час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_8 у шлюбі, останньому 21 липня 1998 року видано свідоцтво про право власності на частину житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 145,6 кв. м, житловою 26,5 кв. м. Інша частина будинку не було введена до експлуатації (том 1, а. с. 20-29).

05 серпня 2004 року ОСОБА_8 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , від якого у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер (том 1, а. с. 16).

Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_8 на день його смерті були: ОСОБА_4 (донька), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_9 (батько),

ОСОБА_6 (мати), ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_3 (син).

Всі вищевказані спадкоємці спадщину фактично прийняли, подавши заяви до Четвертої львівської державної нотаріальної контори, де зареєстрована спадкова справа №621, але спадкових прав не оформили.

Один із спадкоємців ОСОБА_8 - його батько ОСОБА_9 , помер

ІНФОРМАЦІЯ_3 , не оформивши своїх спадкових прав, спадкоємцем після його смерті,

у тому числі на частку в спірному будинку є ОСОБА_7 .

Постановою державного нотаріуса Четвертої львівської державної нотаріальної контри Ярошенко Ж. С. від 23 липня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя на підставі пунктів 4.14, 4.18 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 20 лютого 2012 року (том 1, а с. 19)

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , подала до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності (том 1, а. с. 78).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судового рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше

01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Відповідно до статті 13 КпШС України (який діяв на час спірних правовідносин) права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.

Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного

з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.

Відповідно до вимог статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Наведене правило встановлює правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування

у зареєстрованому шлюбі, проте після припинення шлюбних відносин. Спільність такого майна має бути доведена тією стороною, яка наполягає на тому, що його придбано за рахунок спільних коштів або існують інші підстави виникнення щодо нього права спільної власності у подружжя. Наведене відповідним чином розподіляє тягар доведення між сторонами.

Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час придбання спірної квартири, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.

Тлумачення наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.

У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України).

Вказані норми, що діяли на час придбання спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України

від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі

№ 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Задовольняючи позов ОСОБА_1 у частині вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на

1/2 частину житлового будинку, суд апеляційної інстанції виходив із того, спірний житловий будинок набутий подружжям за час їхнього перебування

у зареєстрованому шлюбі, відтак, є спільною сумісною власністю подружжя.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на таке.

Так, суд апеляційної інстанції визнав житловий будинок спільним сумісним майном ОСОБА_1 та померлого ОСОБА_8 . Проте, відповідно до положень статей 46 47 48 ЦПК України стороною у справі, щодо якої є висновки

у резолютивній частині рішення суду, не може бути померла особа, оскільки у неї немає цивільної процесуальної правосуб`єктності (цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність).

Зазначений преюдиційний факт - встановлення, що нерухоме майно є спільним сумісним майном подружжя, встановлюється і зазначається у мотивувальній частині судового рішення. Задоволення цієї позовної вимоги у резолютивній частині є помилковим і зайвим.

Крім того, суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов

ОСОБА_1 , не звернув уваги й на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Як зазначено у касаційній скарзі, що також підтверджується матеріалами справи (том 1, а .с. 78), 30 листопада 2021 року ОСОБА_2 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , подала до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності. Установлення, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, тому вірно зазначив, що до необґрунтованого позову позовна давність не застосовується. Натомість, суд апеляційної інстанції визнав позов ОСОБА_1 обґрунтованим. А отже, апеляційний суд зобов`язаний був виконати вимоги частини четвертої статті 267 ЦК України.

Вказані вище обставини свідчать про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм процесуального права, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до цього суду.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. У силу наведеного Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити власне судове рішення.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Щодо судових витрат

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд суду апеляційної інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у судах апеляційної та касаційної інстанцій немає.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 04 травня 2023 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець